Рік України в Росії очима депутата російської Держдуми В’ячеслава Ігрунова
В’ячеслав Ігрунов народився на Житомирщині, багато років жив в Одесі. У свої майже 17 років він створив підпільний марксистсько-революційний гурток. Але дуже швидко члени його відійшли від ідей марксистської революції, перейшовши в табір прихильників крайнього лібералізму. Це було 1965 року. В юності дуже легко переходити з одних крайнощів в інші, які все руйнують на своєму шляху. Швидко зрозумівши ці негативні наслідки, В’ячеслав Ігрунов став представником поміркованого реформування країни і суспільства, що не завадило тодішній владі його заарештувати. Але йому пощастило. 1975 року розпочався Гельсінський процес, і замість сімох років таборів плюс п’ять заслання він тільки два провів за гратами. Потім були теоретичні роботи над трансформацією політично-економічної системи країни, екологічними обмеженнями економіки, глобалізацією і постіндустріалізацією. А життя давалося важко — працював вантажником, охоронцем, електриком, садівником. 1987 року В’ячеслав Ігрунов переїжджає до Москви, де в нього з’являються широкі можливості друкуватися. Він був учасником створення політичного клубу «Меморіал», працював над об’єднанням демократично обраних депутатів Верховної Ради СРСР у Міжрегіональну депутатську групу. Розчарувавшись у тодішніх реаліях, 2,5 року очолював програму «Громадянське суспільство» при Фонді Джорджа Сороса. Але 1991 року після розпаду СРСР він знову вирішив повернутись у велику політику, ставши одним з ініціаторів створення партії «Яблуко» Григорія Явлінського. З 1993 року він — депутат Державної думи Російської Федерації, очолює Комітет у справах Співдружності незалежних держав. В’ячеслав Ігрунов — директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень, філія якого є в Україні. Минулого року очолив Громадську раду українсько-російської співпраці.
— В’ячеславе Володимировичу, коли і як виникла ідея проведення Року України в Росії?
— Упродовж перших десяти років після розпаду Радянського Союзу Росія не мала жодних політичних пріоритетів. А її зовнішня політика будувалася за принципом: виклик — відповідь. Якщо щось траплялось у світі, то російський уряд реагував, але сам не формулював жодних цілей. У перший період незалежності Російської Федерації панувала думка, що Росія повинна наслідувати Захід і США. Ці країни побудували демократичне суспільство, і якщо виконувати їхні рекомендації, то Росія швидко і без проблем потрапить у цивілізоване суспільство.
Та сталося так, що російське керівництво дуже розчарувалося, коли зрозуміло, що політика Заходу спрямовувалася не на користь Росії та інших країн, які утворились на території колишнього Союзу. Після такого шоку розпочався поступовий пошук геополітичних інтересів Росії. І «раптово» стало зрозумілим, що основним пріоритетом цих інтересів є розвиток дружніх і партнерських стосунків із нашими сусідами, підтримка, спільний рух у цивілізоване суспільство. Це можливо, якщо пострадянські країни співпрацюватимуть. Коли настав час реалізації цієї програми, багато хто зрозумів, що Україна є абсолютним пріоритетом.
— Мушу зазначити, що нині між нашими державами є багато складних і невирішених питань.
— Спільному руху України та Росії в Європу заважали труднощі у відносинах між нашими країнами, насамперед недовіра. Росія підозрювала Україну в тому, що остання за рахунок зближення із Заходом хоче отримати додаткові інвестиції і бути його східним форпостом. У Києві вважали, що росіяни тільки й думають про те, як знову захопити Україну і повернутися в обшири Російської імперії та Радянського Союзу.
Спочатку нам треба було спростувати цей міф, показавши, що насправді Росія високо цінує українську державність та її незалежність. Не може бути й мови про відновлення Радянського Союзу, про включення України в нову Російську державу. Саме тому й виникла ідея підтримати незалежність України та продемонструвати це всім. І візит президента Росії Володимира Путіна в Київ у серпні минулого року на святкування 10-річчя Української незалежності не був випадковим.
— Сьогодні люди по-різному оцінюють розпад Радянського Союзу…
— Так, якщо говорити про себе, то для мене, зокрема, це — трагедія, яка розділила мою родину на дві частини. Водночас для багатьох мешканців Західної України це було здійснення заповітної мрії. Усі ми — люди різні, але живемо на одній землі. І особисту трагедію треба мужньо пережити, щоб прийняти її за основу побудови такого нового світу, де кожний народ міг почуватися спокійно, впевнено і комфортно.
