Початок ХХ століття ознаменувався новим сплеском тероризму. У 1900 р. було вбито короля Італії Умберто І, через рік президента США Мак-Кінлі. Тероризм перетворився на глобальну проблему, що зачіпає буквально всіх жителів нашої планети. Убивство 1914 року австрійського ерц-герцога Фердінанда сербським студентом Гавріїлом Принципом спровокувало початок Першої світової війни, під час якої загинуло до 20 млн. чоловік. За даними Центрального розвідувального управління (ЦРУ) США, у 1970 р. теракти було скоєно в 48 країнах світу, у середині 90-х уже близько 100 країн зіштовхнулися з подібним явищем. Загалом за цей період здійснено 25 тис. терористичних актів.
Протягом останнього століття тероризм значно змінювався як явище. Історії відома практика державного масового терору, приміром, у фашистській Німеччині чи колишньому СРСР. Пік «лівого» терористичного руху припав на 60-70-ті роки. Іноді важко провести межу між національно-визвольними рухами й терористичними організаціями націоналістичного спрямування. Яким є тероризм на початку третього тисячоріччя, які тенденції його розвитку в світі, країнах колишнього СРСР і в Україні?
Лівий тероризм помер?! Хай живе...
Терор, якщо перекласти це слово з латинської, означає страх, залякування. У новій історії вперше практику масового тероризму застосовано наприкінці XVIII століття під час Великої французької революції. Єдиного визначення цього явища в міжнародних документах не існує. Проте практично всі дослідники зазначають, що тероризм можна охарактеризувати як прагнення до досягнення політичних або інших публічних цілей за допомогою насильницьких методів: убивств, захоплення заручників, викрадань людей, диверсійних актів тощо. Виправдовуючи свої дії, терористи, як правило, керуються ідеологічними мотивами: повалення «поганого», на їхню думку, правлячого режиму, встановлення «справедливішого» суспільства, побудова національної держави. При цьому долі випадкових громадян, котрі потрапили в жорна терористичних актів, їх мало цікавлять. Як аргументація використовуються ідеологічні кліше — «брудні буржуазні обивателі», «невірні», «свині в мундирах» (про поліцію й військових). Ренато Курчо, один з керівників італійських «Червоних бригад», вважав, що «вбивство Моро — це акт революційної справедливості, найгуманніший з усіх можливих у цьому суспільстві, розділеному на класи».
Терористичний рух можна розбити на кілька напрямів. Передусім, це так званий лівий тероризм. Найвідоміші представники цього напряму діяли в Європі й Латинській Америці: німецька «Фракція Червоної Армії», італійські «Червоні бригади», латиноамериканські «Сендеро луміносо» та Революційний рух імені Тупак Амару. З протилежного ідеологічного флангу виступають адепти ультраправого тероризму. У ФРН, приміром, у 90-х роках діяло до 75 праворадикальных (зокрема неофашистських) угруповань. Сумну популярність здобули ку-клукс-клан у США, котрий налічує у свої кращі роки до 6,5 тис. чоловік; південноамериканські «Ескадрони смерті», на совісті яких десятки тисяч жертв.
Осібно від цих двох течій стоїть націоналістичний тероризм, який ставить на чільне місце створення власної моноетнічної держави будь-якими методами. Серед найкрупніших організацій варто відзначити Ірландську республіканську армію (утім, нещодавно вона заявила про відмову від збройної боротьби); шрі-ланкійських «Тигрів визволення Таміл Елама», котрі вбили Раджива Ганді; палестинські групи «Чорний вересень», «ФАТХ — Революційна рада, чи організація Абу Нідаля» та інші.
Особливою загрозою останнім часом є прибічники ісламського тероризму. За експертними оцінками, упродовж останніх 25 років вони найбільше від усіх захопили заручників, скоїли диверсійних актів і вбивств. Ідеологія ісламського тероризму формується окремими релігійними організаціями Саудівської Аравії, Судану, Ірану, Пакистану й Афганістану та базується на положеннях ісламського фундаменталізму. Основні терористичні групи — «Хезболлах», «Брати-мусульмани», група Рамаза Юсефа, котра здійснила вибух у Центрі міжнародної торгівлі в США. Ісламський тероризм поширює свій вплив і на країни колишнього СРСР, особливо Росію. В останніх бойових діях у Чечні брав участь, приміром, Хаттаб. За окремими даними, фінансову допомогу чеченським бойовикам надавав мільйонер і відомий міжнародний терорист Усама бен Ладен.
