Від редакції ZN.UA: Авторитетне американське видання Politico опублікувало на початку серпня лист під назвою «It’s Time to Rethink Our Russia Policy», який підписали 103 експерти.
Провідною ідеєю листа є нове «перезавантаження» відносин США — Росія та пошук форматів для діалогу, оскільки, мовляв, потрібно вирішувати нагальні глобальні проблеми — зменшення ядерних загроз, кліматичні зміни тощо.
Менш ніж за тиждень автори листа отримали відповідь «No, Now Is Not the Time for Another Russia Reset» від своїх американських колег, які не погодилися із пропонованим “переосмисленням” підходів до Росії, яке, фактично, призведе до легітимізації амбіцій Путіна й послаблення тиску на Росію.
В останній день серпня, напередодні 81-ої річниці розв’язаної гітлерівським та сталінським режимами ІІ Світової війни, Politico надрукувало європейську відповідь американським путінферштегерам «Take It From Eastern Europe: Now Is Not the Time to Go Soft on Russia».
І нарешті 25 вересня на шпальтах Politico вийшла скорочена версія українського листа-відповіді з гострим політичним й юридичним аналізом загрози, яку становить путінська Росія для світу, під назвою «Appeasing Vladimir Putin’s Russia Will Only Embolden It».
Чи не вперше у одному з провідних американських політичних видань, які зазвичай подають війну Росії проти України як “сепаратний конфлікт, який підтримується Росією”, було відображено позицію “без купюр» щодо російської агресії проти України, та надані надзвичайно жорсткі оцінки агресивної зовнішньої політики Кремля у світовому контексті.
Українське звернення до влади та суспільства США підписали 179 політичних лідерів, провідних експертів, та інтелектуалів з України та української діаспори у світі, які підтримали заклик до більш рішучої стратегії уряду США у відповідь на ворожі дії Росії.
«Дзеркало тижня. Україна» пропонує читачам повну версію української відповіді, в якій детальніше розкривається злочинна природа путінської Росії, безжально критикується політика “замирення” агресора, й зокрема помилок західної стратегії “політичного діалогу» з Москвою, та пропонується низка суворих й дієвих заходів для стримування політики Кремля, яка підриває міжнародну безпеку.
Характер відносин між Сполученими Штатами Америки й Росією має величезний вплив на міжнародний мир та безпеку. Особливе значення ці стосунки несуть для країн, які щодня стикаються із російською загрозою для власного суверенітету.
З моменту відновлення української державності три десятиріччя тому політика США щодо Росії мала вагомі наслідки для України. З початку російської військової агресії проти України у 2014 році, американський уряд залишається на вістрі міжнародних зусиль, спрямованих на те, щоб зупинити війну Путіна проти України.
Як єдина країна у світі, яка здійснює відсіч збройній агресії Москви, Україна знаходиться сьогодні на фронтовій передовій міжнародного протистояння російській загрозі.
Відтак, наша група політичних лідерів, експертів, інтелектуалів, та активістів з України та української діаспори відчуває необхідність долучитись до публічної дискусії, яка знову відновилась у США, про американську політику стосовно Росії.
Ми переконані, що, поки Москва цілеспрямовано підриває мир й безпеку у світі, міжнародний правопорядок не витримає ще одного «перезавантаження» відносин з Росією.
Тому, у світлі останніх спонукань до “нормалізації» відносин з Росією, ми, натомість, закликаємо США проводити послідовну й цілеспрямовану політику у відповідь на ворожі дії Москви, що підривають міжнародну безпеку. Ми заохочуємо американський уряд до більш рішучого лідерства, аби дати новий поштовх зусиллям міжнародної спільноти з протидії російським загрозам.
Нове «перезавантаження» — старі наративи
Аргументи на користь нового «перезавантаження» базуються на хибних наративах, вкорінених у світоглядному міфі російської винятковості, який активно просувається під правлінням Путіна.
У баченні Кремля, Росія є державою, інтереси якої повинні мати привілейоване становище у міжнародних відносинах, і яка володіє прерогативою на ексклюзивну сферу впливу, де Москва може використовувати силовий примус для контролю інших націй. Також Кремль вважає, що Росія має право на втручання у будь-якій точці планети для “захисту” носіїв російської мови. А сама Росія - це самобутній державний проект “керованої демократії», який базується на придушенні прав і свобод людини власного народу задля зміцнення ефемерної «величі нації».
