СТАРА НОВА КИТАЙСЬКА КАЗКА

Багато століть тому китайський імператор наказав побудувати нове місто, — щоб було воно найбільшим і найчудовішим містом в Азії. Двічі народ будував Пекін, і двічі вороги руйнували його. Старий мудрець порадив імператору: нехай найкращий майстер Китаю віділлє величезний дзвін, — щоб його голос долинав до кордонів неосяжної держави і на півдні, і на півночі, і на сході, і на заході. Найвправніший майстер Чень заходився працювати. Допомагала йому донька, п’ятнадцятирічна красуня Сяо Лін. Двічі багато днів і ночей кипів у розпеченій печі дорогоцінний метал. І двічі дзвін виходив із тріщиною. Розгнівався імператор, пообіцяв відрубати майстрові голову, якщо й утретє нічого не вийде. Аби врятувати батька, красуня Сяо Лін тайкома побігла до мудреця. «Голос дзвону повинен народжувати перемогу, — сказав мудрець. — Його не можна відлити тільки з золота, срібла й заліза. У метал потрібно додати кров людини, готової віддати життя за свою землю».

І Сяо Лін кинулася в розплавлений метал. Лилися сльози по щоках майстра Ченя, падали на величезний дзвін, на поверхні якого не було жодної тріщинки. І коли якось дзвін загудів, хоча ніхто в нього не бив, весь народ піднявся проти ворогів-кочівників. Голос Сяо Лін дав їм силу і мужність розбити чужинців.

Інша китайська казка розповідає про старого Юй Гуна. Він жив у селі на березі моря, із трьох боків оточеному високими горами. Лише раз на рік його жителі могли здолати гірську стежинку, аби продати зерно й купити потрібні товари. Юй Гун переконав своїх синів, що потрібно пересунути гори. Коли 90-річний старець узяв у руки лопату, з нього спочатку кепкували. Але потім до нього приєдналися всі селяни. Кілька поколінь Юй Гуна йшли до мети, і таки проклали в горах зручну дорогу.

А ще в китайському епосі є казка про п’ятьох талановитих братів-близнюків Лю; про народного живописця Маляна, чиї картини мали чарівну силу оживати... І сьогодні бувальщина, що створюється в Китаї, багато в чому видається казкою. Побачити нинішніх Юй Гунів, Сяо Ліней, Ченів і Малянів і доторкнутися до великої таємниці мудрого Сходу нам люб’язно надала можливість одна з найвідоміших і шанованих у Китаї газет — «Вен вей бао».

Як гостям, нам показали у Китаї найкраще — хмарочоси й величезні сучасні аеропорти, широкі проспекти й колоритні вулички, з любов’ю створені музеї та дитячі заклади, театри й наукові центри, магазини й ресторани. Що можна встигнути за сім днів? Вивчити слова «нехау» («добридень») і «сесе» («спасибі»). Здивуватися наполегливості й працьовитості, вражаючій спроможності пристосовуватися й виживати цих загадкових чорноволосих людей, відкритих і непроникних, цікавих і стриманих, мудрих і мрійливих...

Візерунок із каменю

«Ви якісь не такі. Ви звідки?» — «З України». — «А де вона розташована?» — «У Європі». — «У Європі? А чому я не чув?».

Навіть дощ не завадив високому гладкому китайцю вихопити нас із строкатої юрби туристів (серед котрих було й чимало іноземних) і зав’язати розмову на велелюдній вулиці Шанхая Нанкінлу, залитій яскравими вогнями численних магазинів. І довго й наполегливо з’ясовувати, що ж то за країна розташована за тисячі кілометрів від його батьківщини — найбільшої країни в Азії. І сприймати це наче казку.