На початку 90-х років намітилися нові тенденції розвитку терористичного руху. Коротко підсумовуючи їх, можна серед них виділити такі основні.
Перша. Кількість терористичних актів поступово зменшується. Якщо наприкінці 80-х років здійснювалося близько 800 таких актів на рік (приміром, у 1987 р. — 832 теракти, у 1989 р. — 856), то наприкінці 90-х ця цифра не перевищувала 400 випадків на рік. Різко пішов на спад лівий тероризм. Він позбавився потужної організаційної, фінансової підтримки колишнього СРСР. Зазнала краху ідеологія марксизму-ленінізму. У кращі часи в італійських «Червоних бригадах» було до 5 тис. бойовиків, сума викупу за 430 викрадених ними людей (1977—1982 рр.) становила близько 200 млн. доларів США. У 90-х роках до цієї колись могутньої організації входило не більш як 50 чоловік, котрі провели кілька малозначущих терактів, які не спричинили людських жертв. Фактично припинила свої дії «Фракція Червоної армії». У Латинській Америці останній крупний теракт було скоєно в грудні 1996 р. — Революційний рух імені Тупака Амару захопив японське посольство.
Зменшилася небезпека з боку ультраправих і націоналістичних терористів. У результаті миротворчого процесу Ірландська республіканська армія заявила про відмову від збройної боротьби.
Об’єктивно на перше місце висувається ісламський тероризм, який, до того ж, активно розширює свої сфери впливу.
Друга. Як основна загроза терористичної діяльності розглядається використання зброї масового пораження. Колишній директор ЦРУ Джон Дейч у статті, опублікованій у журналі «Національна безпека й оборона», оцінює можливість застосування терористами зброї масового ураження як пряму загрозу національній безпеці США. За оцінками експертів, останнім часом акценти зміщуються. Якщо на початку 90-х років головну небезпеку бачили у використанні терористичними організаціями ядерних зарядів, то нині головну увага приділяють хімічній і бактеріологічній зброї. Використання ядерних технологій вимагає досить високої технічної підготовки, потужної фінансової бази і навряд чи може бути здійснене терористичними організаціями, крім тих, хто має державну підтримку. Хімічна й бактеріологічна зброя набагато доступніша. Японська релігійна організація «Аум Сінреке» провела газову атаку в токійському метро з допомогою зарину власного виробництва. У середині 80-х члени релігійної секти «Раджніш» одержали сальмонелу й заразили нею їжу в ресторані Орегона, унаслідок чого постраждало 715 чоловік. Не можна виключати диверсії на атомних електростанціях і хімічних заводах. На початку 2000 р. безробітний японець Тацуфумі Осіба намагався підірвати ядерний завод у науковому центрі Токаймура поблизу Токіо. У листопаді 1995 р. чеченські терористи розмістили контейнер із радіоактивним цезієм-137 у Ізмайловському парку Москви.
Третя. Підвищується технічна оснащеність терористів. У 1605 р. Гай Фокс використовував 29 бочок із порохом для висадження в повітря англійського парламенту. Сьогодні для цього необхідно лише кілька кілограмів пластикової вибухівки. Рецепти виготовлення вибухових пристроїв можна отримати в Інтернеті. Терористичні організації використовують новітні комп’ютерні технології, супутникові телефони, сучасні засоби підробки документів. З іншого боку, використання нових інформаційних технологій у системі державного управління робить її особливо вразливою для терактів. Причому ефективного захисту від такої загрози на сьогодні не існує, що засвідчують неодноразові проникнення хакерів у системи баз даних Пентагону. Кілька років тому промайнуло повідомлення про те, що невідомі особи з допомогою комп’ютерів узяли під контроль британський військовий супутник.
Четверта. Відбувається зрощування транснаціональної злочинності й терористичних організацій, які використовують одне одного для досягнення власних цілей. Радикальні групи одержують змогу підкріпити свою фінансову базу шляхом продажу наркотиків, зброї. Злочинні угруповання нерідко наймають бойовиків із терористичних організацій для ліквідації політиків, здійснення диверсійних актів. У Перу торговці наркотиками встановили тісні зв’язки з «Сендеро луміносо», розуміючи, що участь цієї організації багато в чому утруднить дії урядових органів. З іншого боку, подібні «ділові взаємини» дозволили «Сендеро луміносо» значно поліпшити свої фінансові можливості для боротьби з урядом.
