Президент Венесуели Уго Чавес, окрім політики і свого шаленого бажання перетворити країну на подобу Куби, а самому стати Фіделем Кастро номер два для Латинської Америки, має ще одне хобі. Він любить співати. Але СD з піснями президента Уго Чавеса не популярні ні на незалежних венесуельських радіостанціях, ні на офіційному радіо, незважаючи на те, пропонуються безплатно і були широко розрекламовані у недавньому випуску програми Al Presidente. І хоч Чавес проголошує, що, за результатами опитувань, його популярність у країні сьогодні сягає 70 відсотків, з якими він сподівається «перемогти» на «схвальному» референдумі щодо нової конституції Венесуели 2 грудня, — імовірно, реальний політичний рейтинг президента дуже близький до популярності його пісень на СD.
І хоч як би хотів Чавес переконати венесуельське суспільство і світову спільноту в тому, що у Венесуелі його підтримує переважна більшість народу, запропонована президентом конституційна реформа — це спосіб залишитися при владі назавжди.
Згідно з новою «чавесівською» конституцією, муніципалітет і території, які в нього входять, мають бути перейменовані в комуни. «Комуни стануть геолюдськими клітинами території, кожна з яких буде сумірна товариствам, що становитимуть основне і неподільне ядро соціалістичного стану венесуельського суспільства. Починаючи з суспільства і комун, народна влада розвиватиме форми політичного і територіального поділу — співтовариства, які будуть відрегульовані в законі і являтимуть собою форми самоуправління і будь-якого іншого вираження прямої демократії».
Проте найбільше «захоплення» викликає стаття 33 нової Конституції. У ній Чавес пропонує венесуельському народові «нововведення», відповідно до якого президент тепер обиратиметься вже на сім років і стільки разів, скільки цього «захочуть» самі венесуельці. Один із лідерів опозиції, Мануель Росалес, передбачає, що, в разі прийняття реформ конституції, запропонованих президентом країни, «як на Кубі, ми перетворимося на глухих і німих рабів, якими маніпулює й керує уряд».
У найвпливовішій аргентинській газеті Clarin з’явилося інтерв’ю з Леопольдо Лопесом, префектом муніципалітету Чакао у столичному Каракасі і членом коаліції Un nuevo tiempo («Новий час»), яку він формує з лівоцентристських та правих сил, прагнучи організувати рух «суспільної демократії». Леопольдо Лопе вважає, що «Венесуела перестає бути правовою державою. По-суті, це соціалістична авторитарна система, яка намагається вирішувати питання політичних розбіжностей позаправовими методами. Чавес своєю реформою прагне знищити місцеве самоврядування, що дасть йому значно більше можливостей як президентові. Задушуючи місцеве самоврядування і муніципалітети як проміжні уряди, він позбавляє себе конкуренції з їхнього боку».
Аналізуючи конституційні спроби Уго Чавеса, можна згадати, що його колеги з бірманської військової хунти вже встигли піти набагато далі. Нині вони визначають своє тоталітарне правління як «дисципліновану демократію». Постає запитання: якщо російський «демократ» Володимир Путін запровадив у своїй країні «керовану демократію», то над яким визначенням демократії по-венесуельському мав би міркувати Уго Чавес? Можливо, у «чавесівському» варіанті — це «спрямована демократія», при якій уряд завжди краще за народ знає, чого сам народ хоче, і постійно виступає від його імені.
Говорячи про феномен Чавеса, слід сказати, що нині він є таким собі мультиплексом із обставин, які наявні в сьогоднішній Росії і пов’язані з енергетичним багатством, що несподівано впало на голову й, можливо, трохи приголомшило лідера, та загальною ситуацією в більшості держав Латинської Америки, яка з причин їхньої структурної економічно-політичної слабкості і, можливо, слабкості політичних інституцій постійно перебуває на межі політичного популізму.
Відтак «хвороба» на ім’я Уго Чавес має принаймні дві потужні причини, і на цьому тлі вона, власне, була майже невідворотною. Проте вже сьогодні можна зробити деякі висновки з приводу того, наскільки ця хвороба серйозна і наскільки довго вона може протриматись у Венесуелі. Якщо оцінювати феномен Уго Чавеса і його так званих ідей, а також можливість їх укорінення й проростання з історичного погляду, то можна відзначити, що є принаймні три причини, з яких шансів у нього набагато менше (якщо не сказати — практично немає), ніж було у його успішних попередників. Зокрема Фіделя Кастро, Леніна, Мао та інших менш знакових постатей історії лівого руху.
Перша з причин полягає у самому феномені Чавеса. Сьогодні можна дуже чітко відзначити, що, на відміну від Леніна, Мао та його друга Фіделя Кастро, Уго Чавес, окрім того, що набагато гірше теоретично підготовлений, принаймні порівнюючи з Леніним та Мао, — є набагато більшим ідеалістом. Такими ідеалістами не дозволяли собі бути ні Ленін чи Мао, ні особливо Фідель, що був практично стовідсотковим прагматиком у перші роки своєї революції і взагалі, по суті, не мав жодної ідеології. Але, якщо взяти Леніна та Мао, то вони були геніальними, у прямому значенні цього слова, у своєму відчутті потреб та бажань мас, що їх тут-таки намагалися задовольнити. Чим і привертали увагу, і не лише увагу, а й підтримку цих мас. На відміну від них, Уго Чавес зводить такі собі утопічні побудови на кшталт общини, які не те що не відбивають внутрішніх потреб мас, а взагалі не мають до них жодної прив’язки. Можна сказати, що Чавес сам собі підрубав коріння майбутньої підтримки. Тут він не має жодної перспективи.
Друга причина полягає у зовнішніх геополітичних реаліях. Річ у тому, що жодна з таких великих соціально-політичних трансформацій, включно з революцією у царській Росії, а також у Китаї і ще більше — на Кубі, не могла мати успіх без сприяння з боку інших потужних центрів політичного, військового впливу та впливу спеціального призначення. Революція в Росії стала успішною тільки завдяки геополітичній анархії, яка виникла на тлі першої світової війни. Революція в Китаї була успішною лише завдяки фантастичній і грандіозній, інакше не скажеш, підтримці з боку Радянського Союзу, який тоді перебував на одному з піків своєї сили. З цієї ж причини була успішною революція на Кубі. А цього чинника Уго Чавес не має.
І останнє, що, знову ж таки, працює проти Чавеса, — це те, що сьогодні вся світова спільнота вже неодноразово перехворіла на хворобу «червоної лівизни». Суспільство Венесуели має певний імунітет, хоча, можливо, й не такий великий, як у країнах, котрі пережили тривалий період комуністичного правління. Відтак ці три головні чинники вказують, що коли Уго Чавес і має кількарічну перспективу правління, то вона буде суто тоталітарною й силовою, а не тією паракомуністичною, з підтримкою широких народних мас народу, якої очікував Чавес.
Оскільки силові структури венесуельського суспільства не в захопленні від його ідей, можна очікувати, що правління Чавеса перерветься ще швидше внаслідок спільного одночасного виступу проти нього як військових, так і народних мас. У такому разі для нього буде добре, якщо він встигне просто втекти з країни. І, зважаючи на обставини, які визріли у Венесуелі, часу в Чавеса залишилося не так і багато. Можливо, навіть менше року…