Учені дотепер сперечаються про те, що таке "минуле" і що - "майбутнє". Чи існує вже зараз те, що станеться завтра? Те, що вже відбулося нібито реально.
Однак, як показав випадок із нашим північним сусідом, жили ми з ним начебто в один час, а минуле в нас виявилося різним. І дуже хочеться, щоб різним було й майбутнє.
Повоєнна "золота доба", упродовж якої ліберальні демократії домінували у світовій політиці, добігає кінця. Такого висновку дійшли політичні експерти по обидва боки Атлантики і навіть у Росії. Однак ця рідкісна одностайність оманлива. Є серйозні розбіжності в оцінках причин, наслідків і подальших перспектив світового розвитку.
На схід від ОРДЛО панівні емоції з приводу "занепаду Заходу" нещодавно виклав у своїй "візіонерській" статті пан Сурков. На його думку, у світі ліберальних цінностей жодного вибору (і жодних виборів) насправді немає, є тільки ілюзія. Натомість у західних демократіях є поняття "глибинної держави", і воно побудоване на брехні.
"Имеется широкий выбор подлецов и запутанные правила, призванные свести их борьбу между собой к более-менее ничейному результату. Так возникает благодетельная система сдержек и противовесов - динамическое равновесие низости, баланс жадности, гармония плутовства. Если же кто-то все-таки заигрывается и ведет себя дисгармонично, бдительное глубинное государство спешит на помощь и невидимой рукой утаскивает отступника на дно", - стверджує "смотрящий по Україні". На відміну від багатошарового і лицемірного Заходу, в Росії все єдине, однорідне, а тому вічне й непереможне. Воно назавжди залишиться в історії, як учення Івана Грозного-Петра Першого-Леніна-Путіна.
Залишимо на совісті кремлівського чиновника цей потік свідомості, який має на меті повернути прихильність хазяїна Кремля після тотального провалу на "українському фронті". Значно важливіше, що думають про ситуацію, яка склалася, ті, хто з тривогою, а не зловтіхою, завважує наближення нового світового порядку. Він формується буквально на наших очах.
Якщо зібрати воєдино всі розкидані від берегів Хуанхе до Потомаку шматочки глобального пазла, складається враження, що нас очікують турбулентні п'ять років, після яких уже точно не буде Трампа і Меркель, і дуже хочеться вірити - Путіна. Швидше за все, основні події розгортатимуться в конфігурації США-Китай-Росія за практичного паралічу ЄС, де ознаки активної діяльності на глобальній арені проявляють тільки Німеччина, значно меншою мірою - Франція, й епізодично - Британія.
Експертний аналіз, зроблений перед Давосом-2019 і Мюнхенською конференцією з питань безпеки, підтвердив тривожні тенденції, які намітилися ще торік.
У період із жовтня 2018-го по січень 2019 року інститут Геллапа провів дослідження в 45 країнах з метою з'ясувати рівень довіри до сучасної політичної еліти. Висновок: у світі спостерігається безпрецедентне падіння популярності всіх без винятку світових лідерів, навіть Папи Римського. Соціологи стверджують, що така тенденція окреслилася вперше. Понад те, наприклад, лідер рейтингу Ангела Меркель більш популярна в Африці й поза межами ЄС, ніж удома, в Євросоюзі, а лідери Китаю, Саудівської Аравії, Туреччини, Росії та Ірану випереджають за популярністю Дональда Трампа.
Інші опитування показують іще тривожніше зростання недовіри до самої системи ліберальних цінностей: у той час як дві третини американців віком понад 65 років вважають демократію найважливішим елементом їхнього світовідчуття, серед громадян США, яким до 35 років, таких лише одна третина. Якщо 1990 року країни, які Freedom House відносить до "невільних", генерували всього 12% глобального доходу, то сьогодні це 33%. Прогнозується, що протягом наступних п'яти років частка "не вільних", але заможних економік перевищить 50%. З 15 держав світу, які лідирують у списку за рівнем ВВП, дві третини - недемократичні.
На думку фахівців у галузі макроекономіки, є прямий зв'язок між усталеністю демократій і рівнем життя. Межа проходить приблизно на рівні 14 тис. дол. ВВП на душу населення. Це показник нинішньої Польщі. "Бідніші" демократії мають неабиякі шанси до дестабілізації, і досвід сучасних Туреччини й Угорщини доказ цього.