Москва намагається переконувати, що Росія стала жертвою несправедливої образи з боку Заходу після розвалу Радянського Союзу. Відтак, Кремль вважає, що світ “винен” йому особливе ставлення й врахування російських інтересів.
Та понад усе Кремль хоче, аби світ ставився до Росії як супердержави з провідною роллю у всіх рішеннях глобального значення.
Путінська Росія
Втім, світова спільнота повинна нарешті розплющити очі на справжню природу сучасної Росії.
Росія — як мафіозний авторитарний режим, що спирається на насильницьку, шовіністичну, імперіалістичну, та реваншистську ідеологію «російського світу» — є головним експортером різноманітних загроз та нестабільності у світі.
У своїй жазі здобути глобальний вплив Путін покладається на агресивну зовнішню політику як засіб, який дозволяє Росії компенсувати власну економічну і технологічну відсталість в конкуренції із Заходом.
Росія здійснює свій наступ на світовий правопорядок у величезних масштабах, атакуючи ліберальні демократії в якості головних мішеней.
Задля отримання переваги над опонентами, Росія брутально порушує міжнародне право діями, які однозначно вказують на її характер як негідної терористичної держави, що загрожує світовій безпеці:
- військова агресія проти Грузії та України;
- звірячі воєнні злочини в Сирії, Україні, й Грузії;
- погроза ядерною зброєю Україні та розвиток інфраструктури для розташування ядерної зброї в окупованому Росією Криму в порушення міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї;
- терористичні акти на території інших держав: кібератаки, політичні вбивства з використанням зброї масового знищення, збиття пасажирського літака MH17;
- окупація суверенних територій Молдови, Грузії, та України, включаючи незаконну анексію українського Криму;
- етнічні чистки, етноцид та інші грубі порушення прав людини на окупованих Росією територіях: політично вмотивовані вбивства, ув’язнення (включаючи 132 українських в’язнів Путіна, що на 17 більше ніж торік), й екстериторіальні кримінальні переслідування; залякування насильством, викраденнями, незаконним кримінальним переслідуванням; дискримінація на грунті етнічного походження, віросповідання та мови;
- політична, економічна, та силова підтримка авторитарних режимів в Білорусі, Сирії, Венесуелі, та інших країнах;
- диверсійна діяльність з метою підриву демократичних процесів у різних куточках світу: втручання у референдуми у Великобританії та Нідерландах; дезінформаційні атаки на вибори в США, Україні, та інших країнах; спроба державного перевороту в Чорногорії; підтримка політичних рухів, які відстоюють позиції, що сприяють російським інтересам, включаючи популістичні, екстремістські, та неонацистські групи;
- підривна глобальна пропаганда: дезінформація; розпалювання ненависті проти різних соціальних й національних груп, зокрема проти американців та українців;
- економічний тиск та енергетичний шантаж країн Європи; тощо.
Підривна діяльність Кремля спрямована на послаблення Сполучених Штатів, позаяк слабкість Вашингтона призведе до безсилля міжнародної спільноти стримати агресивні амбіції Росії. Москва вправно використовує антиамериканські настрої в різних куточках світу, аби знаходити нових союзників та позбавляти США надійних партнерів.
Москва також рішуча у своїх намаганнях підкорити Київ. Кремль розуміє, що вільна Україна є рушієм демократичних змін на просторі націй, які були окуповані радянським режимом, й таким чином загрожує панівним амбіціям Путіна. Тому однією із цілей путінської стратегії “переможців не судять” є порозуміння із Заходом на кшталт Ялтинської конференції 1945 року, яке б наново визнало за Росією право на “сферу впливу”. Москва домагається аби Захід пожертвував суверенітетом сусідів Росії та не тільки, як знак визнання “супердержавного” статусу Росії.
Замирення агресора ніколи не працює
Історія вчить нас, що авторитарні режими неможливо замирити — чим більше поступок їм вдається виторгувати, тим більш зухвало вони себе поводять.
