Товкотнеча журналістських розвідок, експертних оцінок, історичних аналогів і емоційно напружених політичних заяв схожа на «білий ментальний шум», що інтенсивно глушить справді актуальну інформацію, передусім, про «застрільників» розпочатої кампанії терору, їхні цілі й утілюваний ними проект майбутнього світоустрою. У ситуації, що склалася, ці знання є, мабуть, ключовими. Недарма НАТО у своєму рішенні від 12 вересня особливо наголосило, що терористичний напад на США розглядатиметься як такий, що підпадає під дію статті 5 Вашингтонського договору, якщо буде доведено, що його «скоєно з-за кордону».
Можливо, така перестраховка євроатлантичного співтовариства поставила американців перед жорсткою необхідністю квапливо сконструювати безальтернативну картину зовнішньої загрози з традиційним арабсько-мусульманським слідом, що веде до головного замовника — Усама бін Ладена. Формальні докази, необхідні для виправдання наступних бойових акцій, безсумнівно, знайдуться. Проте американське трактування подій, а надто презентація дій у відповідь, як «нового хрестового походу» чи актів «безмежної справедливості», радше викликає безліч питань, аніж проясняє суть справи.
Аби пролити трохи світла на таємні механізми терору та його жерців, спробуємо поглянути на все, що відбувається, через призму психо-інформаційних технологій, які намагаються використовувати втягнуті в нинішні процеси сторони. Немає особливої необхідності доводити, що за сучасних умов саме такого зразка технології є основним інструментарієм для конструювання світової політики.
Світова фабрика політмрій ім. Алфреда Хічкока
«Ці акції масового вбивства були покликані залякати нашу націю, викликати стан хаосу й відчаю».
Джордж Буш.
Зі звернення до нації 11 вересня
« Я не повинен піддатися тому страху, який мені намагаються нав’язати терористи. Я не дам їм зруйнувати моє життя».
Карлос Паскуаль. З інтерв’ю «ДТ»
Президент Сполучених Штатів Америки й посол США в Україні досить точно змалювали те, що можна вважати серцевиною терору. Його кульмінація — жах, що охоплює та пригнічує широкі маси. Але й саме залякування, переважно, — ще не мета, а лише засіб для нав’язування певної лінії поведінки, напряму думок і способу дій.
У цьому контексті сучасний західний соціум є «благодатним» грунтом для обробки страхом. Нещодавно американський психолог К.Ізард провів дослідження, у якому вивчалося ставлення представників ряду розвинених країн (США, Англії, Німеччини, Швеції, Франції, Греції і Японії) до різних емоцій. Більшість опитаних на запитання «Якої емоції ви найбільше боїтеся?» відповіли: страху. Одне з чільних місць у цьому опитуванні посіли американці: половина жінок і третина чоловіків назвали страх домінуючою в їхньому житті болісною емоцією.
Фактично страх, як специфічне переживання і поведінка, що виникає з чекання загрози або небезпеки, є складовою системоутворюючих рис сучасного американського суспільства (страх втратити роботу, майно, залишитися без грошей, вуличного насильства й сексуального домагання тощо). Витіснений глибинний страх, бажання уникнути небезпеки за будь-яку ціну лежать в основі більшості важливих виборів, що їх роблять американці, визначають загальний емоційний фон і сутність усієї системи суспільних відносин, а інституції безпеки є фундаментом державного устрою.
Певне, про ці особливості американського соціуму добре знали ініціатори терактів у Нью-Йорку й Вашингтоні. Ці особи, безсумнівно, були інформовані про дію основних природних активаторів страху, до яких входять: біль і відчуття болю інших людей, незвичайність події та об’єкта тощо. Була врахована і специфіка функціонування американських мас-медіа, «зациклених» на інтерактивності, прагненні донести до споживача живу картинку, хай якою моторошною вона буде. А масова трансляція страху — це прямий шлях до паніки.
Схоже, що 11 вересня світ зіштовхнувся не тільки з безпрецедентною за розмахом і варварством акцією залякування, а й із безпрецедентною за цинізмом і тонкістю розрахунку маніпуляцією громадською свідомістю.
Страх — найтоксичніша і найзгубніша емоція. Жах як крайній прояв страху супроводжується надзвичайно високим рівнем збудження нервової системи, що змушує організм працювати на грані зриву. В умілих руках маніпулятора масовий психоз каналізується в «керований хаос», створює передумови для радикальних суспільних трансформацій у наперед визначеному руслі. Його можна перетворити й на гнів, коли переляканому народу вказують на «справжні» джерела небезпеки.