…На території літнього імператорського парку Іхеюань на північно-західній околиці Пекіна, внесеного ЮНЕСКО в список об’єктів світового значення (до речі, у Китаї нараховується 23 такі об’єкти), із гладенького відшліфованого каміння робітники вручну викладають пішохідну доріжку. Навантажують на візок великі камені, підвозять, розвантажують. Камінці маленькі, у чверть олівця, підганяють один до одного — виходить вигадливий візерунок. І немає в цьому величезному художньому полотні ані найменшої вади, як немає злоби й жорстокості на обличчях робітників. Вони — нащадки тих, хто свого часу камінь за каменем, рік за роком будував Велику китайську стіну — понад 6300 км по горах, пустелях і степах Північного Китаю. Навіть після стількох століть бурхливих змін ця споруда не перестає захоплювати — бо навіть пройтися по ній гуляючи вимагає зусиль (безліч підйомів і спусків майже вертикальні), не говорячи вже про те, щоб бігати зі зброєю та відбивати атаки кочівників. Про ціну такого будівництва красномовно говорять рядки державного гімну КНР: «...із своєї плоті Велику стіну поставимо!..». Сьогодні йдеться не про жертовність, а про красу. І стараються робітники передусім для себе ж: у літньому імператорському парку переважна більшість туристів — китайські.

Можна заперечити, що в країні величезна кількість робочих рук (адже людей у Китаї, включаючи Тайвань, живе близько 1 млрд. 300 млн. чол.). І є проблема працевлаштування. До речі, дуже показова в цьому плані сфера обслуговування: безліч продавців на торговельних площах, наглядачів і супроводжуючих — у музеях, офіціантів — у ресторанах. На жаль, це вже не казка: скорочення на підприємствах — реальність. Робітники та службовці, котрих скоротили, звертаються в центри працевлаштування, де підписують угоду про основні життєві гарантії та влаштування на роботу терміном на три роки. Якщо за цей час людина на роботу так і не влаштувалася, а зі старим підприємством трудові відносини призупинено, два роки він має право одержувати допомогу за безробіттям, а далі — одну з допомог прожиткового мінімуму, установлених для міст і селищ.

Для довідки. До кінця 1999 р. в Китаї було 705,86 млн. зайнятих, зокрема в містах і селищах — 210,14 млн., у приватно-індивідуальному секторі — 39,4 млн. Відсоток зареєстрованих безробітних становив 3,1%. Страхуванням на випадок безробіття охоплено близько 100 млн. чоловік.

Стихія ринку

«Лука! Лука!». Цей клич переслідував нас у місцях скупчення потенційних покупців — був то базарчик, підступи до якогось історичного місця чи престижний універмаг. Слово, утворене від англійського «look» («дивися») і перероблене на китайський лад, — як бойовий сигнал «ату покупця». Не дай Боже, не зверне увагу, пройде стороною. Що загалом часто і трапляється. Та коли вже зупинився... Тут тобі весь асортимент товару з повною характеристикою покажуть і всі можливі сфери застосування назвуть. І товар вихвалятимуть так, що просто шкода не взяти — людина ж для тебе старалася. І за руки хапатимуть, і ціну зменшуватимуть — причому скрізь, хоч із рук, хоч у магазині, — на 10—15—20%, а то й удвічі-втричі. Продавець в універмазі ніколи не буде з нудьгою дивитись у вікно або демонстративно розмовляти з колегою. Кинеш погляд на щось, відразу несуть поміряти, не підійшов колір, несуть іншу річ, іншого фасону — будь ласка, поміряй. І не йди без покупки — не йди!!! Діалог в універмазі «Plaza»: «Купи маску». — «Скільки?» — «Стільки-то».— «Ні, дорого». — «Бери вдвічі дешевше». — «Ні, маску вже купив». — «Тоді купи куртку». — «Та не потрібна мені куртка». — «Ну тоді купи хоч що-небудь!»