Відмова Україні та Грузії на заявки про отримання Плану дій щодо членства в НАТО у 2008 році налаштувала Москву на безперешкодність військової агресії проти Грузії того ж року. «Перезавантаження» відносин з Росією у 2009 році заклало підгрунтя впевненості Путіна в успіху підступної воєнної агресії проти України. Немічна відповідь політичного «занепокоєння» на початок вторгнення й окупації Росією Криму заохотила Путіна незаконно анексувати український півострів. Рухомі «червоні лінії» та політика «дипломатичного діалогу» у відповідь на злочинні дії Кремля відкрили шлях воєнному вторгненню Путіна на сході України з подальшою окупацією частини українського Донбасу.
Не дивлячись на те, що Путін отримав безліч можливостей відмовитись від своєї руйнівної політики, Росія продовжує свої агресивні дії. За кожним разом Путін відкидає можливості, які дозволили б йому розвернути згубний курс політики, зберігши при цьому обличчя. Вочевидь, його розрахунок полягає в тому, що, піднімаючи ставки, йому вдасться виторгувати кращі умови будь-якого майбутнього рішення.
Можемо лиш уявити, що очікувати від Москви у випадку нового «перезавантаження».
Тож, ми заохочуємо американський уряд брати до уваги історичні уроки власної політики відносно Росії, зокрема й тому, що Росією зараз керує той самий кримінальний режим, що й у час сумнозвісного «перезавантаження» одинадцять років тому.
Агресія Москви повинна спіткати опір
Як свідчить досвід останніх трьох десятиріч, “політичний діалог” з Росією лише спонукає її до подальшого загострення. Путін використовує усі наявні засоби для створення ситуацій, в яких переговорна сила Москви зростає у всіх конфліктах, де Росія протиставляється світовому порядку — в Молдові, Азербайджані, Грузії, Україні, Сирії, Венесуелі, чи Лівані.
Міжнародна спільнота роками безуспішно проводить політику дипломатії стосовно російської окупації територій Молдови та Грузії, без жодного свідчення будь-якого прогресу щодо їх деокупації.
У відповідь на російську агресію проти України міжнародне співтовариство пішло на більш тверді заходи, як то запровадження обмеженого санкційного режиму; засудження порушень Росією міжнародного права національними урядами та міжнародними організаціями; виключення Росії з участі у Великій сімці; надання Україні військової допомоги; чи перешкоджання будівництву кремлівського політичного проекту газопроводу «Північний потік-2».
Хоча обмежені санкції й допомогли запобігти загостренню воєнної агресії Росії, та їх вплив не спромігся виснажити ресурси Москви настільки, аби примусити Путіна відмовитись від війни проти України. Відтак, надалі існує потреба у більш рішучих діях.
Особливе ставлення до Росії
Підхід міжнародної спільноти до порушень міжнародного права Росією кардинально відрізняється від того, яким чином була дана відсіч іракському вторгненню у Кувейт всього три десятиріччя тому.
На це існує дві найважливіші причини: узурпований Москвою після розвалу Радянського Союзу статус постійного члена Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй та її ядерний потенціал.
ООН не здатна задіяти відповідні механізми для відновлення миру в Україні через російське право вето в Раді Безпеки. Ця ситуація вказує на гостру необхідність реформування цього органу, адже світ стає менш безпечним тому, що Радбез не спроможний виконувати свою основну функцію із підтримки миру у світі.
Використання ж страху ядерного протистояння залишається одним із найулюбленіших знарядь залякування у арсеналі Кремля. Росія використала погрози ядерною зброєю проти України.
Російська загроза ядерного нападу
У 1994 році, коли Україна підписала Будапештський меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Київ відмовився від третього за розміром арсеналу ядерної зброї у світі в обмін на гарантії безпеки з боку США, Росії, та Великобританії (а пізніше також Китаю та Франції).
Москва порушила свої зобов’язання за цим меморандумом ніколи не застосовувати сили — включаючи погрози ядерною зброєю — проти України. У 2014 році Росія використала свій ядерний статус для залякування України з метою примусити Київ до відмови від збройної оборони для протидії військовому вторгненню Росії у Крим.
