16 червня у Словенії має відбутися перша офіційна зустріч між Джорджем Бушем-молодшим і Володимиром Путіним. Президентам Сполучених Штатів і Росії буде про що поговорити. І доля Договору 1972 року про протиракетну оборону (ПРО) буде ледь не головним питанням порядку денного майбутнього саміту. Тому немає нічого дивного, що у Вашингтоні щосили циркулюють чутки, ніби американська адміністрація готова запропонувати Кремлю серйозні компенсації за його згоду переглянути ключові положення багатостраждального документа таким чином, щоб Пентагон отримав «зелене світло» для реалізації планів із розгортання національної системи ПРО.
Наприкінці травня серйозні американські засоби масової інформації, у тому числі газета «Нью-Йорк таймс» і телевізійна мережа CNN, посилаючись на анонімні джерела в правлячих колах США, повідомили подробиці можливих пропозицій. Мова, за даними журналістів, йтиме про ймовірне придбання американцями значних обсягів російських озброєнь, у тому числі комплексів ППО С-300, надання Москві серйозної військової допомоги, а також пропозиції російським збройним силам провести з американцями ряд спільних навчань із протиракетної оборони. Інформації про те, в яку суму обійдуться благодіяння дядечка Сема, наразі немає.
На перший погляд такі кроки Сполучених Штатів можуть свідчити про бажання Вашингтона компенсувати побоювання росіян із приводу рішучих дій нової адміністрації США, спрямованих на реалізацію планів із розгортання системи ПРО, шляхом серйозних уливань у російську економіку твердої валюти, якої Москва так сильно потребує.
Однак не все так просто. Мова може йти про значно далекосяжніші плани команди Буша, аніж про здійснення конкретного проекту, пов’язаного із системою ПРО, мета яких носить явно геополітичний відтінок. Не виключено, що Вашингтон не проти створити з Росією стратегічний союз. Проти кого, як ви гадаєте? На сьогодні є лише одна держава у світі, стрімкий розвиток якої (у тому числі й у військовій галузі) викликає серйозні побоювання як у американців, так і росіян. Ця держава має колосальний економічний потенціал, а його ядерні сили здатні завдати удар балістичними ракетами як по Москві, так і по Вашингтону. Мова, звісно, йде про Китай.
Питання розгортання Сполученими Штатами протиракетної зброї для захисту Північноамериканського континенту і регіонів, у яких несуть службу американські військові (т.зв. національної ПРО і ПРО театру військових дій) зараз не стоїть на порядку денному. Рішення щодо неї президент уже прийняв остаточно і безповоротно. Зате чимало впливових аналітиків у США переконані: для адміністрації країни на сьогодні набагато важливіше схилити Росію до співробітництва в сфері безпеки. На їхню думку, для Вашингтона нині актуальнішим завданням є підрив потенційного стратегічного альянсу між Росією та Китаєм, що може докорінно змінити баланс сил на Євразійському континенті і створити за рахунок цього серйозну загрозу інтересам США не лише в цьому регіоні, а й у всьому іншому світі.
Немає нічого дивного в тому, що першою відповіддю Росії на повідомлення американської преси на дану тему було звичне «Ні!». Однак ця негативна відповідь не звучала безапеляційно. За даними тієї ж «Нью-Йорк таймс», міністр оборони РФ С.Іванов у своїх висловлюваннях із приводу можливих контактів із США в сфері безпеки не був уже настільки категоричним, а, як говорять американці, «усе ж залишив двері відчиненими» для майбутніх переговорів з цього питання.
Слід зазначити, що нинішня спроба президента Сполучених Штатів залучити Москву до створення спільного протиракетного щита, використавши для цього як американські, так і російські напрацювання, не є першою в історії. Цікаво, що першовідкривачем тут був не хто інший, як... головний «могильник комунізму» Рональд Рейган. Років п’ятнадцять тому, коли про створення проекту «Стратегічна оборонна ініціатива» говорили тільки вузькі спеціалісти, він запропонував Радянському Союзу американські технології в галузі протиракетної оборони. Москва в той час, звісно, відповіла відмовою — ніхто в СРСР і гадки не мав про те, щоб радянські озброєння залежали від якихось західних технологій.
На перший погляд, пропозиція нової адміністрації США може здаватися копією рейганівської, п’ятнадцятирічної давності. Однак присутність у ньому зенітно-ракетного комплексу С-300 має особливе значення. Навіщо Вашингтону цей комплекс? Ніякої користі американці з нього не отримають — стоїть він на озброєнні вже досить давно, і спецслужби США мали час, аби роздобути про нього будь-яку необхідну інформацію. До речі, союзна нині Росії Білорусь на початку 90-х уже легально реалізувала повний комплект «трьохсотки» Сполученим Штатам. Очевидно, Білий дім має глибші мотиви для термінового встановлення тісніших відносин із Москвою у військовій галузі.
