Серед 20 питань порядку денного, що обговорювались 8-10 червня ц.р під час 30-ї зустрічі лідерів «великої вісімки» (G-8) в Саванні на острові Сі-Айленді (штат Джорджія), одним із головних було ухвалення американського проекту реформування «Розширеного Близького Сходу». Ідея «реконструкції» Близького Сходу зародилася у Білому домі в умовах, коли виникла потреба компенсувати досить невдалі і непопулярні силові дії США в Іраку конструктивною і привабливою програмою «світлого майбутнього» для Близького Сходу. Основним офіційним аргументом на користь запровадження такої програми є переконання президента США Дж. Буша в тому, що «в демократичних країнах не може бути підґрунтя для появи такого ганебного явища нашого часу як тероризм». Отже, демократизація Близького Сходу розглядається Вашингтоном як форма боротьби з тероризмом.
На початку року лідери близькосхідних держав і партнери США по G-8 і НАТО були ознайомлені з попереднім американським проектом «реконструкції Великого Близького Сходу», як він тоді називався. З початку дискусії навколо цього проекту більшість арабських країн кваліфікували його як спробу втручання у внутрішні справи країн регіону. Арабські лідери в один голос наголошували на тому, що демократичні реформи мають бути результатом еволюційного розвитку самих арабських суспільств, а не нав’язуватись зовні. Вони також закидали американцям, що їхній план не містить жодної згадки про необхідність розв’язання арабсько-ізраїльського конфлікту як передумови проведення демократичних реформ в регіоні.
Значний внесок в опрацювання остаточного варіанту американського плану реформування Близького Сходу зробили також європейські держави, передусім Франція і Німеччина. Ж. Ширак неодноразово висловлював думку, що партнерство між Заходом і близькосхідними країнами має бути результатом «вільного вибору» і що «країни Близького Сходу і Північної Африки не потребують місіонерів для проведення демократизації». В ході інтенсивних консультацій протягом останніх трьох місяців та з врахуванням позиції арабського саміту в Тунісі європейцями були внесені суттєві доповнення до проекту документа, який в остаточній редакції отримав назву: «Партнерство заради прогресу і спільного майбутнього з регіоном Розширеного Близького Сходу і Північної Африки» і після його ухвалення на останньому саміті G-8 вважається колективною ініціативою провідних індустріальних держав.
В цьому документі лідери «великої вісімки» одностайно зазначають, що «політичний, економічний і соціальний розвиток, а також стабільність Близькосхідного регіону та Північної Африки стосується усієї міжнародної спільноти і передусім G-8». Виходячи з цього, лідери «великої вісімки» пропонують урядам і народам Розширеного Близького Сходу і Північної Африки укласти «Партнерство заради прогресу і спільного майбутнього», спрямоване на зміцнення «свободи, демократії і процвітання для всіх». Основні зусилля в рамках Партнерства передбачається спрямувати на три основні сфери: політичну, соціально-економічну і культурну.
За наполяганням європейських і арабських країн в документ було внесено важливий пункт про те, що допомога «великої вісімки» в проведенні реформ на Близькому Сході має відбуватись паралельно з наданням сприяння мирному врегулюванню арабсько-ізраїльського конфлікту на основі резолюцій РБ ООН 242, 338, 425 та «дорожньої карти». Лідери провідних держав світу висловили свою підтримку прагненню іракського народу і його тимчасового уряду до «відродження вільного, демократичного і процвітаючого Іраку, який житиме у мирі зі своїми сусідами». G-8 одностайно підтримала резолюцію РБ ООН 1546 і закликала до активізації діяльності ООН в Іраку після 30 червня.
Хоча в документі і говориться про намір сприяти реструктуризації іракських зовнішніх боргів до кінця 2004 року при взаємодії з МВФ і кредиторами Паризького клубу, проте Дж. Бушу поки що не вдалося переконати членів G-8 в необхідності списання від 50 до 90 відсотків іракського боргу, який оцінюється в 173 мільярди доларів. Це питання вирішено розглянути на іншому міжнародному форумі. Очевидно, партнери США по
G-8 пов’язують задоволення цих вимог Вашингтона з його готовністю узгоджувати з ними в подальшому свою політику на Близькому Сході.
В політичній декларації G-8 зазначається, що Партнерство має реалізуватися першочергово через вже діючі механізми і програми багатосторонньої співпраці. Це передусім євро-середземноморське партнерство («Барселонський процес»), Американсько-Близькосхідна партнерська ініціатива, Японсько-Арабський діалог тощо. Передбачається, що з метою проведення постійного діалогу і консультацій центральним елементом Партнерства має бути постійно діючий «Форум заради майбутнього» на рівні міністрів закордонних справ, економіки та інших міністерств.
Не отримавши підтримки в намаганні безпосередньо залучити війська НАТО до участі в стабілізаційних процесах в Іраку, президент США запропонував, щоб члени Альянсу брали участь хоча б у підготовці збройних сил Іраку, за умови надходження відповідного прохання з боку тимчасового іракського уряду. Зі свого боку, держсекретар К. Пауел зазначив, що немає необхідності на даний час надсилати до Іраку додаткові війська НАТО, оскільки збройні підрозділи 15 країн Альянсу вже перебувають в Іраку. На даний час НАТО здійснює тилове забезпечення багатонаціональної дивізії в Іраку під польським командуванням.