Російська державна пропаганда страхала спопелити Україну ядерним ударом, а російський парламент дав дозвіл Путіну на використання збройних сил на території України, що, очевидно, передбачав можливість задіяння усієї військової потуги Росії. Збройна відсіч України в Криму значно підвищила б ризик виникнення ситуації, яка викликала б застосування Росією ядерних озброєнь.
Роком пізніше, у березні 2015-го, Путін підтвердив, що такий ризик був насправді високим, особисто визнавши, що під час операції вторгнення в Україну він тримав ядерну кнопку напоготові.
Не дивлячись на ядерну загрозу над Україною, в Києва не залишилось іншого виходу, аніж збройна відсіч ворогу, коли Росія продовжила воєнне вторгнення на сході України, загрожуючи захопленням майже половини території країни. Якщо б Україна не вдалась до воєнної оборони, то Росія, мабуть, розчленувала країну під дипломатичні заяви «занепокоєння» міжнародної спільноти.
Своїм нападом на Україну та ядерною мілітаризацією окупованого Криму Росія прямо підриває міжнародний режим нерозповсюдження ядерної зброї, до створення якого американський уряд доклав величезні зусилля.
Будапештський меморандум покладає на США два чітких зобов’язання на випадок, коли Україна стане жертвою агресії. Перше — “домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання Україні допомоги як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї”. Друге — “проводити консультації”, коли український суверенітет під загрозою. На жаль, Сполучені Штати не використали усі наявні засоби в ООН, аби допомогти Україні дати відсіч російській агресії й відновити мир.
США можуть виконати свої зобов’язання за Будапештським меморандумом шляхом ініціювання відповідних заходів на рівні Ради Безпеки. Аби обійти право вето Росії як постійного члена Радбезу, необхідно взяти на озброєння Резолюцію ООН “Об’єднання заради миру», яка передбачає, що Генеральна Асамблея має право ухвалювати необхідні рішення, коли Рада безпеки ООН не може виконати свої зобов’язання з підтримки миру. Вашингтон повинен також ініціювати тимчасове позбавлення Росії права голосу в ООН на підставі прецеденту відсторонення делегації Південно-Африканської Республіки від участі в роботі Генеральної Асамблеї у 1974 році через злочинну політику апартеїду.
Світову ядерну безпеку забезпечують не лише обмеження кількості боєголовок, які Росія та США націлили один на одного, а також надійність гарантій безпеки, наданих державам, що приєдналися до режиму нерозповсюдження, таким як Україна. Поки без’ядерний статус несе ризик стати потенційною жертвою ядерної держави, гонка озброєнь не закінчиться.
Лідерство Америки
Настав час для чесної й моральної політики стосовно Росії.
Лише американці можуть визначати власну політику, втім ми просимо уряд США пам’ятати, що нове «перезавантаження» стане винагородою для Росії за грубі й цілеспрямовані порушення підвалин міжнародного права, включаючи агресивні війни, воєнні злочини, й наругу над правами людини. «Перезавантаження» прирече мільйони людей на життя в страху за власне життя й свободу.
Америка не має права стати мовчазним співучасником авторитарного режиму Путіна.
У двадцять першому сторіччі ми не повинні дозволяти державам, які нахабно порушують міжнародне право, здобувати вигоду від цих порушень. Злочинні режими, які вчиняють звірства, не заслуговують на повагу. Їх повинна спіткати відповідальність.
Росія не заслуговує особливого ставлення до себе як до «супердержави». Вона заслуговує такого ж ставлення, як і інші негідні держави “поза законом”, що загрожували світовій безпеці. Задля стримування таких злочинних держав США проводили послідовну політику їх ізоляції, позбавлення ресурсів для ведення ворожих дій, та навіть придушення їх агресії власною військовою потугою. Схожий підхід має застосовуватись до Росії.
Нове «перезавантаження» дозволить Росії безкарно підривати наші суспільства зсередини. Кремль розсіює ненависть, аби використовувати будь-які суспільні конфлікти на власну користь. Москва ширить корупцію й підточує інституції; затягує в мережу свого впливу представників політичної й бізнес еліти та послаблює наші суспільства, аби вони стали неспроможними протидіяти підривній діяльності Кремля.
