Двадцять п’яту річницю «Солідарності» Лех Валенса відсвяткував у незвичній компанії: з добрим десятком президентів, прем’єрів та відставних політиків рівня Збігнєва Бжезинського. Деякі із запрошених (як-от Віктор Ющенко, Михайло Саакашвілі, Вацлав Гавел чи глава Єврокомісії Жозе Мануель Баррозо) прибули безпосередньо на урочисті заходи в Гданськ. Інші (Мадлен Олбрайт, Сергій Ковальов і Станіслав Шушкевич) уже встигли обговорити вплив 10-мільйонного профспілкового руху комуністичної Польщі на міжнародній конференції «Від «Солідарності» до свободи» у Варшаві.
Протягом трьох днів польське телебачення вело прямі трансляції з конференц-залів і концертних майданчиків. Спогади Вацлава Гавела (у серпні вісімдесятого він перебував у в’язниці, де вчився читати поміж рядками чеські комуністичні газети) і визнання Мадлен Олбрайт (25 років тому вона вперше пожалкувала, що не полька) змінювалися виступами «Гринджол», білоруської групи «НРМ», яка закликала у своїй пісні «не чекати, тому що сюрпризів не буде», і справжньою музичною виставою Яна Качмарека в Гданську. Нескінченні відеокадри історичних подій перемежовувалися на вуличних екранах із хронікою помаранчевої революції в Україні й доповнювали встановлені в червоно-білій від стягів Польщі і «Солідарності» приморській столиці білборди з досить претензійним написом: «Сьогодні народилося в Гданську». Презентаційна картинка свята була бездоганною.
І навряд чи хтось із VIP-гостей, які прибули у Гданськ на один день, міг уявити, якими словесними баталіями супроводжувалася підготовка до заходів, що відбулися в середу. По суті, йдеться про масовану інформаційну кампанію проти Валенси. Розгорнули її — хоч як це дивно — колишні однодумці екс-президента: Анна Валентинович і Анджей Гвязда. Активні учасники подій двадцятип’ятирічної давності невтомно повторювали, що роль Валенси в історії «Солідарності» надто перебільшена, а сам він співпрацював з органами. Спочатку лідер профспілкового руху коментував такі обвинувачення досить обтічно. «Це люди, які звикли боротися. І краще нехай вони борються проти мене, ніж робитимуть це у своїх родинах», — зауважив він на прес-конференції у Варшаві. Проте вже наступного дня змушений був із трибуни сейму заприсягтися, що ніякого стосунку до служби безпеки він не мав.
Колишніх соратників це, втім, не переконало: окремі заходи з нагоди ювілею «Солідарності» проводили одночасно три організаційні комітети. Представник одного з них — Роман Галежевський — раз у раз обурювався в інтерв’ю польським медіа, що робітники Гданської судноверфі цього дня планували надіти свої робочі комбінезони й відсвяткувати цю подію біля історичного входу на підприємство. Рішення ж зробити 31 серпня вихідним днем вони сприйняли не інакше як намір влади звільнити територію судноверфі для гуляння гостей Валенси та Квасьнєвського.
До розбірок усередині самої «Солідарності» додалися очевидні спроби деяких політичних сил використати нинішні торжества у своїх передвиборних цілях. І це зрозуміло: вже наприкінці місяця поляків чекає свято волевиявлення. Наші сусіди спочатку обиратимуть парламент, а потім — президента. Найбільше апелювали до ювілею партія «Право і справедливість» (її лідери невтомно твердили про свою причетність до тих подій) і... правлячі соціал-демократи. Колишні комуністи неодноразово обігравали 21 постулат «Солідарності» у своїй передвиборній програмі. А на торжествах у Гданську поруч із президентом Квасьнєвським перебував підтримуваний ними кандидат у президенти — спікер сейму Влодзімєж Цімошевіч. Його суперників із правого табору Леха Качинського та Доналда Туска видно не було. Все це викликало гостру критику в таборі правих, проте однодумців нинішнього президента ще раніше захистив сам Валенса.