У процесах такої масової сугестії всесильним стає той, чий голос доходить до більшості за короткий період масового шоку. Ось чому після традиційного теракту сила, що скоїла його, намагається якнайшвидше донести зміст своїх вимог і установок до масової аудиторії, привертаючи до себе увагу мас-медіа. І в цьому принцип «свободи слова», як ніколи раніше, працює на терористів — саме вони й дістають пріоритет у доступі до мікрофона.
У подіях 11 вересня багатьох здивувало те, що ніхто не взяв на себе відповідальність. Коли так, то «застрільників» необхідно шукати за тими силами, які найактивніше намагалися нав’язати власну думку шокованій Америці. У різноголосому хорі чітко вирізнялися дві тематичні лінії:
— арабсько-мусульманського тероризму, із указанням широкого спектру «ворогів» в особі «держав-ізгоїв»;
— неспроможності американського керівництва й усієї правоохоронної системи забезпечити захист американських громадян.
Таким чином, найімовірніше, Америка апріорі програмувалася «застрільниками» терактів саме на конфлікт з арабським світом. У цьому зв’язку не зайве було б пригадати таємницю Освальда, «призначеного» вбивцею Дж.Кеннеді. Він довго жив в СРСР, і, ясна річ, був завербований КДБ, що, втім, і не дуже приховував. У тих умовах тільки блискавична реакція радянського керівництва, яке негайно передало американцям усі матеріали його розробки, допомогла відновити довіру між двома країнами та вберегла світ від катастрофи.
Демонстративний «арабський слід» (у вигляді посібників із керування літаками арабською мовою) вказує на знайомий почерк. Тож перенесення акцентів на талібів і бін Ладена видається раціональною спробою нинішньої американської адміністрації спрямувати увагу суспільства в бік меншого зла. Такий погляд пояснюють і ті «дива політкоректності», які демонструє нині США в переговорах із керівництвом країн регіону майбутніх бойових дій.
Набагато небезпечнішою для Дж.Буша стало «закачування американцям у підкірку» установки про недієспроможність уряду й усієї військової та правоохоронної машини держави (як відомо, армія, спецслужби й військово-промисловий комплекс є основною опорою нового американського президента). Але в умовах масового шоку й сама влада виявилася вразливою. Невиразні сигнали «із підпілля» від президента країни в день трагедії навряд чи впливали на розвиток ситуації в суспільстві. Та й наступна неадекватність дій керівництва з оголошенням стану війни, «хрестового походу», як і жадання підданих наочно побачити акції відплати, мстивість щодо «інородців» тощо, схиляють до думки, що посіяні організаторами вересневих терактів «зуби дракона», почали проростати.
Схоже, що емоційне, пафосне послання Дж.Буша Конгресу мало на меті нейтралізувати чи хоча б притлумити такі негативні наслідки. Водночас і наступні заходи для засекречування пересувань Дж.Буша країною скидаються радше на тактичний хід, покликаний убезпечити його від критики й компрометації, а також створити сприятливі умови для формування господарю Білого дому під покровом таємності нового іміджу, затребуваного нині американцями.
Водночас страх, а точніше його значима соціальна функція — спонукати індивіда шукати допомоги у влади (про що відомо ще з часів Макіавеллі), зіграв на користь Буша. Дуже показовим є стрімке зростання довіри до нього американців. А либонь після недавніх виборів, які розкололи навпіл американське суспільство, він почувався вельми невпевнено.
У нинішнього страху є ще одна відверто американська особливість — він жорстко пронизав усю світову фінансову систему. Тепер добробут долара визначається не стільки економічним потенціалом Америки, скільки рівнем страху його «втратити». Як виявилося, у соціокультурних запасниках американської нації на всіх головних позиціях не виявилося дійовішого інструмента суспільної мобілізації, ніж страх.
У зв’язку з цим пригадується діалог одного з авторів цієї статті з Самуїлом Хантінгтоном. На зауваження, що американська нація, якщо вона претендує на світове лідерство, повинна бути носієм «надкультури», одним з істотних елементів якої є механізми супермобілізації в умовах смертельної небезпеки, заперечення метра було жорстким: «але ж це — тоталітаризм».
Сьогодні глобальний страх може підштовхнути Америку, а згодом і весь західний світ, до мобілізації найгіршого зразка — тоталітаризму. США, схоже, обтяжені світовим лідерством і виявляють дедалі більшу схильність повернути собі більш звичну роль світового шерифа, сила якого — у спроможності швидше та прицільніше від інших задіяти власного «Кольта».