І водночас сам по собі рівень ВВП - не гарантія демократії. Якщо за часів холодної війни економіка США за таким показником, як ВВП, що розрахований за паритетом купівельної спроможності, майже втричі перевищувала економіку СРСР, то сьогодні вона на одну шосту менша, ніж китайська. З'явилися й нові тенденції.
Донедавна всі провідні університети світу, хоч який рейтинг візьми, були в країнах ліберальної демократії. Сьогодні 16 із провідних 250 - у країнах "авторитарних" або "частково невільних". Газета "Правда", як і "повідомлення ТАСС", раніше й мріяти не могли про широку західну аудиторію. Сьогодні ЗМІ, фінансовані урядами неліберального світу, мовлять повсюди, куди можуть сягнути. Війни набули гібридного забарвлення настільки, що хакерські атаки можуть завдати більших втрат, ніж танки й артилерія.
Однією з явно помітних проблем, що призвела людство до кризи ліберального світопорядку, є загострення глобальної нерівності. Вісім найбагатших людей планети мають таке саме багатство, як 3,6 мільярда людей на нижніх рівнях шкали добробуту. Десять найбільших корпорацій отримують річний дохід більше, ніж 180 держав. На думку фахівців організації Oxfam, що спеціально вивчала це питання, 1% населення Землі володіє більшим багатством, ніж інші 99%. І це відбувається вже три роки поспіль.
За даними Світового банку, в Україні статки трьох найбагатших людей з 2017 року перевищують 6% ВВП. Це вдвічі більше, ніж у Росії, утричі, ніж у Польщі, і майже в п'ять разів більше, ніж у США.
За десять років кількість мільярдерів у світі майже подвоїлася, і водночас близько 800 мільйонів людей живуть у злиднях. 2018 року статки мільярдерів збільшилися на 12%, і відбулося це за рахунок скорочення доходів найбіднішої частини людства на 11%. Особливо несприятливо ця ситуація складається для жінок. Понад половина світового багатства належить чоловікам. Нерівноправний майновий і соціальний стан жінок залишається глобальною проблемою для більшості країн світу.
Дані статистики говорять про те, що значна частина мільярдерів і мільйонерів планети живе в США, і це нікого не дивує. А от що дивно - то це ступінь розриву між багатими і бідними в найбільш розвиненій країні світу. 400 найзаможніших американців (0,00025% населення) потроїли свої доходи з 1980-х років. Водночас сукупний статок 60% населення США з найбідніших верств зменшився з 5,7% 1987 року до 2,1% 2014-го.
Подібна картина, на думку автора дослідження Габріеля Зукмана - професора з Берклі, нагадує, швидше, ситуацію в Росії або Китаї, але не в Британії чи Франції. Багаті стають багатшими, а бідні - біднішими, такий однозначний висновок пролунав і в звіті Всесвітнього економічного форуму в Давосі. І це в той час, коли національний борг США на початку цього року перевищив психологічну оцінку в 22 трлн дол. (борг зростає в середньому на 1 трлн на рік).
Наприкінці минулого року американські банки й кредитні установи зареєстрували рекордну кількість позичальників, які прострочили на три місяці й більше платежі за кредитами на автомобілі. Йдеться про суму 584 млрд доларів. У трильйонах вимірюються борги за кредитами на нерухомість і за студентськими кредитами. Дуже цікава статистика боргів за кредитними картками: середній рівень боргу 2019 року - 5 331 дол., і 55% власників карток вчасно не платять за кредитами. Найвищий борг має населення віком від 35 до 64 - у середньому близько 8000 дол., а платити не любить найбільш платоспроможна публіка, з доходом від 115 тис. на рік і вище. Загальна сума цього виду заборгованості перевищує 1 трлн, що означає збільшення на чверть рівня боргів з 2013 року. Така ситуація цілком може свідчити про наближення нової фінансової кризи.