Не будемо забувати, що сучасний світ сьогодні характеризується наявністю, за американською термінологією, «трьох провідних політичних гравців». Попри те що багато політологів теревенять про однополярний характер світової політичної системи (лідируюча роль у якій належить, звісно, США), скидати з рахунків Росію та Китай було б неприпустимою помилкою. Тим більше що інтереси цих трьох держав безпосередньо перетинаються в одному з найбільш неспокійних регіонів світу — Азіатсько-Тихоокеанському. Історично так склалося, що протягом усього часу по закінченні Другої світової війни між згаданими трьома ключовими державами відбувався постійний «броунівський рух». Залежно від обставин і політичних сил, які перебувають при владі в тій чи іншій країні, створювалися політичні, військові і навіть економічні союзи двох із цих держав проти третьої.
За останній рік у відносинах між США та КНР утворилася чергова тріщина. Вона окреслилася ще за часів президентства Білла Клінтона (пам’ятаєте сенсаційні скандали, пов’язані зі шпигунською діяльністю китайців в атомних лабораторіях Сполучених Штатів?), а перетворилася на справжній розкол після перемоги на американських виборах Джорджа Буша. Й історія з літаком-розвідником, що зіткнувся над територіальними водами Піднебесної з китайським винищувачем, є лише верхівкою айсберга. Американці всерйоз стурбовані економічною експансією КНР на їхньому ринку (згадаймо про 50 млрд. дол. дефіциту між США та Китаєм). Але ще більше вони побоюються нарощування військових м’язів Китайською народно-визвольною армією.
А реакція Пекіна на прагнення Білого дому змінити Договір з ПРО 1972 року взагалі змусила американських стратегів переглянути перелік загроз національній безпеці своєї країни. Китайці пообіцяли США не лише ігнорувати надалі всі договори, що діють у сфері обмеження стратегічних озброєнь (у тому числі й заборону проводити повітряні та наземні ядерні випробування), а й різко збільшити свій ядерний арсенал. І якщо у Вашингтоні побоюються міфічних іракських балістичних ракет, то що казати про китайські, здатні сьогодні завдати ядерний удар по континентальній території США.
Зрозуміти ж китайців можна. Адже плани Пентагону з ПРО передбачають накриття «протиракетною парасолькою» регіонів можливого ведення бойових дій збройними силами США. Сюди відноситься й острів Тайвань, предмет особливої уваги й найбільш хворобливої реакції китайського керівництва.
Американці ж, судячи з усього, налаштовані дуже рішуче і не збираються шукати компромісу з Пекіном. Цього тижня, приміром, стало відомо про рішення міністра оборони США Дональда Рамсфельда заморозити всі контакти своєї країни з КНР у військовій сфері. Тож варто очікувати й аналогічних дій в економічній сфері.
Загалом, можна сміливо говорити про початок такої собі подоби «холодної війни» між Вашингтоном і Пекіном. Ніхто не стане сперечатися з приводу того, що на сьогодні Китай за всіма аспектами поступається Сполученим Штатам. Однак американці не виключають можливості встановлення союзницьких відносин КНР із Росією, інтереси якої сьогодні багато в чому розходяться з американськими. У цьому випадку створюється класичний варіант гри, коли два слабші гравці створюють ситуативний союз проти третього, сильнішого, нівелюючи перевагу останнього.
Тому американці і прагнуть перехопити ініціативу в Пекіна і перетягти росіян на свій бік. Однак пропозицій, пов’язаних із ВТС і можливим американсько-російським співробітництвом у сфері ПРО, явно недостатньо для того, щоб Москва зробила вибір на користь Вашингтона. З іншого боку, відсутність категоричності в російській відмові може служити знаком Вашингтону, що в принципі «торг доречний».
Яку ціну може правити Кремль за свою лояльність? Ціна може бути досить високою. У політичній сфері, приміром, від американців можуть зажадати визнати за Росією виключне право свого впливу на країни СНД і гарантій недопущення подальшого розширення НАТО на схід. В економічній галузі — значних інвестицій американського капіталу в російську економіку і зняття обмежень на передачу Росії новітніх західних технологій.
Таким чином, перед своєю першою зустріччю і Буш, і Путін прекрасно усвідомлюють, що американські пропозиції, пов’язані з обміном антиракетними технологіями, є лише пробною кулею Вашингтона. А їхні переговори повинні будуть містити в собі весь комплекс американсько-російських відносин.
Хоч як парадоксально це виглядає, але ініціатива створення системи ПРО в остаточному підсумку може виявитися дуже корисною справою і для США, і для Росії. Навіть якщо вона ніколи не буде реалізована, ця ініціатива може стати відправною точкою для пошуку компромісу між двома країнами в кардинальних питаннях, які, на перший погляд, мають дуже віддалене відношення до системи протиракетної оборони.