У Китаї є Держкомітет у справах планового народження дітей. У країні заохочуються пізні шлюби й пізнє народження дітей. Перше, що роблять в органах реєстрації шлюбів, коли туди приходять охочі узяти шлюб, — уважно перевіряють паспорти й ідентифікують вік: адже шлюби дозволено для чоловіків із 22 років, для жінок — із 20-ти. У містах сімейні пари переважно й не хочуть мати більше однієї дитини: краще дати одній усе, ніж усім нічого. Але в селах, де потрібні робочі руки, є послаблення. Якщо першою народилася дівчинка, дозволяється повторити спробу привести на світ сина, — але дотримуючись певного інтервалу після народження першої дитини. У районах нацменшин — залежно від волі й чисельності цієї національності, наявності місцевих ресурсів, стану економіки, культурних традицій тощо сім’ї можуть мати по двоє-троє дітей. Ну а для дуже малочисельних нацменшин загалом немає обмежень.

Хоча деякі джерела стверджують, що пересічні китайці, побоюючись штрафів, не повідомляють владу про народження чергової дитини. Але ні довести, ні спростувати це нам не вдалося.

А за статистикою, на кожні 100 китайських родин у середньому припадає 358 чоловік. Тобто сучасні сім’ї стають дедалі компактнішими. Та навіть коли дорослі діти живуть окремо від батьків, родинні зв’язки не слабкішають. Дуже часто три-чотири покоління однієї родини можна зустріти в ресторані за традиційною китайською вечірньою трапезою. І ще. Мабуть, це прикмета часу, але відсоток розлучень у Китаї збільшується.

Для довідки. Душовий дохід міського населення по країні — 5854 юаня, сільського — 2210 юанів. Ціни на продукти й одяг знаходяться приблизно на однаковому рівні, ледь нижчі ціни на транспорт і зв’язок. Більш як у 667 містах і 1682 повітах запроваджено систему забезпечення прожиткового мінімуму. Якщо в 70-х середній китаєць мріяв про наручний годинник, велосипед і швейну машинку: на початку 90-х — про телевізор, холодильник, пральну машину, то 2000-го — вже про автомобіль, відеокамеру, квартиру.

Хоч би де ми були, скрізь спостерігали схожі зворушливі картинки. Пізнання світу сімейне, утрьох. Подружжя з сином досліджують Велику китайську стіну. Ціла черга з мам, тат і дітей прагнуть потрапити в Шанхайський музей містобудування. Піднімається родина на найвищу в Азії шанхайську телевежу — «Перлину Сходу», і дитинча з ними, потім на спомин про підкорену вершину йому куплять надувну мініатюрну копію телевежі. Йдуть тато з мамою вечеряти в ресторан — однорічна дівчинка сидить за столом і офіціанти обслуговують її, як дорослу, — ставлять прибори, подають страви. А мама показує їй, як їсти апельсин ложечкою.

Міцніше за серце тримайся, пішоходе

Водії у великих китайських містах — явище унікальне. Хоча популярність велосипеда в Китаї не падає, у Пекіні, приміром, на 14 мільйонів жителів припадає 1 млн. 600 тисяч автомобілів. Пам’ятаючи київські пробки й навіть не маючи водійського досвіду, можу сказати точно: у Пекіні київський ас виглядатиме новачком, котрий щойно одержав права. Безліч залізничних магістралей і автострад зв’язують столицю з районами всієї країни. Пробки в пікові години величезні. Для розвантаження побудовано кільцеві розв’язки. Уздовж проспектів і вулиць із двох боків — доріжки для велосипедів.

Штрафи за порушення правил відчутні — від 20 доларів. До речі, вартові порядку тут уміють бути дуже ненав’язливими й непомітними, але пильнують суворо. Ніякі прохання й умовляння не допомогли водієві нашої машини (до речі, професіоналу з великої літери) уникнути штрафу у 180 юанів (22,5 долара), коли він, аби заощадити час, вирвався з пробки найкоротшим шляхом, не створивши при цьому аварійну ситуацію (!).