Ставки в розпочатій 11 вересня Грі високі. Світ волає про прийдешню глобальну катастрофу. І як основна версія активно розкручується хантінгтонська ідея конфлікту цивілізацій. Але схоже, що міжцивілізаційні суперчності є хіба що горючим для підтримання високого рівня конфліктності. І все це необхідно для формування «нового глобального елітарного соціального сплаву, легованого страхом», що адекватно відповідав би прийдешньому століттю. Ціна такого дійства — Панування над світом.
Франкенштейни глобального світу
Оскільки до активного вжитку введено поняття «світовий тероризм», спробуємо хоча б частково накидати обриси тих сил, які вважаються його несучою конструкцією. У нинішній його основі лежать два проекти, що активно реалізувались у світі в період «холодної війни» Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки за часткової підтримки союзників, передусім Великобританії.
Перший, з умовною назвою «світовий національно-визвольний рух», охоплював практично всю планету й підтримувався потужними ідейними, матеріальними та збройними вливаннями з боку СРСР. Другий — відповідний американський, скеровувався на відвойовування позицій, а згодом і на зміцнення плацдарму впливу в життєво важливих для США регіонах.
Третій світ виявився зоною з’ясування стосунків непримиренних військово-політичних систем. Саме там шліфувалися найпередовіші технології ведення війни, передусім таємної. У сфері особливої уваги опинилися арабські країни, що об’єктивно зумовлено їхньою нафто-енергетичною унікальністю. Водночас їхня пасіонарна поведінка у відносинах з американським протеже на Близькому Сході — Ізраїлем вимагала від Америки не лише фінансових вливань, а й активної публічної, а надто таємної політики.
Мусульманський світ виявився сприйнятливим середовищем для таємної діяльності внаслідок як особливої ментальності Сходу, так і ідейної молодості ісламу (зародився в VII столітті н.е.), який у своєму природному розвитку проходить бурхливий етап, характерний для християнства ХІV—ХV століть. Тут спецслужби зіштовхнулися і з об’єктом особливого інтересу — східними психотехніками, у яких і саме ЦРУ, як виявилося, не пасло задніх.
Болісні для США феномени (передусім, поразка у В’єтнамі та втрата Ірану) активно підштовхували американців до реваншу. Така можливість випала в Афганістані, який із початку 80-х років і став ключовою точкою зіткнення двох світових велетнів. Саме сюди закачувалися солідні фінанси, закидалися гори новітнього озброєння, а армади войовничих горців навчалися новітніх премудрощів таємної боротьби в західних інструкторів.
У світлі масових акцій «арабських пілотів-камікадзе», що сколихнули світ, усе-таки варто згадати про таємні традиції цих місць. У VII—IX століттях тут виник Орден Хашишин, у рамках якого за допомогою психотропних засобів (гашишу, звідси й назва Ордена) готували вбивць-смертників. З аналогічним феноменом зіштовхнувся в Персії ще у XIII ст. відомий мандрівник Марко Поло. Йому розповіли про «старця гір» Алаххуддіна, що тримав у страху величезну територію. Він заманював до себе юнаків від 12 до 20 років та обпоював їх сильнодіючим зіллям. Коли після довгого сну ті поверталися до тями, то бачили себе в оточенні прекрасних гурій у чудовій долині, що вражала своїм багатством. Юнаки були впевнені, що потрапили до раю. Після цього «старцю гір» було легко змусити їх убити його противників, гарантуючи, що ангели їх оберігатимуть, а в разі загибелі негайно доставлять у рай.
Описана технологія є прикладом своєрідної «східної традиції». Найімовірніше, й бін Ладен, якому приписують контроль над ринком наркотиків в Афганістані, не пройшов повз такі феноменальні можливості.
Але західні психотехніки «управління розумом» виявилися куди вишуканішими. Про зомбування західні раціонально мислячі політики й політологи, які до того не дуже визнавали «потойбічне» буття, активно заговорили в середині 70-х унаслідок витоку інформації та наступних сенатських розслідувань щодо таємних розробок ЦРУ за програмами «Артишок», «МК-Ультра» й ін.
У пресу просочилися й конкретні факти, що свідчили про успіхи ЦРУ у справі «управління свідомістю». Зокрема, одна з «бойових» форм зомбування була виявлена в американця Кастільо, заарештованого в Манілі 1976 року за обвинуваченням у підготовці замаху на тодішнього президента Філіппін Маркоса. За допомогою гіпнозу вдалося з’ясувати, що Кастільо міг перебувати в чотирьох незалежних стійких гіпнотичних станах, які суттєво відрізняються за своїми психологічними та психофізіологічними параметрами.
