Свого часу, перебуваючи в Палестині ще на самому початку мирного процесу, один з авторів відвідав табір палестинських біженців на південній околиці Віфлеєма, дорогою на Хеброн. У крихітному будиночку однієї з палестинських родин малюк показував потемнілий від часу ключ. Він свято вірив, що настане час, коли вся їхня родина повернеться до Яффи. Хлопчик підріс, і напевне, бере участь у сутичках з ізраїльськими військами.
Слабкі потуги реанімації мирного процесу за інерцією ще тривають — швидше тому, що шкода витрачених сил і чималих коштів, аніж у сподіванні на успіх. Коли було перейдено той невидимий рубіж? Можливо, все-таки є ще шанси на реалізацію привабливого плану Осло?
Повстання (інтифада) восени 2000 року не було несподіванкою: до нього готувалися і палестинці, й ізраїльтяни. Коли з’ясувалося, що «Кемп-Девід на біс» зазнає фіаско і сторони не змогли домовитися з усіх ключових проблем, інтифада стала неминучою. Вибух насильства торік 29 вересня став закономірним результатом глибоких суперечностей між палестинцями й ізраїльтянами. Різне розуміння самої суті переговорного процесу як пошуку компромісного рішення, прийнятного для обох сторін, стало очевидним.
Палестинські оглядачі зазначають, що нова інтифада — не лише реакція на провокаційний інцидент (візит А.Шарона на Храмову гору). Це однозначна відповідь палестинців на банкрутство переговорного процесу й повне неприйняття ізраїльської політики, яку вони вважають продовженням окупації. На думку відомого палестинського аналітика Хасана Халіфа, ізраїльські політики використовували переговори для фрагментації Західного берега й сектора Газа з метою створення окремих палестинських анклавів.
Тоді як у масовій свідомості ізраїльтян домінувало уявлення про кінець окупації палестинських територій, оцінки палестинців були прямо протилежними.
Палестинська влада розуміла і певною мірою вітала неминучість вибуху невдоволення, водночас намагаючись спрямувати його в кероване русло. Прикладом може служити заява лідера ФАТХу на Західному березі Марвана аль-Баргуті, який став однією з ключових фігур періоду конфронтації: «вибух міг статися будь-якої миті... Але Шарон забезпечив хороший привід».
Після провалу переговорів у Кемп-Девіді палестинські аналітики не раз попереджали про наближення кризи. Під час переговорів у Кемп-Девіді «високі представники палестинських спецслужб попереджали, писав ізраїльський журнал «Куль аль-Араб», що палестинці перебувають у стані тривоги з приводу можливих наслідків провалу переговорного процесу, який призведе до подальшої кривавої битви проти ізраїльської окупації. Наступна інтифада буде… могутнішою, ніж попередня».
Інтифада, хоч як парадоксально це звучить, була не меншою загрозою і для Ясіра Арафата. Тож було важливо якщо й не зупинити цей процес, то хоча б знайти об’єкт для палестинського гніву. Зростав і зовнішній тиск із боку палестинських емігрантів. Палестинці, що живуть у Канаді, у відкритому листі до Арафата закликали: «Ми дали вам можливість створити палестинську державу, і якщо вам це не вдасться, дайте нам право боротися з ворогом у столиці та в інших палестинських містах».
Частина націоналістичних й ісламістських рухів, у тому числі правлячий арафатівський ФАТХ, оприлюднили звернення про підтримку негайного проголошення незалежності, яке вже двічі відкладалося, і провели публічні акції на підтримку цієї вимоги. Про серйозні зміни громадської думки свідчать дані опитування у липні й у вересні 2000 року. Респондентів, готових до конфронтації з Ізраїлем, побільшало з 33,5% до 55%. Масова підтримка інтифади залишалася високою, попри практику колективних покарань, до якої вдавалися ізраїльтяни. У відповідь підтримка інтифади у квітні 2001 року зросла вже до 80%. Залишається вона високою і сьогодні, попри заклики Арафата утримуватися від насильства.
Таким чином, торік наприкінці вересня було досягнуто громадського консенсусу, який можна, на думку палестинців, проілюструвати такими словами: співіснування ізраїльської окупаційної держави та палестинського народу неможливе без припинення будь-яких проявів окупації, передусім поселенської активності на територіях. Альтернативою цьому може бути тільки війна.
Ізраїльські контрзаходи стали додатковим джерелом ненависті. Раніше проведена фрагментація Західного берега й сектора Гази доповнилася блокадою палестинських територій, і сотні ізраїльських КПП навколо палестинських міст практично унеможливили рух між ними. Салім аль-Занун, спікер Палестинської національної ради, повідомив, що сектор Газа був поділений на 16 окремих частин, а Західний берег — на 31. У результаті економічне життя Палестини було повністю паралізоване. Втрати ВВП оцінюються в 50%. Опитування, проведені Development Studies Program (Бірзейтський університет), свідчать, що в лютому 2001 року 27% палестинських родин повністю втратили свої доходи, 73% — частково. 42% мають проблеми з медичним обслуговуванням, 60% — не могли продовжити освіту, 75% — заявили про психічні травми.
