Мабуть, через багато років, коли нинішні події вивчатимуть наші нащадки, перипетії Брекзиту стануть лише побляклим тлом тріумфального прем'єрства Терези Мей. Політикині, яка зуміла утримати владу попри всі виклики.
Лідерки, яка встояла всупереч нападкам численних противників. Принаймні останні два-три тижні працюють саме на такий сценарій майбутнього. Тоді, коли вихід Великої Британії з Європейського Союзу без угоди видається найімовірнішим розвитком подій, коли вибирати доводиться з поганого й катастрофічного, британський політичний клас вирішив зайнятися внутрішніми розбірками.
І річ тут не в тому, що коней на переправі не міняють. Давно стало очевидним, що в Мей немає стратегії Брекзиту, що вона діяла і продовжує діяти виключно тактично, реагуючи на сьогоднішні подразники й ігноруючи загрози завтрашні, нехай навіть останні серйозні й небезпечні. Погано те, що в її противників - і всередині Консервативної партії, і в опозиції - теж немає стратегії дій Великої Британії в умовах виходу з ЄС.
Події минулого тижня продемонстрували цю проблему британської політики у всій її красі.
Так, Тереза Мей скасувала призначене нею самою голосування в Палаті громад щодо угоди з ЄС про Брекзит. Сам по собі цей хід можна пояснити. Угода країні потрібна, вихід без неї обіцяє в економіці, соціальній сфері, відносинах з регіонами численні проблеми, які правильно буде охарактеризувати як катастрофічні. А підтримки в парламенті угода не має: Мей слушно зауважила, коли повідомляла парламенту про скасування голосування, що угоду провалили б з великою перевагою голосів.
Та саме це її твердження - ключ до розуміння тактики (і відсутності стратегії) Мей. Те, що очевидна більшість проголосує проти, було ясно з самого початку. З різних, найчастіше протилежних, причин, угоду не підтримують і союзники Мей, і її противники. Однак прем'єрка, всупереч очевидному, спершу поставила угоду на голосування, а потім скасувала голосування в останній момент. Саме так зазвичай і діють у повсякденній парламентській рутині, торгуючись у дрібних політичних питаннях до останнього, поліпшуючи свою позицію і послаблюючи позицію опонента на лічені міліметри.
Та тільки угода щодо Брекзиту не рутина. Це найважливіший для Великої Британії документ за кілька останніх десятиліть. Якби Мей керувалася інтересами країни, вона взагалі не ризикувала б угодою доти, доки не домоглася хоча б хисткої переваги в парламенті, не ставила б питання на голосування, не переконавшись у реальній підтримці депутатів. На практиці ж прем'єр поставила доленосну угоду на кін політичної гри, сподіваючись, що депутати, налякані перспективами виходу без угоди, нададуть перевагу меншому з лих. Виявилося, що вибір парламентарів - власні тактичні інтереси. І в цьому їх не відрізнити від прем'єр-міністра.
Головне стратегічне завдання, що стоїть нині перед британським урядом, очевидне. І очевидне давно. Каменем спотикання для більшості опонентів угоди залишається ірландське питання. У ньому зібрано воєдино і інтереси Британії, і власні інтереси ключових політичних гравців. Для країни важливо зберегти, як мінімум, зону вільної торгівлі з ЄС, і ірландський кордон є ключовим пунктом для врегулювання пов'язаних із цим правових і політичних аспектів. Для прихильників виходу головним є питання про суверенітет, якого не вирішити, якщо цей суверенітет уповні не поширять на Північну Ірландію. Для противників Брекзиту головне - зберегти єдиний соціальний простір з Євросоюзом, і прозорий кордон з Ірландією є мірилом успіху їхньої затії. Ірландське питання в тому вигляді, в якому його визначено в угоді на сьогодні, не влаштовує у Великій Британії майже нікого.
Стратегічна позиція уряду однозначно має передбачати, що голосування в парламенті можливе лише тоді, коли буде чітко визначено перспективи вирішення питання про ірландський кордон. Але Мей обмежилася лише заявою про тверду готовність домогтися перегляду відповідних пунктів угоди. Та весь тиждень, що передує запланованому на 11 грудня голосуванню в Палаті громад, з боку ЄС лунали заяви, які відмітають саму можливість змінити щось в угоді - зокрема й щодо ірландського питання. У цьому Мей переконалася під час турне Європою напередодні запланованого голосування: про те, що нових переговорів і зміни статей угоди не буде, казали голова Європейської ради Дональд Туск і голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, канцлерка Німеччини Ангела Меркель і голландський прем'єр Марко Рютте. Навряд чи на такому інформаційному тлі депутати британського парламенту були схильні вірити Мей на слово.
