Парламентські вибори-2002 — ще не факт історії, проте уже явище політики. Причому політики не лише національної, а й міжнародної. Метафора про «футбольне поле», на якому змагаються стратегічні партнери, стала вже класичною, однак вона відбиває лише частину реальності. Вибори показують, наскільки важливою в сьогоднішній системі міжнародних взаємин є репутація країни. Саме репутація, а не ефемерний «імідж», на порятунок якого помилково орієнтована українська дипломатія.
У західних публікаціях на тему українських виборів незмінно присутня ключова теза про те, що ці вибори стануть «тестом на зрілість української демократії», «останнім шансом» заскочити в європейський поїзд, індикатором відповідності нашої країни стандартам правової держави. Припускається навіть, що саме ці парламентські вибори повинні продемонструвати якийсь однозначний вибір суспільства, остаточний образ української демократії, що склався внаслідок десятилітнього «перехідного періоду». Однак досвід завершення виборчої кампанії залишає більше запитань, аніж відповідей, і явно відкладає на майбутнє розв’язку наявних інтриг. Остаточної відповіді на ключові питання ні Європа, ні США, ні Росія не отримають, як не отримає їх і українське суспільство, що стало жертвою безпрецедентних маніпуляцій за участю «закордонного чинника».
Хто оцінить «демократію по-українськи»?
944 іноземні спостерігачі, зареєстровані ЦВК, покликані легітимізувати в очах міжнародного співтовариства результати парламентських виборів в Україні. У всякому разі, саме цього очікує від них українська влада. Позитивна оцінка офіційних спостерігачів може стати серйозним козирем для влади, що відчуває дефіцит якихось аргументів у діалогах на тему демократії, права й інших європейських цінностей. Великою є можливість того, що цей аргумент буде отримано, адже максимальне залучення іноземних спостерігачів саме по собі є кроком до позитивної оцінки виборчого процесу.
Найбільш видимою проблемою є відсутність чітких критеріїв визначення демократичності чи недемократичності виборів. Міжнародні спостерігачі, маючи за плечима багаж різних прецедентів і установок, у кожній конкретній ситуації виявляють різну міру «гнучкості». В останні місяці лише президентські вибори в Білорусі та Зімбабве були не визнані міжнародним співтовариством через порушення базових принципів демократії. Причому й у першому, і в другому випадках ряд спостерігачів і урядів не погодилися з думкою більшості. Виходячи з наявних прецедентів, можемо з великою часткою імовірності прогнозувати, що українські вибори буде визнано «в основному демократичними».
Цікавим є той факт, що на цих виборах найбільшу групу іноземних спостерігачів (203 чоловік) представила Російська Федерація. Представники РФ складають кістяк представництва СНД, місії МПА СНД, екзотичної «Спілки комсомольських організацій ВЛКСМ», а також входять до складу делегацій ОБСЄ і ПАРЄ. Не ставлячи під сумнів відданість російських спостерігачів ідеалам демократії, слід зауважити, що схильність до надмірної толерантності щодо порушень росіяни демонструють саме в країнах СНД, про що свідчать, наприклад, торішні висновки місії СНД на виборах у Білорусі, які суперечать вердикту ОБСЄ. Не треба бути великим провидцем, аби припустити, що місії, у яких переважають представники Росії та СНД, визнають вибори демократичними, навіть коли якийсь опозиційний блок знімуть із реєстрації в ніч перед голосуванням, а рівень фальсифікацій перевищить очікувано припустимі 2—3%.
Серед західних країн найбільше число спостерігачів направили США (157), Польща (86) і Великобританія (46). Місії, укомплектовані компетентними в питаннях реальної демократії західними експертами, як бачимо, не схильні сліпо тиражувати заяви української опозиції про масові порушення закону в ході виборчої кампанії. Західні спостерігачі готові критично оцінити побачене ними «торжество демократії», але у визнанні виборів недемократичними не зацікавлені. Версія про те, що, надивившись «жахів» адміністративного терору, цивілізовані гості розчаруються в перспективах України — перебільшення: вони, в основному, ніколи і не зачаровувалися.
Якщо українську владу цікавить лише визнання легітимності виборів, то вона може спати спокійно: на один рівень із Зімбабве нас не поставлять. Але чи можна такий результат вважати успіхом, питання спірне. Україна все ще вирішує завдання першого рівня демократизації, і далеко не всі тенденції свідчать про просування вперед: є очевидні ознаки регресу, що неминуче підривають репутацію країни.
Для держави, яка є членом Ради Європи і нібито всерйоз прагне увійти до Євросоюзу, ці вибори є радше провалом, аніж успіхом, незалежно від того, один, три чи десять відсотків голосів будуть сфальсифікованими.
Хто убив репутацію України?
Найефективнішими знаряддями для боротьби із залишками репутації України на міжнародній арені є вітчизняна бюрократія, а точніше, культура її політичної поведінки, а також вітчизняні ЗМІ.
Поведінка адміністративної еліти, яка стала геть безцеремонною в останні місяці, шокує бувалу в бувальцях західну публіку, котра очікувала побачити тут перетворення паростків демократії на саму демократію. Клас адміністраторів — виплекана в муках розбудови держави виконавча вертикаль — на нинішніх виборах нарешті постав перед нами в повній красі. Грубість і відсутність «гальм» набули екстремальних форм, показавши українському суспільству, а також Вашингтону, Брюсселю та Москві глибину безодні, що відокремлює керівну «еліту» країни від задекларованих нею ж європейських цінностей. Коректні західні спостерігачі кажуть: «десятиліття недостатньо для побудови зрілої демократії». Не ясно, щоправда, чому того ж десятиліття цілком вистачило для створення гіпертрофованого адміністративного монстра, який компрометує націю в очах цивілізованого світу.