Головний ньюсмейкер Польщі останнього місяця начебто ненароком зауважив, що насправді нічого страшного в цьому немає. Гідно повівся в цій ситуації й сам Квасьнєвський. Звертаючись до Валенси на відкритті конференції у Варшаві, глава РП не став лукавити: «Двадцять п’ять років тому я не стояв по один бік із вами. Проте сьогодні у мене немає сумнівів, що ваше бачення Польщі вело нас у правильному напрямку».
Варто зауважити, що під час нинішніх заходів Квасьнєвський і Валенса демонстрували завидну дружелюбність: вони постійно про щось весело перешіптувалися й навіть робили один одному компліменти. Так, нинішній президент порівняв свого попередника з Нельсоном Манделою й пообіцяв після того, як залишить президентську посаду, створити щось на кшталт профспілки екс-президентів. Важко було повірити, що ще недавно герой «Солідарності» замість руки був готовий подати Квасьнєвському... ногу.
Єдине, у чому Валенса був стриманий, то це у згадуванні помаранчевої революції в Україні. Якщо Квасьнєвський присвятив цій події чималу частину свого виступу в Гданську й навіть цитував Віктора Ющенко, то Валенса жодного разу не згадав ні Майдану, ні свого перебування в Києві під час торішньої президентської кампанії. Звісно, останнє можна списати на скромність, яку демонстрував колишній президент під час торжеств: послухавши його виступ, можна було подумати, що для успіху «Солідарності», яка не зуміла «провести ремонт СРСР», Горбачов зробив набагато більше, ніж електрик Валенса. А якби не обрання поляка Папою Римським і його візит у Польщу в червні 1979 року, то в лідера «Солідарності» взагалі нічого б не вийшло (у своєму виступі в Гданську він зізнавався, що до цієї події йому вдалося «завербувати» на боротьбу з комунізмом якихось десять чоловік).
Насправді все не так однозначно. Останні заяви Валенси («Я підтримував в Україні свободу, але помаранчевого шарфа не надівав») можуть пояснюватися іншими причинами. У Варшаві кажуть, що вкрай амбіційному екс-президентові не зовсім сподобалося, що запрошення на інавгурацію Ющенка він одержав менше ніж за добу до її проведення (причому тільки в письмовому вигляді). Що його роль у подіях на Майдані не була гідно відзначена новою українською владою, а всі лаври миротворця й посередника дісталися Квасьнєвському, який насправді не дуже поспішав їхати в українську столицю. Настрій екс-президента не змінило навіть те, що його нагородили орденом Ярослава Мудрого II ступеня: Віктор Ющенко вручив нагороду під час офіційного обіду, який дав Лех Валенса на честь глав делегацій, що брали участь у торжествах, присвячених 25-річчю заснування польського професійного об’єднання «Солідарність». Як і те, що Ющенко у своєму гданському виступі назвав промову польського гостя на Майдані «сигналом естафети свободи». Чи перейнявся цими словами той, кому вони були адресовані? Навряд чи.
На тлі Михайла Саакашвілі, що випромінював захоплення, і Збігнєва Бжезинського, який двічі порівнював «Солідарність» із французькою революцією, український президент виглядав щонайменше невпевнено. У його виступі звучали цитати, які перекочували з часів Леоніда Кучми, на зразок «без незалежної Польщі немає незалежної України», й універсальні пасажі про прагнення Києва зайняти своє місце в об’єднаній Європі. І це при тому, що Віктор Ющенко був єдиним чинним президентом, при оголошенні якого зал аплодував стоячи (такої честі удостоїлися ще тільки троє: Лех Валенса, Збігнєв Бжезинський і Вацлав Гавел).
Крім того, багато учасників конференції, з якими випадало спілкуватися протягом кількох днів ювілейних заходів, очікували, що у своєму виступі Ющенко приділить увагу потребі демократичних перетворень у Білорусі. Це було б дуже логічно в тому контексті, що на початку жовтня саме в Києві може відбутися конгрес білоруської опозиції. А високопоставлені українські дипломати останнім часом раз у раз натякають: Україна готова виступити посередником у діалозі не тільки між Варшавою та Мінськом, а й між Євросоюзом і Білоруссю. Обережність Ющенка з горою компенсував Саакашвілі. З властивою йому безпосередністю він заявив, що свободу в Білорусі не вдасться сховати за грати. Після цього привіт білоруському народу захотів передати Збігнєв Бжезинський. Що, власне, він і зробив...