Ми закликаємо Сполучені Штати не миритися з націоналістичними й шовіністичними поглядами, що домінують в російському суспільстві внаслідок промивання мізків всюдисущою державною пропагандою ненависті. Ми маємо моральний борг перед жертвами злочинів Путіна докладати усіх зусиль, аби змінити ідеологічну матрицю ненависті в російському соціумі. Ми маємо також зобов’язання перед майбутніми поколіннями, які можуть бути позбавлені демократії й свободи, якщо руйнівна стратегія Путіна переможе.
Час перестати марно сподіватись на метаморфозу Путіна. Сполучені Штати та інші дружні уряди мають достатньо засобів спонукати демократичні зміни в Росії: від підтримки організацій, які відстоюють демократію й права людини, сприяння поневоленим національним спільнотам, до боротьби із відмиванням злочинних коштів російського походження на Заході. Існує предостатньо інших засобів добитися створення умов, коли у Кремля не залишатиметься інших шляхів поведінки, аніж припинити свою агресивну зовнішню політику.
Американський уряд може сприяти досягненню цієї мети через розслідування діяльності російських олігархів та організацій, які ведуть підривну діяльність в якості неофіційного крила російського уряду, а також інших співучасників агресивної, диверсійної діяльності Кремля на Заході.
Росія має бути визнана державою, що підтримує тероризм. Російські окупаційні адміністрації в Україні та «приватна» армія «Вагнера» повинні бути визнані терористичними організаціями. На всіх російських посадовців, які відповідальні за брутальні порушення міжнародного права, повинні бути накладені особисті санкції. Відповідальні за воєнні злочини повинні бути оголошені військовими злочинцями, й, у випадку затримання, передані Міжнародному Кримінальному Суду для здійснення правосуддя.
Американський уряд має повне право вимагати від Москви неухильного дотримання Статуту ООН. Санкції до Росії повинні бути пропорційними важкості порушень нею міжнародного права й нарощуватись до часу, поки вона не відмовиться від злочинного курсу своєї політики.
США можуть також відіграти провідну роль у визнанні Росії на офіційному рівні країною-агресором, відповідальною за незаконну міждержавну війну проти України. Понад шість років міжнародна спільнота закриває очі на пряму й безпосередню відповідальність Москви за збройну агресію та багатовекторну війну проти України, фальшиво називаючи конфлікт «сепаратизмом, який підтримується Росією». Визнання Росії країною-агресором дозволить задіяти нові додаткові засоби міжнародного права, аби домогтися безумовного припинення нею війни проти України, та відновлення справедливого миру.
Вашингтон не може провести червону лінію політики стосовно Москви на власному порозі. Підриваючи стабільність інших держав, Росія стає сильнішою, а міжнародний правопорядок слабкішим. Америка є настільки міцною, наскільки міцною є мережа дружніх їй держав. Тому ми просимо уряд США й надалі підтримувати прагнення України набути членство у НАТО.
Москві вдалось розширити свій руйнівний вплив через те, що агресивні дії Росії не зустрічали належного стримування. Саме тому нове «перезавантаження» нестиме величезні ризики для всього світу. Відтак, ми закликаємо США проявити рішучість у створенні бар’єрів для стримування Кремля задля захисту світової демократії.
Разом ми можемо зупинити Путіна. Вольові й принципові дії міжнародної спільноти під проводом США зможуть стримати деструктивні амбіції Росії, і зробити наш світ безпечнішим від путінської загрози.
Постскриптум
Показово те, що нервово-виправдальна реакція американських путінферштегерів на листи авторитетних американських та європейських політиків, дипломатів, військових та експертів, не забарилася і з’явилася в той же день, 25 вересня, як тільки було опубліковане вкрай сильне українське звернення. Увечері на шпальтах Politico була розміщена стаття «Why We Still Need to Rethink Russia Policy: A Rebuttal».
Отже, крапка в дискусії не поставлена, і ми, спільно з нашими європейськими та північно-американськими однодумцями, повинні продовжувати докладати максимум зусиль аби спонукати американську владу зняти питання «перезавантаження» відносин з Росією з політичного порядку денного до повної і безумовної відмови Кремля від ведення агресивної зовнішньої політики.