У стані «зомбі-1» він уважав себе якимось Єлоріаго, що підкріплювалося наявними в нього документами. «Зомбі-2» поводився як незговірливий агент, заперечуючи все, що стосувалося виконання конкретних завдань ЦРУ. «Зомбі-3» — агент, що провалився (якого викрили) і у якого відкривалася «програма самознищення»? — гриз вени, бився головою об стіни (отака своєрідна «печатка страху», яка намертво приховує правду). І тільки коли за допомогою гіпнозу вдалося «розкрити» 4-й рівень, заарештований «згадав» свою справжню історію та життєвий шлях: він американський громадянин, який пройшов підготовку в спеціальній оперативній групі ЦРУ, навчався підривної діяльності.
У результаті сенатських слухань і супутніх журналістських розслідувань розкрилися й інші вражаючі факти. Зокрема, в убивць Дж.Ф.Кеннеді й М.Л.Кінга — Освальда та Рея також були зафіксовані змінені форми свідомості, й це посилило підозри щодо причетності спецслужб до цих гучних терактів. У результаті таких викриттів 1978 р. адміністрація президента Дж.Картера була змушена оголосити про закриття програми «МК-Ультра». За «дивним» збігом водночас у джунглях Гайяни сталося масове самогубство членів секти «Народний храм», «кураторство» над якою також приписували ЦРУ. Але згодом пристрасті навколо проблеми «тотального управління розумом» вщухли й у мас-медіа.
Проте наступні події засвідчили, що «припинення розробок» зовсім не означає заборону бойового застосування вже наявних технологій. Саме в Афганістані західні спецслужби застосували нетрадиційні засоби вербування радянських військовополонених із використанням психотропних речовин і програмуванням психіки на підкірковому рівні в «багаторівневому форматі Кастільо».
Від «східних психотехнік» західні відрізнялися тим, що у своїй основі вони спиралися передусім на страх. Так, після накачування радянського бранця наркотиками йому не підставляли чарівних гурій, а змушували садистськи знущатися, а згодом убивати своїх товаришів, що скрупульозно фіксувалося на відео. Надалі шок від побаченого, пережитий людиною вже у свідомому стані, був платформою подальшого зомбування.
У світлі викладеного нинішній феномен руху Талібан і терористичної мережі Усами бін Ладена (як і низки інших «ручних» бойових організацій у світі) уявляється результатом жахливого синтезу східних традицій, фанатичної віри й західних психотехнік. Закономірним результатом таких маніпуляцій стало те, що дитина вийшла з-під контролю своїх творців, повернувши проти них вістря свого гніву. Усама бін Ладен з особливою жорстокістю ставиться до своїх американських учителів. Та й таліби не збираються підкорятися колишнім господарям.
Ситуація, загалом, зрозуміла. Виявляється, об’єкт, у якого активно формувався стан залежності, може перебувати у двох полярних станах: блаженного самовдоволення, що супроводжується ілюзією повного контролю над ситуацією на початку «годування благодійником», і нестримної, руйнівної люті в разі раптового «відлучення від грудей».
Надалі процес може розвиватися за сценарієм «Парку Юрського періоду» — чиїсь корисливі інтереси призводять до руйнування системи захисту, внаслідок чого «жахливий витвір рук людських» опиняється на волі. Утім, знаючи особливості механізмів залежності, можна припустити, що радше йдеться про «керований заколот» у визначеному регіоні. Відкритим залишається хіба що питання, у чиїх руках сьогодні перебувають мотузочки «управління люттю».
Доведеться змиритися з тим, що офіційні повідомлення міститимуть лише частину правди, покликаної надійно замаскувати справжніх гравців розпочатої Великої Гри. Саме тих гравців, які незримо маніпулюватимуть видимими акторами сучасного політичного спектаклю. Та й задуми цих справжніх володарів світу можуть проявлятися тільки в міру реалізації всього сценарію.
Сучасний рівень розвитку психотехнологій поставив світ перед дилемою: людство повинно подорослішати або зникнути. Подорослішати для Америки — це відмовитися від підліткових ігор у Креатора, що безоглядно, на власний розсуд маніпулює предметною та людською реальністю, формує довільні соціальні організми й держави-гомункули, готовий клонувати навіть саму людину.
Для решти світу подорослішати — означає самовизначитися, усвідомити занепадність і небезпечність перебування в інфантильному залежному стані, передоручаючи одній країні, нехай навіть неймовірно технологічно розвиненій, усю повноту відповідальності за долю світу.
Р.S. Чарівні звуки «сопілочки Щуролова» ведуть талібів у гори, де вони мають прийняти свій останній бій і... забрати в могилу таємницю свого народження.
Чи стане від цього в світі менше страху? — питання риторичне. Оголошено Війну. Війну, яка і є наймогутнішим генератором усесвітнього страху.
Анатолій ГУЦАЛ,
Сергій НЕДБАЄВСЬКИЙ