Якщо інформаційна політика «Інтера», ICTV або газети «Факти» виявилася цілком передбачуваною, то упередженість каналу «1+1», який тривалий час вважався незалежним, вражає багатьох. На цьому тлі навіть у минулому горезвісний 1-й Національний нині виглядає пристойніше. Політична аналітика в масових ЗМІ в період виборів майже повністю орієнтована на надання іміджевих послуг окремим суб’єктам виборів, а не на об’єктивне інформування про процес. Глядач і читач, який має уявлення про місію ЗМІ в цивілізованому світі, не може не відчути легкої бридливості від змісту основних передвиборних інформаційних потоків в Україні.
Не виключено, що після підбиття підсумків виборів української дипломатії знову буде запропоновано поборотися за «імідж» держави. На жаль, хоч би якою була кваліфікація дипломатів, їхня місія виглядає нездійсненною доти, доки більш впливова і численна частина політичного класу України послідовно руйнуватиме ті елементи, із яких колективними зусиллями нації складається її репутація.
Адміністративний регіоналізм і його інтернаціоналізація
Ми є свідками нового етапу диверсифікації України, розшарування за рівнем опірності суспільства адміністративним технологіям. У деяких регіонах оформилися регіональні політичні режими, що практикують набагато відвертіше ігнорування базових демократичних цінностей, аніж це припускається на загальнонаціональному рівні. У результаті тривалої еволюції в Україні оформилася своя власна Білорусь — Донецький регіон — суперавторитарний анклав, що є полігоном для найгрубіших адміністративних технологій і, за деякими даними, активно заохочуваний «центром». Подібні режими, у менш завершених формах, заявили про себе в Кіровограді, Полтаві, Сумах, Дніпропетровську. Спостереження за подібними «полігонами» дозволяє простежити характер політичного ладу, запропонованого діючою владою суспільству: по суті, це однопартійний бюрократичний режим із групою маловпливових партій-сателітів: вульгарна і деідеологізована версія китайської схеми. Чи має такий політичний ідеал якийсь стосунок до європейської практики — навіть уже не питання.
Посилення адміністративної регіоналізації таїть у собі загрозу дезінтеграції України, причому потенціал роз’єднання за політичною ознакою виглядає серйознішим, аніж мовна та соціокультурна неоднорідність. Не випадково саме в ході нинішніх парламентських виборів із Москви знову, після довгої перерви, зазвучала ідея розчленовування України. Підкреслення та нагнітання регіональних відмінностей, свідомо практиковані владою для звуження електоральної бази опонентів, виявилися затребуваними ззовні — і це стало ще одним неформальним козирем у діалозі офіційного Києва з Москвою.
Драма та міф «іноземного втручання»
Тема іноземного втручання у виборчий процес постала перед українським обивателем у перекрученому вигляді. Суспільству спробували нав’язати думку про те, що російські чиновники, котрі подорожують Україною і відверто рекламують ті чи інші партії, блоки чи окремих кандидатів, діють у рамках пристойностей, тоді як резолюція Конгресу США №339 — ледь не гуманітарна інтервенція. Насправді ж і одеські висловлювання Олександра Волошина, і кримські пасажі Лужкова, і відверті коментарі російського посла містять очевидні ознаки порушення частини 1 статті 56 закону України про вибори народних депутатів України, що забороняє іноземним громадянам брати участь у передвиборній агітації. Самі іноземці, звісно, можуть цього і не знати, але на те є українські офіційні особи, котрі приймають високих гостей, ЗМІ, є зрештою ЦВК, яка чомусь звернула увагу лише на київське турне Бориса Нємцова.
З іншого боку, резолюція Конгресу США, що в основному містить переказ норм нашого ж виборчого закону, не може бути кваліфікована як утручання, оскільки є рекомендаційним документом, наповненим добрими побажаннями. Неадекватна агресивна реакція частини вітчизняного політикуму на документ, мабуть, є лише частиною свідомої політики дистанціювання від Заходу, проваджуваного владою за активної підтримки ультралівих.
* * *
Нинішні парламентські вибори не означають ні кроку у бік Європи, ні остаточного виключення України з європейської сім’ї. Україна поки залишиться в Раді Європи, але апелювати до Брюсселя на тему асоціації з ЄС стане ще важче. Офіційні особи продовжать обробку свідомості мас на тему «у Європі нас ніхто не чекає», і частково матимуть рацію — їх дійсно вже ніхто не чекає. У Заходу часу багато — і він чекатиме не корекції курсу, а реальної зміни еліт у Києві: досвід Росії вже показав: така зміна може означати багато що. Перемога проєвропейських демократичних сил на майбутніх виборах майже неминуча. Водночас неминучим є і те, що частково цю перемогу буде вкрадено. Влада отримає ще одну безнадійну спробу довести, що бюрократичний абсолютизм є єдиною формою політичного режиму, здатною забезпечити підтримку стабільності в Україні. Остаточний тест на демократію не відбувся, а тим, хто чекає розв’язки, доведеться зачекати.