Відкритий лист ініціативної української групи тепер доступний для підписання усіма охочими за цією ланкою - #NoResetWithRussia.
Підписанти
Віктор Ющенко, президент України (2005-2010), прем'єр-міністр України (1999-2001)
Катерина Ющенко, перша леді (2005-2010), голова, Фонду «Україна-3000»
Мустафа Джемілєв, народний депутат України, колишній голова Меджлісу кримськотатарського народу
Ахтем Чийгоз, народний депутат України, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, в'язень Путіна (2015-2017)
Іванна Климпуш-Цинцадзе, народний депутат України, голова Комітету з питань інтеграції України до ЄС, віце-прем'єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України (2016-2019)
Ірина Геращенко, народний депутат України, перший заступник голови Верховної Ради України (2016-2019)
Андрій Парубій, народний депутат України, спікер Верховної Ради України (2016-2019), Секретар Ради національної безпеки і оборони України (2014)
Володимир Ар’єв, народний депутат України, віце-президент Парламентської асамблеї Ради Європи (2015, 2018), президент Комітету ПАРЄ з питань культури, науки, освіти та ЗМІ (2016-2017)
Олексій Гончаренко, народний депутат України, член Парламентської Асамблеї Ради Європи
Ірина Фріз, народний депутат України, міністр у справах ветеранів (2018-2019)
Герасимов Артур, народний депутат України
Микола Княжицький, народний депутат України
Марія Іонова, народний депутат України
Володимир В’ятрович, народний депутат України
Софія Федина, народний депутат України
Микола Величкович, народний депутат України
Максим Саврасов, народний депутат України
Михайло Бондар, народний депутат України
Соломія Бобровська, народний депутат України
Юлія Клименко, народний депутат України
Андрій Осадчук, народний депутат України
Ярослав Юрчишин, народний депутат України
Леся Василенко, народний депутат України
Святослав Юраш, народний депутат України
Оксана Сироїд, віце-спікер парламенту України (2014-2019)
Світлана Заліщук, народний депутат України (2014-2019), колишній радник з питань зовнішньої політики прем'єр-міністра України
Оксана Юринець, народний депутат України (2014-2019), колишня глава української делегації в Парламентській асамблеї НАТО
Леонід Ємець, народний депутат України (2012-2014, 2014-2019), член Парламентської Асамблеї Ради Європи (2014-2019)
Віктор Вовк, народний депутат України (2014-2019), колишній заступник голови парламентського комітету у закордонних справах
Павло Різаненко, народний депутат України (2012-2014, 2014-2019)
Андрій Левус, народний депутат України (2014-2019)
Вікторія Войціцька, народний депутат України (2014-2019)
Владислав Голуб, народний депутат України (2014-2019)
Олексій Мушак, народний депутат України (2014-2019)
Вікторія Пташник, народний депутат України (2014-2019)
Остап Єднак, народний депутат України (2014-2019), ANTS Національна мережа захисту інтересів
Наталя Веселова, народний депутат України (2014-2019)
Сергій Висоцький, народний депутат України (2014-2019)
Ярослав Кендзіор, народний депутат України (1990-2012)
Степан Кубів, перший віце-прем'єр-міністр, міністр економічного розвитку і торгівлі України (2016-2019), голова Національного банку України (2014), народний депутат України (2012-2014)
Павло Клімкін, міністр закордонних справ України (2014-2019), колишній Надзвичайний і Повноважний Посол України в Німеччині (2012-2014)
Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007-2009), колишній Надзвичайний і Повноважний Посол України в Австрії (1999-2004)
Леонід Поляков, заступник міністра оборони України (2005-2008, 2014)
Петро Стецюк, суддя Конституційного суду України (2006-2016)
Сергій Гайдук, адмірал, командувач ВМС України (2014-2016)
Сергій Квіт, міністр освіти України (2014-2016), Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Володимир Омелян, міністр інфраструктури України (2016-2019)
Євген Нищук, міністр культури (2014, 2016-2019)
Дмитро Золотухін, заступник міністра інформаційної політики України (2017-2019)
