«Сталін помер учора» — так називалася відома стаття радянського публіциста Михайла Гефтера, що стала одним із важливих документів початку перебудови. В цій статті Гефтер доводив, що, незважаючи на «відлигу» Микити Хрущова, розвінчання Сталіна й довгі десятиліття життя без вождя народів, сталінізм усе ще живий — і в державному устрої Радянського Союзу, і в партійній доктрині, й у психології пересічного громадянина...
Відтоді минули роки змін. Зник із політичної карти світу Радянський Союз разом із Комуністичною партією, відійшла в минуле непереможна економіка сталінізму, люди почали одержувати набагато більше інформації і про те, що відбувалося у країні й у світі в роки Сталіна, і про те, що відбувається зараз. Проте напередодні 60-річчя Перемоги у Другій світовій війні про Сталіна згадують усе частіше. Ось уже пропонують установити йому пам’ятник, ось уже намагаються протягнути генералісимуса в пантеон великих із чорного ходу — на плечах американського президента Франкліна Рузвельта та британського прем’єра Уїнстона Черчілля...Ось президент Путін власним розпорядженням змінює напис «Волгоград» на плиті із землею з міста-героя в Олександрівському саду біля Кремля на напис «Сталінград»...
Але ж людей, які жили за часів Сталіна і продовжували його боготворити, вже майже не залишилося. При цьому я не став би безпосередньо пов’язувати відродження інтересу до вождя народів із ювілеєм Перемоги. Десять років тому, коли святкувалося 50-річчя Перемоги, такого великого інтересу до постаті Сталіна не спостерігалося. Мабуть, тоді, за Бориса Єльцина, не було необхідності в нав’язуванні суспільству постаті вождя партії і народу. Хоча, звичайно ж, і тоді влада відчувала необхідність у тому, щоб назвати переможцем не солдата, а маршала. Саме тому тоді головним історичним героєм урочистостей став маршал Георгій Жуков. Заступник Верховного головнокомандувача, при всій суперечливості власної натури та вчинків на війні й у мирному житті, справді виглядав найвеличнішим радянським полководцем часів боїв Другої світової. Власне, це й за сталінських часів визнавалося: на відміну від диктатора, Жуков не став генералісимусом, зате він виявився єдиним, кого чотири рази відзначали званням Героя Радянського Союзу (потім до нього «приєднався» Леонід Брежнєв, але це вже зовсім інша історія). Тож поява пам’ятника Жукову — Жукову, а не Сталіну — неподалік від Кремля виглядало виправданим якщо не з архітектурної, то вже принаймні з історичної точки зору.
Тож відродження інтересу до Сталіна пов’язане аж ніяк не з бажанням ветеранів, які залишилися, згадати свого головнокомандуючого. І не з бажанням відновити об’єктивну історію війни, у якій образ Сталіна міг бути перекрученим через упереджене ставлення до нього як до творця репресивної держави і «архіпелагу» ГУЛАГ. Ні, судячи з того, що відбувається, до війни нагадування про Сталіна, що почастішали, взагалі мають небагато відношення...
Колись Сталін так уже «повертався» в історію — коли святкувалося
30-річчя Перемоги, про нього знову заговорили як про Верховного головнокомандувача. Він почав з’являтися — звично-монументальним — у популярних кінофільмах про війну, наприклад, в улюбленому радянськими глядачами детективному серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни». Та тоді в радянському керівництві було ще чимало переконаних сталіністів, очолюваних секретарем ЦК з ідеології і «сірим кардиналом» Леоніда Брежнєва Михайлом Сусловим. І Сталін потрібен був їм насамперед для ідеологічного наступу на рудименти «відлиги», що залишалися якщо не в політиці, то у свідомості співгромадян, які пережили десталінізацію.