Зрозуміло, уся ця статистика аж ніяк не є вироком капіталізму: вільна конкуренція передбачає існування багатих і бідних, і ніхто не закликає "взяти все і поділити". Річ зовсім не в цьому. Важливіший той факт, що зростання нерівності стає фактором політичним, а це погано для демократій. Зростання популістських партій і рухів проти істеблішменту в багатьох країнах Заходу вже призвело до змін у внутрішній і зовнішній політиці, поставивши під сумнів спроможність правлячих еліт адекватно реагувати на виклики.
Тільки на перший погляд обрання Трампа, зростання популярності "Альтернативи для Німеччини", "Північної ліги", Орбана й повстання "жовтих жилетів" є подіями розрізненими і випадковими. Насправді розшарування по лінії Північ-Південь і Захід-Схід реально загрожує єдності ЄС, сприяє відособленню Сполучених Штатів (включно зі спорудженням стін - фізичних і віртуальних - і примушуванням до торговельних угод, вигідних Вашингтону), відкриваючи шлях до розмивання ціннісних орієнтирів, економічної експансії Китаю та агресивної політики Росії.
Типовий виборець Трампа - білий чоловік віком після 45 років, без вищої освіти. Він виступає за депортацію більшості нелегальних мігрантів і спорудження стіни на кордоні з Мексикою, незадоволений роботою Барака Обами (надто інтелектуальні випускники "ліги плюща" його розумінню не до снаги). І він вважає, що наступне покоління американців житиме гірше, ніж нинішнє. Схоже, у нього є підстави для песимізму.
Провідні аналітики констатують, що правлячі еліти Заходу, а саме в цьому соціальному прошарку сконцентрована значна кількість дуже заможних людей, напевно, не розуміють усієї серйозності ситуації. Косметичні зміни, запропоновані ними під приводом "зростання доходів середнього американця (німця, француза)" та "створення робочих місць" на практиці обертаються формуванням дедалі новіших способів отримання неоподатковуваного прибутку та збільшенням диктату великих корпорацій (одна тактика Wallmart чого варта!).
Ті самі компанії, у тому числі Amazon і Apple, чий шлях на горішні рядки чартів Волл-стрит був забезпечений працею мільйонів найманих робітників, які працювали за фіксовану плату, тепер шукають будь-які лазівки, щоб уникнути сплати податків, які йдуть на соціальні потреби для сімей цих самих робітників. Різке скорочення числа соціальних ліфтів, які можуть вивести талановитих молодих людей "наверх" безвідносно до рівня їхніх доходів, реєструється не тільки в Україні, а й у розвинених країнах.
За минулі сорок років учені США зробили чимало грандіозних відкриттів у галузі медицини та біотехнологій, але суха статистика свідчить, що це ніяк не вплинуло на середню тривалість життя в країні. Якщо серед американців, котрі народилися в 1940-х, кількість тих, хто отримав шанс здійснити "американську мрію", наближалася до 90%, то для тих, хто з'явився на світ у середині 1980-х, ситуація зовсім інакша. Вихідці з заможних верств мають 70% шансів збільшити сімейний статок, натомість шанси тих, хто намагається вирватися зі злиднів, зменшилися до 35%.
Практично кожен з найбагатших людей засновує благодійні фонди і показово підтримує бідних - як у США, так і в інших країнах, наприклад в Азії та Африці. Однак критики стверджують, що дуже часто ці програми спрямовані на те, щоб "дати людям рибу, а не вудку; нагодувати, а не дати заробити на їжу". Тому потік біженців з найбідніших країн у розвинені не припиняється.
Не дивно, що Білл Гейтс заявив в одному з інтерв'ю, що "він не заслуговує такого багатства, яким володіє". Навряд чи він кається в тій агресивній політиці на ринку програмного забезпечення, яку протягом трьох десятиліть проводив "Майкрософт", однак навіть він не може не помічати, що супербагаті в Америці втрачають свою популярність.
Насправді причина такого розшарування як усередині окремо взятої держави, так і між державами на глобальному рівні, полягає в початковій недосконалості системи, яка, схоже, не впоралася з власними правилами гри. США можуть нарощувати національний борг тому, що їхня національна валюта є світовою. Купуючи долари, фізичні особи, компанії та уряди інших країн фактично підтримують економіку Сполучених Штатів, обмінюючи власні гроші, забезпечені національним багатством, на боргові зобов'язання Федеральної резервної системи (долари) або бонди Державного казначейства.