В умовах продовження конфронтації питання про персональну роль Арафата надзвичайно актуальне. Оцінки його ролі різні. На думку ізраїльського дослідника Барі Рубіна, «Арафат ніколи не робив серйозних зусиль для нав’язування своєї волі ОВП загалом через відмінність ідеології, інтереси кланів, лояльність до різних арабських держав». На думку колишнього міністра закордонних справ Ізраїлю в уряді Егуда Барака Шломо бен-Амі, «Арафат — політик, що йде, швидше, за течією, ніж проти неї». Серед ізраїльських військових і спецслужб думки про відповідальність Арафата розділилися. Військова розвідка стверджувала, що він повністю контролює рівень заворушень, а Шин Бет (контррозвідка) схилялася до думки, що поведінка Арафата безпосередньо пов’язана з його хистким становищем. Однак і перші, і другі погоджувалися, що він зробив дуже мало для гасіння полум’я повстання. Інакше кажучи, «Арафат має змогу, з одного боку, не ухилятися від продовження героїчної традиції боротьби з сіонізмом, а з другого — не залишати відбитків пальців на спусковому гачку палестинської рушниці». Слід враховувати, що об’єктивно можливостей Арафата як лідера не можна порівнювати з можливостями протилежної сторони переговорного процесу.
Судячи з повідомлень ізраїльської преси, є досить багато доказів причетності палестинських спецслужб і проарафатівських організацій (приміром, бойового крила ФАТХу «Танзим») до організації та проведення терактів. На такі звинувачення палестинці відповідають досить жорстко. Для прикладу можна навести слова Мухаммада Даглана: «Нехай вони йдуть до дідька зі своїми доказами. Ми не повинні втрачати зв’язок із своїми людьми, ми зобов’язані завжди вести їх».
Для того, щоб Арафат зробив рішучі кроки для недопущення насильства, потрібні сильні мотиви. Ситуація після подій 11 вересня змінилася, але не кардинально. Інтифада, запевняє Марван аль-Баргуті, це «поділ праці, у якій кожен відіграє свою роль, має свою місію. Вона почалася не за наказом і не може закінчитися за наказом».
Ще одним наслідком палестинського поділу праці в інтифаді став перерозподіл влади й повноважень, частина яких явочним порядком перейшла від «національних» і «владних» структур Палестинської Автономії до ОВП й рухів. Окремі палестинці сприймають це як повернення до демократичного клімату 70-х або 80-х років. Хоч як парадоксально це звучить, але така ситуація дозволяє сподіватися на можливість збереження палестинського громадянського суспільства, яке постраждало від авторитарних методів управління Арафата й ФАТХа.
Як уже зазначалося, проблема єврейських поселень на територіях залишається однією з ключових. Хоча нові поселення не закладалися, «природний ріст» уже наявних викликав обурення серед палестинців. За інформацією газети «Аль-Кудс», у першій половині 2000 року темпи будівництва в ізраїльських поселеннях зросли на 96 відсотків, порівняно з попереднім роком. Агресивні, праворадикально налаштовані озброєні поселенці становлять не меншу загрозу для палестинців, ніж ізраїльська армія. За свідченням газети «ГаАрец», на території Палестинської Автономії діє ціла низка терористичних єврейських організацій, жертвами яких протягом останніх кількох місяців стали шість палестинців і понад 30 дістали поранення. Здається, не треба пояснювати, що жодного з цих терористів не знайдено.
Не менш складною залишається проблема біженців, які готові до блокування будь-яких угод, що обмежують їхні права на повернення. Центральний комітет ОВП 13 вересня минулого року підтвердив їхні права. Ця позиція, за словами палестинського керівництва, залишається безкомпромісною. Палестинський міністр фінансів Мухаммад Зугді аль-Нашашибі, коментуючи можливість компенсацій біженцям, стверджував, що компенсація не скасовує право на повернення, а лише доповнює його, повертаючи збитки, яких зазнали біженці під час вигнання. По суті, палестинці копіюють ізраїльський досвід реалізації прав репатріантів, передбачений законом про повернення 1950 року.
Чи можливе тепер, на тлі війни в Афганістані і формування антитерористичної коаліції, відновлення переговорів у форматі Осло? І так, і ні. Так — бо альтернатива досить проста: ескалація насильства, окупація територій. Ізраїль цього не витримає, як не витримав напруження першої інтифади. Ні — бо всі графіки, передбачені угодами, безнадійно порушено, тож увійти в річку довіри, як це було на початку 90-х, уже не вдасться. Єдиний шлях, який нині з багатьох причин неможливо реалізувати, — це проголошення незалежної Палестинської держави зі столицею у Східному Єрусалимі й кордонами 1967 року, з гарантуванням безпеки Ізраїлю.
Сьогодні найбільш зваженою позицією видається підхід Франції, викладений її міністром закордонних справ Юбером Ведріном: повне припинення з боку Ізраїлю воєнних дій проти палестинців, реальне заморожування «псевдо росту» єврейських поселень, припинення політики задушення територій для початку переговорного процесу. Палестинцям узяти на себе чіткі зобов’язання щодо боротьби з терористичними організаціями та припинити заклики до насильства. На думку Ведріна, обидві сторони повинні дійти згоди стосовно продовження переговорного процесу без попередніх умов і погодитися на міжнародний контроль.
Завершити цю статтю хотілося б розлогою, але досить ємною цитатою ізраїльської газети «Гаарец», що характеризує реальний стан речей: «Угоди Осло потерпають від браку життєздатності історичного примирення... Але ці угоди допомогли багатьом усвідомити глибину психологічної проблеми двох націй. «Вони» (тобто палестинці) не розуміють, що єврейська держава в межах 1967 року — не расистська мрія. Що політика безпеки сягає корінням у глибоку психологічну потребу переслідуваної нації — багато ізраїльтян прибули в Ізраїль відразу ж після пекла Холокосту. Тим часом «ми» (тобто ізраїльтяни) не хочемо визнавати того факту, що відродження єврейської держави — інакше кажучи, Сіонізм, був Холокостом для них».
Палестинське питання, пошуки вирішення якого тривають уже понад півстоліття, нагадує проблему квадратури кола, яка не давала спокою вченим середньовіччя. Аналогію засвідчує часто вживане словосполучення «формула врегулювання». Чи буде знайдене в новому політичному просторі світу після 11 вересня необхідне число Пі?