Багато років вважалося, що Росія та Сербія — друзі навіки, нібито об’єднані спільними слов’янсько-православними «скрепами», спільною боротьбою, масштабним економічним і військовим співробітництвом. Однак аналіз нещодавнього минулого та карантинного сьогодення відносин Москви та Белграда приводить до висновку, що відносини ці більше схожі на гру в покер — хто краще сховає свої карти та наміри.
Ці дві найбільші слов’янські держави були приречені на співробітництво, яке насправді виявилося багато в чому перебільшеним і міфологізованим, а їхні відносини стають дедалі більш складними та суперечливими. Початок дрейфу Сербії в бік від Росії приведе до глибоких змін на Західних Балканах, докорінно змінивши розстановку сил у регіоні.
Останніми місяцями почастішали взаємні критичні публікації російської та сербської преси, чого раніше не було. Росіяни хочуть довести, що Белград не виконує своїх обіцянок, не розсипається в подяках за деяку допомогу в боротьбі з COVID-19, не запрошує до участі у вирішенні косовської проблеми. Сербські журналісти пишуть про скорочення російської допомоги, монопольне становище Росії в нафтогазовому та банківському секторах, натякають на дії Кремля, які блокують досягнення угод по Косову. Проурядова преса писала про те, що Александр Вучич уперше відмовився від офіційного візиту до Москви, який раніше традиційно проводився напередодні всіх виборів (щоправда, все-таки відвідав військовий парад у Москві на честь 75-річчя закінчення Другої світової війни), і скасував зустріч із російським послом у Белграді, і навіть про те, що липневі протести в Белграді були організовані Москвою, що важко було уявити ще рік-півтора тому.
Ці публікації — лише зовнішні прояви глибинних протиріч між Росією та Сербією в різних сферах.
Розпочнемо з погіршення торгово-економічних відносин двох країн. Неодноразово чув пафосні мантри дипломатів Росії про величезні російські інвестиції, гігантські інфраструктурні проєкти та стабільно зростаючу взаємну торгівлю. А все це далеке від істини.
2019 року товарообіг Росії та Сербії становив 2,63 млрд дол., або 0,38% російського товарообігу, який за останній час скоротився більш як удвічі та привів Белград на 44-те місце серед російських торговельних партнерів. Країни ж ЄС забезпечують 63% сербського товарообігу, посідаючи перше місце за цим показником, який у 9,6 разу перевищує обсяг російсько-сербської торгівлі.
Щорічні прямі російські інвестиції скоротилися з 223 млн дол. 2008 року до 134 млн 2017-го, становлячи приблизно 8% усіх інвестицій. А на частку ЄС припадає 73% інвестицій у Сербію, які збільшилися за цей самий період із 2,5 млрд дол. до 3,6 млрд.
Проблемнішим стає й військово-технічне співробітництво з Росією, яке дедалі менше відповідає інтересам Сербії та стало, швидше, символічним, ніж практичним. Наприкінці 2019 року це визнав і сербський президент, який вказав на потреби армії в сучасному озброєнні, оскільки нинішнє — «здебільшого застаріле». Та й куплене в РФ за цінами, вищими за ринкові, як це було з літаками МіГ-29 і застарілою бронетехнікою. А місце Росії тут дедалі впевненіше займають постачальники з Китаю, Євросоюзу, Великої Британії та США.
Сербія системно змінює характер військового співробітництва, що хвилює Москву. Хоча міністри оборони й зустрічаються регулярно, але дедалі рідше проводяться російсько-сербські маневри, поступаючись місцем спортивним ігрищам військових — перегонам на танках, військовому багатоборству, кросам із повною викладкою тощо.
Дуже не влаштовує Росію зближення Сербії з НАТО, розпочате 2006 року з угоди про військове співробітництво. Реалізація військово-політичних і науково-освітніх програм наближає Сербію до стандартів НАТО. У 2016–2019 роках Сербія з Північноатлантичним союзом щорічно проводила до 100 заходів, а з Росією — вдесятеро менше. Військовий аташе однієї з країн НАТО якось повідав мені, що Сербія, не будучи членом НАТО, взяла на себе такі самі зобов’язання, як члени НАТО, але без прав країни-учасниці.
Нещодавно представники Альянсу отримали особливий імунітет і свободу переміщення в Сербії. А Росія вже шість років просить у Белграда подібний імунітет для своєї бази в Ніші, але, попри слова про любов до «руских војницима», віз і нині там.