П’ята. Проявилися паростки нового нетрадиційного тероризму. Це терористи, котрі захищають так звані специфічні інтереси. Приміром, почастішали теракти проти лікарів, які роблять аборти. У 1995 р. перед судом штату Массачусетс постав якийсь Селві, звинувачений в убивстві двох реєстраторів клініки, що виконує аборти. У середині 90-х уперше було зареєстровано випадки екологічного тероризму.
У всьому світі проблему тероризму визнають як одну з основних загроз національній і міжнародній безпеці. У Ізраїлі, приміром, функціонує інститут проблем тероризму, аналогічні наукові центри діють у Європі й Америці. З огляду на глобальну небезпеку тероризму, США ініціювали програму держдепартаменту допомоги боротьби з тероризмом, бюджет якої становить понад 20 млн. доларів США на рік. Утім, цілком адекватних відповідей на загрози тероризму поки що не знайдено. Запропоновані рішення, на кшталт останнього обстрілу Афганістану з метою «покарання» Усама бен Ладена, навряд чи виправдали себе.
Чи є світло
в кінці тунелю?
На території колишнього СРСР, і особливо в Росії, політичний тероризм має давнє коріння. Наприкінці XIX століття в Російській імперії діяли народовольські організації анархістського спрямування, на рахунку яких й убивство в 1881 р. російського імператора Олександра II. Ідеологічно практику терору обгрунтували в своїх працях М.Бакунін та П.Ткачов. У 20—30-х роках минулого сторіччя терор став державною політикою СРСР не лише стосовно власних громадян. Досить відоме вбивство Л.Троцького. У 60—80-ті роки СРСР активно підтримував терористичні організації лівацького спрямування за рубежем, постачаючи їм зброю, гроші, проводячи навчання в спеціальних таборах. Водночас у самому СРСР у цей період про тероризм знали, скоріше, з чуток, теракти можна було перелічити по пальцях (приміром, вибух у московському метро).
З кінця 80-х років у країнах колишнього СРСР почали розвиватися процеси, прямо протилежні тим, які відбувалися в світі. Можна казати, що в останні десятиліття загроза тероризму на пострадянському просторі постійно зростає. У Грузії здійснено кілька замахів на президента Е.Шеварднадзе. Торік у Вірменії в результаті теракту загинули голова уряду й парламенту цієї країни. В Узбекистані в лютому 1999 р. також мав місце невдалий замах на Іслама Карімова (згодом підозрювані у вчиненні цього злочину були видані Україною Узбекистану). Шаміль Басаєв у Росії захопив ціле місто — Будьоновськ. Це далеко не повний перелік проявів тероризму в країнах СНД.
Які ж причини такого серйозного сплеску тероризму в колишніх республіках СРСР? Одна з основних причин його розвитку — істотне послаблення державної влади, переділ її і власності на початку 90-х і як наслідок перенесення практики кримінальних «розборок» у політичну боротьбу. До того ж правоохоронні органи та спецслужби не були готові до роботи в нових умовах, їхнє фінансове, матеріально-технічне забезпечення явно не відповідало вимогам часу. Через низьку зарплату розпочалося масове звільнення працівників спецслужб і правоохоронних органів, їхній перетік у приватні служби безпеки. З’явилася можливість їхнього використання, зокрема й для організації терористичних актів. Розпад СРСР практично дезорганізував співпрацю спецслужб пострадянських країн в сфері боротьби з тероризмом, а прозорість кордонів явно не сприяє такій боротьбі. Водночас на території нових незалежних держав, утім, як і в усьому світі, тероризм дедалі більше глобалізується й об’єднується. Істотне послаблення контролю за продажем зброї, збройні конфлікти на території Абхазії, Придністров’я, Чечні зробили її доступнішою для придбання. Безсумнівно, катастрофічне погіршення соціально-економічного становища стимулює створення радикальних організацій, у т.ч. тих, які використовують терористичні методи. А відсутність сталої національної ідеології створює можливості для вільного розвитку апокаліпсичних культів, різноманітних течій екстремістського характеру.