Валерій Чалий, колишній Надзвичайний і Повноважний Посол України в США (2015-2019), голова Українського кризового медіа-центру
Юрій Щербак, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ізраїлі (1992-1994), США (1994-1998) та Канаді (2000-2003)
Назар Бобіцький, колишній керівник торгово-економічного відділу Місії України при Європейському Союзі
Ярослав Сидорович, колишній керівник відділу реформ в президентському офісі (2014-2019), ANTS Національна мережа захисту інтересів
Юрій Шимко, колишній член парламенту Канади, колишній президент Всесвітнього конгресу України
Андрій Семотюк, колишній член комісії Трибуналу, Канадська комісія з прав людини, колишній кореспондент ООН
Кеннет Т. Хепберн, колишній старший помічник заступника міністра, уряд Канади
Мирослав Маринович, «Ініціативна група Першого грудня», колишній радянський в’язень совісті
Ігор Козловський, президент Центру релігійних досліджень, «Ініціативна група Першого грудня», колишній в’язень російського окупаційного режиму
Йозеф Зісельс, «Ініціативна група Першого грудня», Стратегічна рада руху капітуляційного опору
Євген Захаров, голова Харківської правозахисної групи, голова Української Гельсінської правозахисної групи, «Ініціативна група Першого грудня»
Віктор Рудь, голова Комітету у закордонних справах Асоціації адвокатів України (в особистій якості)
Андрій Добрянський, голова Міжнародної ради СКУ з питань ООН
Адріан Каратницький, старший науковий співробітник Атлантичної ради
Вальтер Зарицький, директор Центру американсько-українських відносин
Мирослава Олексюк, Канадська група за демократію в Україні
Марта Фаріон, президент Києво-Могилянського фонду Америки
Рустем Ірсей, президент Канадської асоціації кримських татар
Михайло Жернаков, суддя Вінницького окружного адміністративного суду (2012-2015), голова фонду DEJURE
Олександр Потьєхін, Інститут всесвітньої історії НАН України, Колишнє посольство України в США (2000-2005)
Тарас Березовець, Український інститут майбутнього, генеральний директор «Вільного Криму»
Катерина Смаглій, керівник закордонного співробітництва Дипломатичної академії України, лідер наступного покоління, Інститут Маккейна
Олексій Гаран, директор з досліджень, Фонд "Демократичні ініціативи", Університет “Києво-Могилянська академія”
Павло Жовніренко, голова Центру стратегічних досліджень, колишній голова двосторонньої робочої групи з міжнародної політики Американсько-українського консультативного комітету (1995-1998)
Михайло Гончар, президент, Стратегія XXI, головний редактор Чорноморського журналу з безпеки
Надія Коваль, Зовнішньополітична рада "Українська призма"
Максим Хилко, голова Східноєвропейського фонду досліджень безпеки
Віталій Разік, директор Фонду права та демократії
Борис Бабін, професор, Асоціація реінтеграції Криму
Володимир Горбач, Інститут євроатлантичного співробітництва
Євген Федченко, головний редактор, StopFake, директор, Києво-Могилянська школа журналістики
Сергій Таран, директор Міжнародного інституту демократії
Євген Школьний, Центр політичної та правової реформ
Валерій Пекар, Національна рада реформ (2014-2016), Києво-Могилянська школа бізнесу
Ігор Козій, Інститут євроатлантичного співробітництва
Наталя Беліцер, Інститут демократії імені Пилипа Орлика
Олександра Матвійчук, Центр громадянських свобод
Олена Розвадовська, голова Фонду "Голоси дітей"
Роман Мотичак, Український фінансовий форум
Наталія Попович, Український кризовий медіа-центр
Василь Мирошниченко, Кризовий медіа-центр України
Володимир Єрмоленко, Інтерньюз Україна, UkraineWorld.org
Михайло П. Гричак, підполковник армії США у відставці
Роман Грубий, колишній співробітник зовнішньої служби, Глобальні справи (Канада)
Микола Турінський, відставний державний службовець, федеральний уряд Канади
Олександра Чалупа, президент Chalupa & Associates
Орест Галушка, віце-президент Української канадської професійно-ділової асоціації
Оксана Башук-Хепберн, колишній президент U * CAN Україна Канада Відносини Inc.