Зрозуміло, за доларом стоїть не тільки верстат для друку, а й уся технологічна потуга США, величезний ринок споживання товарів і послуг, оборонний та інтелектуальний потенціал. Однак якщо відсоткова ставка одного національного банку впливає на весь інший світ, це дає величезну перевагу у світових справах.
Проблеми в ЄС теж виникли не спонтанно, а накопичувалися зі збільшенням розриву між "старими" і "новими" членами, зростанням нерівномірності нагромадження багатства. Політика, за якої новим членам Євросоюзу практично нав'язували закони і правила, прийняті іншими державами, від початку містила в собі джерела конфліктів, що спостерігаються нині в Польщі, Угорщині й інших країнах. Франко-німецький союз, вочевидь, домінує в співтоваристві демократичних держав, де формально всі рівні і мають однакове право голосу, однак це дедалі частіше не підтверджується практикою.
Криза еліт, тих самих, чия популярність сьогодні повсюдно падає, не дозволяє знайти формули ефективної взаємодії між нерівномірно розвиненими країнами, які перебувають в одному політичному та економічному полі, і забезпечити правильний баланс між суверенітетом і делегуванням наднаціональних повноважень. Не можна скидати з рахунків і вплив криз - спочатку економічної, потім - гуманітарної у зв'язку з потоком біженців, і, нарешті, політичної - активізацію націоналістичних, праворадикальних і популістських партій, фінансованих ззовні.
Тією частиною сучасного світового порядку, що зберігає стабільність і ратує за продовження шляху глобалізації та багатостороннього співробітництва, несподівано для багатьох виявився комуністичний Китай. На відміну від Заходу, у Китаї змогли знайти таку формулу суспільного устрою, яка забезпечила небачене в історії економічне зростання протягом сорока років. США і провідні економіки ЄС уповні скористалися перевагами китайської економічної моделі, розміщуючи там виробництва високотехнологічних продуктів, приймаючи мільйони китайців до західних університетів, сприяючи членству КНР у СОТ.
Китай став світовою державою завдяки продуманій внутрішній політиці, освіті й західним інвестиціям. Нинішні звинувачення на адресу Піднебесної в крадіжці інтелектуальної власності відображають погано приховане занепокоєння того ж таки Заходу у зв'язку зі зростанням економічного та військового потенціалу КНР, для якої 6,5% зростання ВВП є невдачею.
Однак схоже, що Китай уже не потребує чужого інтелектуального продукту, хоча очей з конкурентів, звісно ж, не спускає. Сумніви деяких аналітиків у тому, що дані китайської статистики точно відображають реальний стан справ, ніяк не усувають з порядку денного зростання впливу Китаю в регіоні та світі. Водночас у Китаї також очікується загострення кризи неплатежів саме до 2024-2025 років, і, якщо США продовжуватимуть політику стримування КНР, ситуація в Піднебесній може трансформуватися в кризу, наслідки якої навіть важко передбачити.
За повідомленнями ЗМІ, у японських школах замість предмета "історія" запровадили предмет "майбутнє". І в цьому є логіка. Сьогодні знання, за винятком найфундаментальніших, застарівають швидше, ніж учень закінчує навчальний заклад. Стрімкий розвиток штучного інтелекту зробить процес навчання і роботи перманентним.
Переможе в цих перегонах той, хто зможе краще виявляти творчі якості, властиві тільки людині, передбачати і моделювати те саме майбутнє, яке людство намагається побудувати. Цілком імовірно, що його обриси проступлять десь років через п'ять, коли світ довідається, що таке США без Трампа, Росія без Путіна, Німеччина без Меркель. 2024 року Китай зрівняється за рівнем ВВП зі США, в Україні буде обрано сьомого президента, а в ЄС - черговий Європарламент.
Безперечно, ідеї свободи та демократії залишаться серед головних цінностей західної цивілізації, до якої ми хочемо належати. Їм протистоятиме ідеологія Дугіна, Караганова і Суркова, яка, на жаль, цілком може пережити як наступну п'ятирічку, так і самого Путіна, як досі живий "Майн кампф".
Час уже й нам, як японцям, серйозно задуматися про наше місце в цьому новому майбутньому.