І, нарешті, найболючіше для Росії — після багатьох років Сербія та Косово, за підтримки ЄС і США, відновили діалог. Причому не тільки у форматі президент Вучич — прем’єр Авдуллах Хоті, а й у форматі експертних груп, що провели вже кілька консультацій.
Уже неодноразово писали, що в якнайшвидшій нормалізації та формалізації відносин Белграда і Приштини зацікавлені глобальні гравці — ЄС, Китай, США і Туреччина.
Росії в цьому списку немає. У Кремлі розуміють, що вирішення найбільш давньої та небезпечної європейської проблеми означатиме втрату російського впливу на Західних Балканах, продемонструє слабкість і безпорадність Росії, а слабких у регіоні не люблять.
Не стане проявом надмірного оптимізму припущення, що мирової буде досягнуто до 2024–2025 років, коли Сербія, ймовірно, приєднається до Євросоюзу. Хоча Вучич і президент Косова Хашим Тачі великі оптимісти й неодноразово казали, що якийсь договір може бути можливий уже нинішньої зими.
Російським політиканам не подобається, що Белград і Приштина зайняли консолідовану позицію та не запрошують їх до переговорів. Москва неодноразово заявляла Сербії про свій інтерес і готовність приєднатися до переговірного процесу та демонструвала занепокоєння таким станом справ. Але Белград наполегливо зберігає мовчання та не реагує на ці звернення, розуміючи, що приєднання російських посланців до переговорів призведе до їхнього розвалу зсередини.
По-різному сьогодні оцінюють обидві країни й Резолюцію Ради Безпеки ООН від 10 червня 1999 року щодо косовської проблеми. Вучич та інші учасники процесу нормалізації косово-сербських відносин усвідомили, що ця Резолюція нині є гальмом на шляху до домовленостей. Зафіксувавши «територіальну цілісність Союзної Республіки Югославії», РБ ООН формально заблокувала будь-яку форму визнання Сербією незалежності Косова.
Так, тоді, більш як 20 років тому, найважливішим було зупинити війну, що й було зроблено. Але як і Дейтонські угоди щодо Боснії та Герцеговини, Резолюція РБ ООН щодо Косова, зупинивши війну й кровопролиття, нині стала перешкодою на шляху до подальшого вирішення проблем.
Існує чимало можливих сценаріїв, і кожний із них потребує актуалізації та редагування Резолюції 1244, із чим згодні в Белграді, Приштині та на Заході. Але Росія, будучи постійним членом РБ із правом вето, не піде на такий крок і накладе вето на будь-яке рішення, прийняте без її участі, зберігши тим самим можливість дестабілізувати ситуацію в регіоні й надалі.
Вучич бачить своїми надзавданнями вирішення проблеми Косова, вступ Сербії до Євросоюзу і збереження своєї влади. Він усвідомлює, що Росія тут не помічник, і обіпертися можна лише на допомогу та підтримку ЄС і США, які знайшли з Вучичем спільну мову. Крім того, на Заході розуміють, що сьогоднішній Вучич теж зацікавлений у максимальному ослабленні російського втручання на Західних Балканах.
Ситуація в російсько-сербських відносинах схожа з відносинами Чорногорії та Росії в період 2012–2017 років. Тоді президент Мило Джуканович розпочав політику поступового виходу з-під російської опіки. Потроху віддаляючись від Москви, не допустивши російської спроби здійснити в країні переворот, він привів Чорногорію в НАТО, вирвавшись із чіпких обіймів Кремля.
Вучич у чомусь повторює політику свого близького колеги, рухаючись у бік Євросоюзу. Звичайно, він не почне подібно до Йосипа Броз Тіто «холодної війни» з Росією, але поступовий дрейф від неї продовжуватиме, прикриваючи його від сербського обивателя міфом про вічну дружбу. І водночас буде продовжувати виводити Белград зі статусу московського «молодшого брата» у становище рівного та незалежного партнера.
На мій погляд, для України настає вдалий час для ще одного кроку у бік НАТО і ЄС — визнати незалежність Косова, але не після остаточного вирішення косово-сербської проблеми, а зараз. Напевне ми отримаємо друга в особі Косова (і зміцнимо відносини з Туреччиною та іншими мусульманськими державами), підтримаємо Вучича та заробимо ще одне очко в нашій євроатлантичній грі.