Необхідно коротко зупинитися на основних представниках терористичних груп на пострадянському просторі. У Росії з’явилися зародки тероризму лівого спрямування. «Революційна комуністична спілка молоді Росії» на чолі з Андрієм Соколовим висадила в повітря могильну плиту на місці символічного поховання царської родини. Перевірялася причетність спілки до вибуху складу торпед у Владивостоці, до закладання вибухового пристрою на люберецькій газовій станції. В Україні близько 20 чоловік, в основному молодь, пікетували посольство Росії з вимогою звільнити Андрія Соколова.
Також достатню активність виявляють радикальні організації націонал-патріотичної орієнтації. На думку російського вченого А.Верховського, з певними обмовками до угруповань, котрі практикують тероризм за політичними, расовими, національними чи релігійними мотивами, можна віднести групи скінхедів, Національно-республіканську партію Ю.Бєляєва. Часто терористичні акти здійснюють одиночки чи колишні члени цих організацій. Так, за окремими фактами, спроба висадження в повітря консульства США в Єкатеринбурзі активістами Російської національної єдності була ініційована проти волі лідера організації Баркашова.
Утім, ані ліві, ані націонал-радикальні терористи не складають основної загрози. Як і в іншому світі, на перше місце висуваються ісламські терористи, особливо на Північному Кавказі й у Середній Азії. У середині 90-х ваххабізм починає активно утверджуватися в Чечні й Дагестані. У боях з російськими федеральними військами активно брали участь добровольці з мусульманських країн, в основному ваххабіти. Йорданський шейх Фатхі, радник Дудаєва з питань релігії, польові командири Хаттаб (водночас є повноважним представником організації «Брати-мусульмани»), Ісмаїл, Абу-Дарр, Абдул-Ваххаб активно сприяли поширенню нового віросповідання серед чеченських бойовиків.
Активну допомогу Чечні надає організація «Хезболлах», у бойових таборах якої, за окремими даними, пройшов підготовку кістяк чеченських збройних угруповань. Інструктори з цієї організації відвідують Чечню, навчають бойовиків терористичних методів. На думку деяких фахівців, це дає підстави вважати окремі чеченські угруповання частиною міжнародної терористичної структури.
Шаміль Басаєв і Хаттаб проводять регулярні консультації з ідейним натхненником «світового джихаду» Усамою бен Ладеном, котрий зобов’язався підготувати до 5 тис. найманців для війни в Чечні. Висадження в повітря будинків у Москві й аналогічні вибухи в посольствах США в Кенії й Танзанії, в яких підозрювався той самий бен Ладен, вчинено з допомогою схожих вибухових пристроїв. Активну допомогу чеченцям надає афганський рух «Талібан». За заявою першого заступника начальника Генерального штабу Росії В.Манілова, лише в грудні 1999 р. міжнародні екстремістські організації переправили до Чечні 4,5 млн. доларів США. Досить активно діють представники ісламських фундаменталістів (за підтримки з Афганістану) на території Киргизстану й Узбекистану. За окремими даними, їхні ряди налічують до 5 тис. чоловік. У серпні 2000 р. ці збройні формування активно діяли на території обох країн.
Такий розвиток подій змушує зацікавлені уряди вживати адекватних заходів для реагування. Питання про розробку концепції з попередження збройних конфліктів і поширення тероризму порушувалося на саміті глав держав і урядів країн СНД ще в 1996 р. Причому головним ініціатором переговорного процесу виступала Росія, яка більше від інших потерпає від загрози тероризму. Питання боротьби з терористичною діяльністю неодноразово були також у центрі уваги ради міністрів внутрішніх справ країн СНД (приміром, на початку вересня 2000 р. у Киргизстані). У червні 2000 р. ухвалено рішення про створення антитерористичного центру СНД, штаб-квартира якого розміститься в Москві. Основу штату центру становлять 46 співробітників Федеральної служби безпеки РФ, очолив його кадровий генерал російської служби безпеки Б.Мельников. За попередніми даними, бюджет центру досягне 3,3 млн. доларів США.
Рідне місто може спати спокійно?