Лада Л. Рослицьки, Консультаційна група з питань оборони та безпеки Black Trident
Христя Верещак, президент Асоціації жінок на захист чотирьох свобод для України
Микола Грицковян, президент Організації захисту чотирьох свобод України
Ліза Шимко, президент Фонду підтримки України
Юрій Шевчук, Колумбійський університет
Василь Лончина, Чиказький університет
Георгій Пінчук, Університет Міссісіпі для жінок
Ксенія Мариняк, Альбертський університет
Максим Свєженцев, Західний університет
Роман Сербин, Університет Квебеку на Монреалі
Володимир Білоткач, Сінгапурський технологічний інститут
Володимир Богданов, Ліонський університет
Олексій Нікольсько-Ржевський, Університет Легі
Анатолій Олексієнко, Університет Гонконгу
Ігор Айзенберг, Манхеттенський коледж (Нью-Йорк)
Юрій Костюченко, Національна академія наук України, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Катерина Іващенко-Стадник, Інститут соціології НАН України
Олександр Бакай, Національна академія наук України
Сергій Рябченко, Національна академія наук України
Ярослав Яцків, Національна академія наук України
Олена Стяжкіна, Інститут історії України НАН України
Костянтин Сігов, Національний університет “Києво-Могилянська академія”
Оля Гнатюк, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, Варшавський університет
Микола Олександров, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Володимир Кузнєцов, Київський юридичний університет
Людмила Павлюк, Львівський національний університет імені Івана Франка
Петро Кузик, Львівський національний університет імені Івана Франка
Анатолій Карась, Львівський національний університет імені Івана Франка
Остап Кривдик, Український католицький університет
Юлія Навроцька, Український католицький університет
Ігор Тодоров, Ужгородський національний університет
Сергій Федуняк, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Андрій Павлишин, Український католицький університет, Український ПЕН-клуб
Микола Рябчук, почесний президент українського ПЕН-клубу
Віктор Морозов, Український ПЕН-клуб
Олексій Панич, філософ, Український ПЕН-клуб
Ігор Кулик, директор Державного архіву Українського інституту національної пам’яті
Богдан Устименко, колишній головний заступник голови Державної гідрографічної служби України
Наталія Слободян, керівник аналітичного та міжнародного підрозділу НЕК "Укренерго"
Юрій Кушнір, президент Асоціації випускників парламентської програми Канади та України
Геннадій Друзенко, директор з питань Центральної та Східної Європи Williams WorldWide Group
Михайло Голуб, директор, TLFRD Україна
Андрій Риженко, експерт з морської безпеки, капітан флоту у відставці
Олександр Іванов, Рух опору капітуляції
Любов Величко, журналіст-розслідувач
Петро Залмаєв, телеведучий, «Прямий»
Айдер Муждабаєв, журналіст, кримськотатарська телестанція ATR
Тарас Возняк, головний редактор культурного журналу "Ї"
Юрій Луканов, журналіст та автор “Преси: Як Росія знищила свободу ЗМІ в Криму”
Ольга Токарюк, незалежний журналіст і режисер документальних фільмів
Дмитро Малишко, журналіст
Ярема Бачинський, аналітик
Валентина Теличенко, юрист
Михайло Демків, економіст
Володимир Дубровський, економіст
Євген Бистрицький, філософ
Юрій Винничук, письменник
Андрій Курков, письменник
Андрій Любка, письменник
Оксана Форостина, видавець і письменник
Олексій Степановський, керівник ІТ-бізнесу
Роман Гіч, дипломований професійний бухгалтер
Роман Король, інженер
Федір Боховчук, біохімік
Єгор Брейліан, історик і журналіст
Адріанна Стех, Українське товариство Гонконгу
Павло Гінтов, піаніст
Ростислав Домішевський, автор пісень
Уля Лорд, співак і автор пісень
Вальтер Терес, художній керівник
Ахтем Сеітаблаєв, режисер і актор
Паша Скороходько, режисер і актор
Наташа Голімбієвська, колишній головний танцюрист Національного українського ансамблю танцю ім. Верьовки
Назар Стригун, продюсер
Галя Тельнюк, співачка
Леся Тельнюк, співачка
Федір Стригун, режисер і художник
Таїсія Литвиненко, художник
Олег Репецький, продюсер