Сьогодні Сталін потрібен зовсім для іншого. Він — знамено ностальгічної ідеології. Його поява — природний наслідок упевненості Володимира Путіна в тому, що крах імперії Сталіна — Радянського Союзу — був не благом для народів, які жили в цій імперії, а великою історичною трагедією. Ці уявлення президента поділяють не лише багато представників його найближчого оточення — вихованці спецслужб, а й багато пересічних громадян Росії, які досі впевнені, що велика, але бідна й не здатна забезпечити своїм жителям можливості для людського існування країна — це привід для гордості. Сталін з’являється щоразу, коли Кремлю нема чого сказати людям, окрім як витягти з історичного смітника його зотліле опудало. Так було 1975 року, так відбувається і нині. 30-річчя Перемоги відзначалося напередодні наростання негативних процесів в імперії. Ще кілька років — і тяжко занедужає Брежнєв, радянські війська загрузнуть в Афганістані, з’явиться «Солідарність», продукти почнуть остаточно зникати з полиць магазинів навіть колись благополучних радянських міст-мільйонників, таких як Київ і Ленінград. Кремлівським старцям, які передчували неблагополуччя, необхідно було щось сказати людям, а вони не могли вигадати нічого кращого, ніж нагадати їм про Сталіна, — втім, реабілітувати вождя вони все-таки не наважилися. Зараз у російському повітрі теж розлите відчуття неблагополуччя. Начебто все гаразд — у Кремлі популярний президент, у Думі «Єдина Росія», у регіонах — слухняні губернатори й економічна ситуація аж ніяк не критична. А відчуття прийдешніх змін, нестабільності ситуації, нерозуміння того, що буде далі, не залишає російську еліту. І знову з’являється Сталін — як пам’ять про імперську велич, що не вмирає. Тому що саме його можна уявити не якимось там генеральним секретарем ЦК, а Імператором Усеросійським, котрий створив величезну державу і поширив сферу її впливу на Центральну Європу й Азію. Це особливо важливо після приєднання центральноєвропейських країн до НАТО і Євросоюзу й особливо — після революцій у Грузії, на батьківщині Сталіна, і в Україні. Саме за часів Сталіна Київ, Рига, Тбілісі й Ташкент були «нашими», а Варшава, Берлін, Тірана, Пхеньян і Пекін — подумати лише — навіть Пекін — завмирали при звуках голосу московського владики. «Сталин всегда живой, Сталин всегда с тобой…» «Сталин и Мао слушают нас…» «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь…» Кожен рядок пісень і гімнів сталінської епохи звучить солодким нагадуванням про велику державу, що виграла війну і панувала над половиною світу. Саме тому подвиг Перемоги однозначно стає у свідомості й еліти, і пересічних росіян подвигом її наслідків. І тому будь-які нагадування про те, що перемога Сталіна над Гітлером не могла не призвести, у свою чергу, до трагедії для звільнених від фашизму народів — окупації країн Балтії, нав’язування комуністичних режимів країнам Європи, війни в Кореї, де зміцнився людиноненависницький режим, перемоги Мао в Китаї — усе це сприймається як блюзнірство, як спроба применшити і саму перемогу, і принесені заради неї жертви — і образити людей, котрі цю Перемогу здобували.
Тим часом, війну виграли саме ці люди — мільйони безмовних підданих людожера, яких він у перші дні боїв назвав «братами й сестрами», а потім знову перетворив на своїх рабів. І вже явно воювали ці люди не заради того, щоб зміцнити його владу й дозволити стати володарем нових і нових країн і народів. Саме про це люди, котрі згадують про Сталіна, знати не бажають. І не дивно.
Адже Сталін з’являється щоразу, коли в Росії намагаються переписати історію, затерти рани позолотою, вирвати неприємні сторінки і замінити їх глянцевими ілюстраціями, із яких на нас дивиться мудра вусата людина з трубкою в руці. Спроби повернути Сталіна — не ознака впевненості в собі, а відчуття неблагополуччя і прагнення хоч якось позбавитися цього відчуття. Сучасний Сталін — це вже не мрія про «сильну руку», не чудовий партійний лідер, за якого панував порядок і ніхто не крав. Ні, сучасний Сталін — це імперський сон, це нагадування про те, що в Кремлі жила людина, могутність якої була безмежною, перед якою тріпотіли, яка — так, саме вона! — виграла війну. Сучасний Сталін — свідчення того, що люди, котрі зайняли його кремлівські апартаменти, так само не поважають своїх співгромадян, як він не поважав своїх підданих. Сталін був великим міфотворцем, який змусив усю країну жити в полоні створеної ним казки про щастя — нехай навіть у реальності цього щастя і не спостерігалося. Наступники Сталіна намагаються створити новий міф — міф про імператора Йосипа І...