Хоча практично ніхто із членів G-8 не підтримав ідею направлення додаткових військ НАТО до Іраку, однак не слід очікувати, що провідні члени Альянсу відмовляться на наступному саміті у Стамбулі від певних форм співробітництва з близькосхідними країнами. Скоріше всього буде досягнуто компромісного варіанту, оскільки партнерство НАТО з близькосхідними країнами сприятиме також посиленню позицій ЄС на Близькому Сході. З іншого боку, в політичних колах близькосхідних країн побутує думка, що активізація партнерства з НАТО дозволить посилити роль ЄС в регіоні і в такий спосіб урівноважити присутність США в ньому.
Слід зазначити, що просування НАТО на південь фактично вже почалося. Останнім часом посилюється увага Альянсу до співпраці з країнами Північної Африки — Мавританією, Марокко, Алжиром, Тунісом, Лівією, а також з країнами Центральної Африки — Нігером, Сенегалом і Чадом. Свідченням цього стала зустріч 22 березня ц.р. у Штутгарті начальників штабів збройних сил цих країн з представниками Центрального командування США у Німеччині. Передбачається, що під час саміту НАТО в Стамбулі будуть укладені угоди про партнерство відразу з сьома середземноморськими країнами. Пакистан, Бахрейн, Ізраїль та Марокко мають статус найважливіших союзників США поза рамками НАТО. Такий статус дозволяє придбати американське озброєння на пільгових умовах.
З усіх запрошених глав близькосхідних держав на саміті G-8 були присутні лише лідери Афганістану, Бахрейну, Йорданії, Туреччини, Ємену та Іраку. Лідери багатьох близькосхідних держав, включаючи найближчих союзників США — Кувейт, Саудівську Аравію, Єгипет, Туніс — відмовились від участі у саміті. Проте перші відгуки з боку представників цих держав на результати саміту G-8 виявилися позитивними. Так, міністр закордонних справ Єгипту А. Магер висловив своє задоволення змістом політичної декларації G-8 щодо реформування Близького Сходу, в якій, за його словами, «було враховано багато єгипетських застережень і зауважень, зокрема, щодо внутрішньої природи цих реформ». Схвальні відгуки надійшли також від Саудівської Аравії та переважної більшості інших арабських країн.
Перший офіційний відгук мусульманської спільноти на ініціативу G-8 щодо реформування Близького Сходу надійшов від міністрів закордонних справ Організації Ісламська Конференція (ОІК) під час 31-ї сесії цієї організації 14-16 червня в Стамбулі. Всі 27 країн «розширеного» Близького Сходу і Північної Африки, є членами цієї організації, яка налічує загалом 57 мусульманських країн. Майже всі делегати сесії у своїх виступах пов’язували успіх реформування Близького Сходу з розв’язанням хронічного арабсько-ізраїльського конфлікту. Значна частина дебатів на сесії була присвячена реформуванню самої ОІК з метою перетворення її на більш дієвий механізм захисту інтересів мусульманських країн і проведення реформ, які б відповідали мусульманським цінностям.
* * *
Якщо до Сі-Айленду серед членів G-8 переважали розбіжності навколо ситуації в Іраку і реформування Близького Сходу, то після саміту вони практично зникли, принаймні зовні. Хоча, ухвалені рекомендації і рішення саміту не мають обов’язкової сили, все ж вони набувають важливого політичного значення, створюючи сприятливу атмосферу для здійснення подальших колективних кроків з метою розв’язання нагальних близькосхідних проблем. Результати саміту на Сі-Айленді подають надію, що перед Заходом і Близьким Сходом відкриваються перспективи дійсно взаємовигідного і рівноправного співробітництва.
Події в Іраку протягом останнього року наочно продемонстрували обмеженість і безперспективність неприродного однополярного світового порядку. В результаті ухвалення резолюції РБ ООН 1546 і проведення саміту G-8 було зроблено крок на шляху відновлення збалансованості і посилення ролі ООН в міжнародних відносинах. На наш погляд, певною мірою Франції, Німеччині і Росії під час саміту і в ході підготовки до нього вдалося переконати Дж. Буша відмовитись від практики проведення одноосібної чи радше сепаратної політики на міжнародній арені без консультацій зі своїми європейськими союзниками. Очевидно, характер взаємодії європейських країн із Сполученими Штатами в розв’язанні близькосхідних проблем протягом наступних 5 місяців, що залишались до президентських виборів в США, залежатиме від здатності американської адміністрації реально повернутися до проведення узгодженої зовнішньої політики в близькосхідному регіоні і не лише в ньому.
Позитивні результати саміту G-8 і одностайне ухвалення Радою Безпеки ООН англо-американського проекту резолюції 1546 по Іраку розцінюється багатьма спостерігачами як успіх американської дипломатії. В кулуарах саміту G-8 відзначалась її здатність оперативно вносити корективи і змінювати тактику, не змінюючи стратегії. Певним чином, демонстрація такої гнучкості в зовнішній політиці Вашингтона може розглядатися як перемога реалістично мислячих представників держдепартаменту над консервативними стратегами Пентагону, шеф якого ледве утримався на своїй посаді. Якщо Пентагон з легкістю, притаманною силовому менталітету, втягнув США в іракську авантюру, то держдепартаменту тепер доводиться наполегливо шукати вихід із неї політичним шляхом, що набагато складніше, ніж застосовувати силу. Схоже, що у Білому домі зростає переконання в тому, що іракська проблема, як і палестинська, взагалі не може бути розв’язана силовими методами й наодинці. Бажано, щоб ця тенденція залишилась і після можливого переобрання Дж. Буша.