Найдовша вулиця Пекіна — проспект Чан Ань (у перекладі «довга і спокійна») завширшки 28 м тягнеться на 20 км. У столиці майже всі проспекти, вулиці та провулки йдуть із півдня на північ і зі сходу на захід і, перетинаючись, утворюють своєрідну шахівницю, а в самісінькому центрі міста стоїть імператорський палац династій Мін і Цін — Гугун (Заборонене місто).

Порівняно з Пекіном Шанхай із його безліччю звивистих маленьких вуличок тримав нас у стані постійного стресу. Таке враження, що тут пішохід і водій змагаються, хто швидше проскочить, і ніякий світлофор їм не указ. Мало того, дуже часто простору вулички вистачало тільки для того, щоб нею промчав автомобіль, і якщо ти не впресувався в стіну, водій не винен...

Спрага до мандрів

Перше враження від чудових аеропортів замінилося іншим. Коли довелося реєструватися на літак до Шанхая. Жодного пасажира не допускають до реєстрації квитків без сплати «аеропортового»: для пасажирів внутрішніх рейсів збір у розмірі 50 юанів (6 доларів), для міжнародних — 90 юанів (11 доларів).

Проте аеропорт нуртує наче розтривожений вулик. На злітній смузі черга. Величезна кількість людей мандрує з місця на місце. І серед них особливий народ — туристи.

В усіх «places of interests» — визначних місцях, хоч де ми були б, завжди вливалися в нескінченний потік чорноволосих туристів. Сьогоднішні доходи китайців дозволяють усією родиною подорожувати своєю, та й не тільки, країною. Туристичні управління всіх районів розробляють маршрути так, щоб якнайкраще ознайомити цікавих із місцевим колоритом і національними традиціями (на території Китаю проживають представники 56 національностей). Усе це викликало ностальгію за колишніми маршрутами вихідного дня та поїздками, що їх організовували колись наші профспілки...

Кількість туристів усередині країни за 1999 рік становила 710 млн., доходи від внутрішнього туризму — 280 млрд. юанів. А валютні надходження від міжнародного туризму перевищили 14 млрд. доларів США. За кількістю зарубіжних туристів Китай посідає шосте місце у світі. Тепер він планує до 2020 року переміститися на четверте місце і стати провідним туристичним центром світу. Туризм повинен перетворитися на опорну галузь народного господарства з валовою вартістю 2,91 трлн. юанів (10% ВВП). Усі галузі туризму в Китаї відкриті для іноземних інвесторів. Для його розвитку ефективно використовується іноземний капітал. Очевидно, недавній вступ Китаю в СОТ також надасть нового імпульсу у цьому напрямі.

«Китайська Венеція»

Можна тільки по-доброму позаздрити, із якою любов’ю китайці ставляться до свого минулого, як бережуть свої святині, як дохідливо намагаються розповісти й показати все, чим цінна китайська історія. Лише в Пекіні є 120 музеїв.

Перекази сивої давнини й досягнення сучасності відкриті й доступні всім. А в експозиції використовується принцип максимальної наочності й дохідливості. Приміром, крім докладних описів китайською і англійською, використовується таке нехитре пристосування, як телефон-гід. Не потрібно ходити натовпом, не потрібно підлаштовуватися під мову екскурсовода. Біля будь-якого експоната вмикаєш запис потрібною мовою та й слухаєш собі. Не зрозумів — прослухав повторно. А недавно відкритий музей історії Шанхая вразив нас не тільки безліччю предметів давнини. Тут розіграно цілу театральну постановку — із шумами, світлом, музикою та рухом — за участю воскових фігур. Причому такої високої якості, що їх багато хто спочатку сприймає як живих людей. Така наочність змушує надовго затримуватися поруч з окремими «шматочками історії» не лише дітей, а й дорослих. Вражає та закарбовується в пам’яті надовго.