Якщо відкрити офіційні довідники Держкомстату, ми з задоволенням переконаємося, що тероризму в Україні просто немає! Наш Кримінальний кодекс не містить таких понять, як терористичний акт, тероризм тощо. А позаяк немає поняття, значить і для статистики воно не існує.
А як насправді з тероризмом в Україні, чи можемо ми спати спокійно? Неупереджений аналіз засвідчує: тероризм в Україні поки що розвивається в прихованій латентній формі й не складає реальної загрози для більшості жителів нашої країни. На відмінність, скажімо, від Росії, де під гарячу руку терористів можуть потрапити пересічні обивателі.
Навряд чи можна говорити і про наявність живильного середовища для терористичної діяльності. Українські громадяни в переважній своїй більшості не підтримають її. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень (УЦЕПД), лише 3,7% опитаних могли б узяти участь у захопленні адміністративних будинків і підприємств із метою реалізації своїх політичних вимог (про свою участь у подібних акціях заявило тільки 0,4% респондентів). Отож захоплення будинку ЦК КПУ в березні 2000 р. членами об’єднання «Самостійна Україна», скоріше, виняток, ніж правило. І хоча активістам висунуто звинувачення за статтею 187-5 Кримінального кодексу (захоплення державних, цивільних будинків або споруд), самі комуністи вустами свого лідера П.Симоненка охарактеризували подібні дії як «кримінальний терористичний акт».
Робляться певні спроби експортувати тероризм в Україну. За заявою колишнього голови СБУ Л.Деркача, під час саміту глав держав СНД у серпні 2000 р. у Ялті готувався замах на одного з президентів (згодом було уточнено, що об’єктом терористичного акту мав стати В.Путін). Було затримано чотири чеченці й кілька вихідців із Близького Сходу.
Потенційно привабливими для терористів є п’ять атомних електростанцій, кілька десятків нафтохімічних комбінатів і заводів, великих гребель. З 1998 р. в Україні в штатній структурі СБУ створено власний антитерористичний центр (експерти Центру Разумкова пропонували зробити це ще в 1996 р.). На нього покладено функції координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з тероризмом, розробка антитерористичних програм, збір, узагальнення й аналіз інформації про можливу терористичну діяльність.
Звісно, говорити про реальну можливість антиконституційної змови, організованої активістами Спілки радянських офіцерів, про яку нам зовсім недавно розповіло СБУ, не варто. Але наявність у них планів проведення диверсій на Чорнобильській атомній електростанції, дніпровських греблях, магістральних газопроводах, поза сумнівом, ще раз підтверджує потенційну уразливість таких об’єктів. Певну небезпеку складає відплив рідкісних матеріалів, які використовують під час виготовлення ядерної зброї. На початку 2000 р. українські митники конфіскували в німецьких громадян 180 грамів гафнію, що застосовується для створення ядерних зарядів.
Особливо необхідно зупинитися на злочинах проти відомих політиків, журналістів, цілі яких так до кінця й незрозумілі. Окремі дослідники пов’язують терористичні акти з обов’язковим висуванням політичних вимог, публічним їх оприлюдненням. Проте найчастіше теракти спрямовані на загальну дестабілізацію обстановки в країні, переслідують комбіновані політичні й економічні цілі. Досі невідомі мотиви вбивства В.Гетьмана, Є.Щербаня, замахи на П.Лазаренка, зникнень М.Бойчишина та Г.Гонгадзе. Але принаймні у випадку з Г.Гонгадзе його наслідки мали ще один відображений ефект. Будь-який акт насильства проти журналістів (та ще з можливою політичною мотивацією) породжує атмосферу страху серед них, посилює самоцензуру, а зрештою істотно обмежує одержання правдивої інформації в суспільстві. І не важливо, що істинні мотиви зникнення можуть бути цілком іншими, результат наявний.
Хоча останнім часом загроза вчинення терористичних актів пішла на спад, недооцінювати її дуже небезпечно. Тим більше в умовах процесів глобалізації, коли тероризм може бути просто експортований в Україну. Нині говорити про якийсь сплеск тероризму в нашій країні — означає просто грішити проти істини. Але в будь-якому випадку державні органи мають бути готові до різноманітних варіантів розвитку подій, зокрема й несприятливих. Необхідно готувати високопрофесійні сили, забезпечувати їх необхідними спецзасобами, удосконалювати законодавство.