Попри провал у головній справі уряду - досягненні угоди з ЄС, прихильники Мей подають її в образі переможця. Уся річ у проваленому вотумі недовіри, який намагалися висловити прем'єрці її противники в Консервативній партії. Легко зібравши потрібні для проведення голосування щодо вотуму 48 голосів членів фракції в Палаті громад, у результаті вони змогли заручатися підтримкою лише 117 депутатів-консерваторів. За прем'єра свої голоси віддали 200 членів фракції. Тепер Мей на рік захищена від спроб змістити її з посади лідера партії. (Правила Консервативної партії такі, що повторний вотум недовіри можна спробувати оголосити не раніше ніж через 12 місяців.)
При тому, що недовіру лідерці висловлювали у зв'язку з Брекзитом, опоненти прем'єрки так і не розкрили своєї позиції щодо стратегії виходу з Євросоюзу. Жоден з головних претендентів на посаду лідера партії - ні Борис Джонсон, ні Ембер Радд, ні Саджид Джавід, ні Домінік Рааб - не поділилися в останні дні своїм поглядом на те, як можна домогтися поступок з боку ЄС, як можна змінити угоду. І так само не розповіли й про те, як виходитимуть із кризи, якщо Велика Британія вийде з ЄС без угоди. Але ж якби Мей програла, один з них став би на чолі країни й повів Британію далі шляхом Брекзиту. Та опоненти протиставили відсутності стратегії в прем'єрки лише таку саму відсутність своєї стратегії.
Результат голосування щодо вотуму недовіри було визначено після зустрічі Мей із "задньолавочниками", зазвичай слухняними статистами парламентської фракції консерваторів, які в моменти кризи стають грізною, нерідко визначальною силою. Головні страхи останніх пов'язані з парламентськими виборами, точніше, із загрозою провалу консерваторів. На дострокових виборах минулого року фракція вже помітно поменшала, і це явно не межа - з огляду на "успіхи" уряду. Багато хто в партії вважає: якщо на чолі консерваторів залишиться Мей, вони приречені на поразку. Аби притлумити страхи однопартійців і здобути їхню підтримку під час голосування стосовно вотуму недовіри, Мей заявила, що готова піти з посади лідера партії до виборів 2022 р.
Те, що вона не назвала точних термінів своєї відставки й узагалі вжила (за свідченням кількох учасників зустрічі) зворот "не маю наміру залишатися лідеркою" (а наміри політиків, як відомо, змінюються досить часто), стурбувало "задньолавочників". Проте не так сильно, як перспектива залишитися без депутатських мандатів у разі дострокових виборів. А для фракції, яка не має більшості в парламенті (уряд Мей - уряд меншості) відставка прем'єрки цілком може виявитися кроком до падіння кабінету й розпуску парламенту. Що характерно, зустріч, на якій детально розмірковували про електоральні перспективи консерваторів, обійшлася майже без обговорення Брекзиту: у своєму зверненні до однопартійців Мей, звісно, приділила цьому увагу, проте дискусія, що відбулася по тому, потекла у зовсім іншому руслі.
Чому небезпека розпуску парламенту й дострокових виборів не лякає консерваторів нині, коли Мей на "європейському фронті" зазнає невдачі за невдачею, а досягнута нею угода не влаштовує більшість парламентарів? Причина та сама, яка дозволила Мей зберегти лідерство в Консервативній партії: в опонентів немає чіткої стратегії Брекзиту, і тому вони не поспішають брати на себе всю відповідальність за керівництво країною у такий складний момент.
Питання щодо вотуму недовіри уряду (що може призвести до розпуску парламенту й нових виборів) опозиція активно обговорює з моменту, відколи Мей уклала угоду з ЄС. Лейбористи, найбільша опозиційна фракція, навіть заявляли, що планують пов'язати вотум недовіри кабінету Мей із провалом голосування щодо угоди з ЄС. Але насправді позиція лейбористів не така однозначна. Про намір перехопити владу у консерваторів, аби очолити переговори з ЄС і повести країну до "правильного Брекзиту", вони говорять давно. Та тільки й переговори вже завершилися, і до дати виходу майже не лишилося часу, а жодного практичного кроку для обіцяного "перехоплення влади" не було. Джеремі Корбін, лідер лейбористів, повторює ту саму тезу: "лейбористи поставлять на голосування вотум недовіри тоді, коли будуть упевнені в перемозі".