Але найбільше нас приголомшила «китайська Венеція». Власне, таких «Венецій» у басейні середньої та нижньої течії Янцзи багато. Найвідоміші — Сучжоу й Ханчжоу. Навіть стародавнє китайське прислів’я оспівує їхню красу: «На небі є рай, а земля пишається Сучжоу й Ханчжоу». Їхня особливість у тому, що вони побудовані на перетині каналів, озер і річок. І «подібно до водної лілеї між Сучжоу й Ханчжоу лежить містечко Чжоушань» у провінції Цзянсу.

1086 року якийсь Чжоу Дішонг подарував храму Цінфу 13 гектарів землі. Згодом цю територію назвали на його честь — Чжоушань. Минуло понад 900 років, але архітектурний стиль міста добре зберігся. Понад 60 відсотків будинків зведено під час династії Мін (1368—1644) і Цін (1644—1911) — близько 100 класичних подвір’їв і 60 цегляних арок.

Численні човни — чим не гондоли, що возять туристів, вулиці, побудовані паралельно каналам і з’єднані мостами, затишні китайські дворики потопають у зелені та квітах. Наче лотос, Чжоушань оточений водою. Дві річки перетинають його хрест-навхрест. Поєднання каналів, гірок, альтанок, місточків, будинків, садів, квітників; розсипи перлин, гори живих і варених креветок, риба й черепахи, що хлюпочуться в тазах, паруючі свинячі ноги в коричневому соусі (місцевий делікатес), національні вбрання в синьо-білих тонах із вирощеної тут же бавовни, безліч сумок ручної роботи й картин, написаних місцевими художниками, — усе це створює неповторну ауру казки (пам’ятаєте: «О, Венеция, солнечный город...») До речі, що характерно, ми не почули ані найменшого запаху цвілі та гниття. Особливо це вражає, якщо пригадати, що місту на воді «лише» тисяча років.

«Гуманний любить гори, а мудрець річки», — говорять у Китаї. Сидячи в човні, слухаючи мелодійні, тягучі пісні китайських гондольєрів, ми пройнялися тисячолітнім спокоєм. Наш «водій»-човняр — незворушний символ такого спокою (див. фото). До речі, ми пообіцяли, що його знімок опублікують в українській газеті. Здається, він не повірив. Між іншим, човняр — не лише колоритна, а й досить дохідна професія. Якщо на промисловому підприємстві робітник у Чжоушані отримує 5000 із малим юанів у рік, селянин ледь більше 2000, то гондольєр — до 35000.

Басейн середньої та нижньої течії Янцзи — дуже мальовничий і густонаселений. Будинки стоять буквально впритул один до одного. І немає таких звичних для нашого погляду грядок і садочків. Землі на душу населення мало й використовують її дуже інтенсивно, адже клімат дозволяє знімати по два врожаї на рік. Саме жали рис. Акуратні снопики заповнювали невеликі ділянки. Тут також вирощують пшеницю, бавовну. У величезній кількості озер «нагулюють жир» коропи, білі амури, товстолобики, лящі, риба-локшина, краби, креветки, мідії, жаби, зріють перлини в черепашках перлинниць, а також ростуть водяні рослини-делікатеси — лотос, водний горіх, евріалу, стрілолист і болотниця.

Круглий стіл

Вечір. Спалахують китайські червоні ліхтарики біля входів у численні ресторани. Китайці сім’ями чинно крокують на вечерю. Традиційна китайська трапеза складається із неймовірної для європейця кількості страв (ми намагалися підрахувати — від 10 до 20). Уявіть собі, як приготувати такий обід або вечерю в домашніх умовах! Ресторани цю проблему розв’язують. Сюди приходять родини з кількох поколінь. Вільних столиків практично не буває. Мало того, ми були свідками бійки за місце в черзі (приміром, для фірми «Добробут із Сходу», яка існує вже понад 200 років і більш відома як «Китайський самовар», це найкраща реклама!).

Дуже хороший пристрій — круг, що обертається в центрі основного, також круглого, столу. По краях ставляться страви. Хочеш покуштувати — не треба тягнутися на інший край або тривожити сусідів — просто прокрути разок, і вподобана страва перед тобою. Або хтось допоможе тобі, підштовхне круг. За таким столом і розмова тече по колу — за ним неможливо посваритися, адже позитивні емоції передаються по ланцюжку.

Можна сказати, що ми пройшли своєрідне бойове хрещення китайською кухнею, — дуже специфічний асортимент якої вкрай далекий від пропонованого в київських китайських бістро. Приміром, стверджують, що в Києві справжню качку по-пекінськи покуштувати не можна — з української качки така страва не вийде. Це особливий вид птиці, яка до того ж повинна бути вигодувана в околицях Пекіна.

Численні дари щедрої китайської землі — рослини, зелень, овочі та фрукти, морські й земні жителі, що плазують, плавають, стрибають, літають і бігають — усе йде на стіл. Ефект досягається за допомогою специфічних приправ і особливої, швидкої кулінарної обробки.

…Коли офіціантка принесла величезне блюдо з соломки, на якому красувалися нечисленні шматочки чогось смаженого, ми нічого не запідозрили. Нас попросили вгадати, що воно таке, — ми насторожилися, але не дуже. Процес упізнання пішов від протилежного. Оскільки мало, отже, звір рідкісний. Кістки дрібні, є хребет. Кажан? Ні. І тут сяйнуло: змія! Так і виявилося. Живі отруйні делікатеси сміливці ловлять у горах і приносять прямо у ресторан. М’ясо змій, подейкують, корисне для жінок — воно сприяє збереженню краси. А за смаком нагадує хорошу рибу.

Лотос, бамбук, овочі й зелень сирими не їдять, їх потрібно неодмінно приварити. Я поцікавилася, чи є в Китаї інгредієнти для українського борщу. Виявилося, і буряк вирощують, хоча й мало, і борщ зварять...

Чи є в китайців улюблені страви? Є. Інакше не було б у Пекіні ресторана, де готують улюблені страви Мао Цзе Дуна (найулюбленіша — м’ясо під назвою хун жао жо — досить жирне й ситне — зі свинини). А загалом кількість страв просто не піддається підрахунку. З такими глибокими кулінарними традиціями, безліччю приправ і особливим китайським способом кухарства можна приготувати навіть камінь.

Що в Китаї п’ють? Чай у величезних кількостях. Те, що в Китаї подають як каву, гурманам краще не куштувати.

Свого часу мене приголомшив фільм за романом Мо Яня «Червоний гаолян», у якому досить докладно було показано процес виготовлення вина з гаоляна. Тепер воно в Китаї раритет. Зате тут виготовляють цілком непогане виноградне вино, популярне також вино з рису. Гостей пригощають 56-градусною китайською горілкою або дуже смачним світлим пивом «Янцзи».

Із синтезу українського тосту «будьмо» та його китайської інтерпретації, що звучить приблизно як «ка бим», вийшов чудовий китайсько-український тост «кабимо!»

* * *

Біля підніжжя Великої китайської стіни стоїть стела зі словами Мао Цзе Дуна: «Хто дійшов до Великої китайської стіни — той молодець». Іноземні туристи завзято штурмують це диво світу, намагаючись піднятися якнайвище. Вони так само завзято навчаються їсти паличками, намагаючись покуштувати основні китайські страви. Адже це також допомагає зрозуміти загадкову східну душу.

Китайські реалії — найсучасніший, із металу, сонячний годинник, що вимірює новий час у вільній економічній зоні Шанхая Пудун, величезні кулі з живих троянд, що прикрасили Площу Століття й Алею Століття до Дня незалежності країни, капіталістичний Пусі в Шанхаї, що дивиться на комуністичний Пудун через річку Хуанпудзян, яку безперервно борознять кораблі й баржі, і над усім цим червоні прапори. Казка та й годі...

Редакція «ДТ» висловлює вдячність посольству КНР в Україні та редакції газети «Вен вей бао» за організацію поїздки наших журналістів до Китаю.