Проте абсолютної гарантії в цьому питанні ніхто не дасть. Серед консерваторів у Мей багато противників, але вони не хочуть втрачати владу і не хочуть дострокових виборів, які, за всіма опитуваннями, сьогодні консерватори програють. А союзник консерваторів у парламенті, Північноірландська Демократична юніоністська партія, наразі зберігає вірність угоді і обіцяє голосувати на користь кабінету, якщо опозиція спробує оголосити вотум недовіри. За такого розкладу про жодну "впевненість у перемозі" не йдеться. Проте був момент, коли моноліт парламентської коаліції консерваторів і юніоністів дав тріщину - одразу після укладення угоди з ЄС лідерка юніоністів Арлін Фостер висловлювалася про документ досить жорстко і погрожувала вийти з угоди з консерваторами, якщо "ірландське питання" буде вирішено так, як записано в угоді. Це був момент, коли можна було схилити шальку терезів на свій бік. Однак лейбористи не вели з юніоністами консультацій, не обіцяли їм домагатися кращого вирішення питання щодо ірландського кордону в разі своєї перемоги. Таке враження, що лейбористи не так уже й прагнуть перехопити в консерваторів владу і вважають за краще залишити всі "шишки" Брекзиту своїм опонентам.
Пасивна позиція лейбористів у нинішній кризі спричинила серйозні непорозуміння з іншими опозиційними партіями. Шотландська національна партія, яка має третю за кількістю членів фракцію в парламенті, не домігшись від лейбористів згоди винести вотум недовіри уряду на голосування в Палаті громад, звинуватила колег з опозиції в нездатності взяти на себе відповідальність за долю Великої Британії. Лейбористи не подарували цього і звинуватили Шотландську національну партію в тому, що тим ідеться лише про партійні інтереси: вони прагнуть дострокових виборів зараз, оскільки в Шотландії їх тіснять лейбористи, і до 2022 р. шансів потрапити до британського парламенту в цієї регіональної партії вже не залишиться.
Частина правди в цих звинуваченнях точно є: і Шотландська національна партія, й інші малі опозиційні фракції занадто тісно пов'язують політику Брекзиту зі своїми партійними цілями - найчастіше на шкоду першій. Створена шотландцями спільно з фракцією зелених, Ліберально-демократичною партією та Партією Уельсу група "Голос народу" виступає за запобігання "жорсткому" Брекзиту або виходу з ЄС без угоди. Проте всередині групи немає єдності щодо нового референдуму (категорично за нього виступають лише ліберальні демократи), щодо єдиного з ЄС соціального простору (валлійці не підтримують цієї ідеї), щодо єдності країни (ліберальні демократи загалом проти подальшого розширення прав автономій, тоді як шотландці останніми тижнями дедалі частіше говорять про новий референдум щодо незалежності в разі Брекзиту без угоди).
У результаті про наявність у цієї групи єдиної стратегії виходу з ЄС також не йдеться. Вона більше нагадує ситуативне партнерство малих фракцій із метою отримати більше уваги з боку ЗМІ. Є ймовірність, що рішення Суду ЄС стосовно можливості для Британії в односторонньому порядку зупинити процедуру виходу змінить ситуацію: тепер новий референдум може мати величезне значення, й усі партії, які не бажають розриву з ЄС, можуть об'єднатися навколо цієї ідеї. Та тільки часу для дій замало: 29 березня 2019 р. лишається незмінною датою виходу Великої Британії з ЄС.
Часом здається, що британський політичний клас у турботах про майбутні вибори забув про головне завдання: вийти з тяжкої політичної кризи, спровокованої Брекзитом. Перемога Мей у відкритому зіткненні з противниками в партії і в заочному протистоянні з опозицією геть нічого не змінює в позиціях сторін щодо угоди про Брекзит. Незважаючи на фактичний вотум довіри прем'єру, її угоду однаково не підтримує більшість Палати громад. Попри запеклі сутички на британській політичній арені, минулі дні не вирішили жодної проблеми Брекзиту. Й тому більш імовірно, що через десятиліття нинішніх британських політиків згадуватимуть не як тріумфаторів у політичній боротьбі, а як невдах, котрі провалили покладені на них історією завдання. Нагадуючи нам, що успіх політика має сенс лише тоді, коли забезпечує успіх країни.