Тому ми сподівалися, що за цей рік Росія мобілізує свою енергію і можливості для підтримки української незалежності. Так виглядала ідея, коли Путін проголосив її на святкуванні 10-ї річниці незалежності України.
— Але ж події останнього часу й, зокрема, митні війни демонструють зовсім інші сучасні реалії між нашими країнами…
— Справді, це так. Одна справа — проголосити добру ідею, і значно важче її потім реалізувати. Адже саме певна громадська думка громадян Росії, які є вихідцями з України, підштовхнула президента Росії проголосити цю ідею. Так, ще 16 серпня минулого року була утворена Громадська рада українсько-російської співпраці, яку я нині очолюю. За мету ми ставимо досягнення цивілізованих дружніх стосунків між нашими країнами і підтримку української діаспори в Росії. Так, сьогодні у нас створюється мережа українських культурних центрів, де будуть бібліотеки, курси вивчення української мови, здійснюватимуться культурні програми. Подекуди такі центри вже функціонують, але більшість із них ще перебувають у стадії становлення. Хоча обмежуватися тільки цим ми не хочемо. Під час нашого квітневого візиту до Львова на Пушкінський конкурс школярів Західної України національно-культурна автономія українців Сургута привезла збірку російських книжок як подарунок російському товариству ім. Пушкіна. А львівські росіяни у відповідь подарували їм серію книжок української класики для міської бібліотеки, яка незабаром відкриється за сприяння нашої громадської ради. Цього року планується проведення ділових форумів підприємців у Львові та Одесі. Українські артисти поїдуть потягом дружби від Москви до Одеси і виступатимуть на кожній станції.
— Основу дружніх культурних зв’язків повинна забезпечувати міцна фінансова та економічна бази…
— У першій програмі, яку розробила Громадська рада українсько-російської співпраці, йдеться про забезпечення цивілізованих форм трудової міграції. Ні для кого не є таємницею, що багато українців щороку їдуть до Росії у пошуках заробітку. Що на них там чекає — це тема окремої розмови, але доброго у цьому замало. І таку ситуацію потрібно змінювати. Нами розроблено програму, за якою кожний громадянин України у спрощеному режимі зможе зареєструватися, отримати роботу і чесно сплачувати податки. Тоді його не будуть утискувати працівники міліції і він зможе отримувати відповідну оплату своєї праці. Це, своєю чергою, зняло б антиукраїнську напруженість, котра існує в деяких місцевостях, де українці погоджуються працювати за нижчими розцінками, ніж росіяни.
— Протягом якого часу планується введення цієї програми?
—Тепер ці документи розглядають в урядових відомствах щодо можливості їх застосування. Там до них виникла певна зацікавленість, зокрема, в Міністерстві внутрішніх справ, чого ми, чесно кажучи, не очікували. Після розгляду документів програми в російських структурах ми повинні звернутися до української сторони для отримання відповідної згоди. До речі, і в Україні необхідно ввести відповідний порядок, адже російським громадянам також нелегко, хоча їх значно менше тут. Для цього необхідно ратифікувати відповідний російсько-український договір.
Але деякі інші законодавчі ініціативи почали гальмуватися, зокрема, в адміністрації президента Росії. Хтось думає, що Росію краще закрити для емігрантів, від чого вона виграє, а її громадяни житимуть ліпше.
— Це погляд чиновника-бюрократа, який виконує свою функцію «від і до» й не більше. Йому не потрібні зайві клопоти…
— Можливо, це й так, але ж за цією функцією стоїть певна ідеологія. На мою думку, вона є помилковою. Тому ми ставимо завдання протягом Року України в Росії, а потім Росії в Україні нормалізувати трудові відносини.
Інший напрям нашої економічної діяльності — це торгові й митні війни, спричинені виробництвом певних видів товарів, зокрема, сільськогосподарської продукції. Як з’ясувалося, обмеження на ввезення української соняшникової олії шкодить економіці Росії. Виробництво олії — дуже вигідний бізнес. І на Кубані безконтрольно засіваються соняшником великі земельні площі. Але ця рослина вимагає грамотної сівби, бо сильно виснажує орні землі. І для наступної рекультивації земель необхідні капіталовкладення, несумісні з отриманим прибутком. То чи не краще отримувати олію з України і не руйнувати землю?
Слід зазначити, що сьогодні сільське господарство і в Україні, і в Росії розвивається хаотично, для його регулювання потрібна відповідна державна політика. Тому там, де ми є конкурентами, треба мати спільну аграрну політику для оптимізації виробництва. Тоді Україна і Росія будуть не конкурентами, а партнерами.
— Але ж партнерство наших країн у нафто-газовій сфері поки що не дає вагомих позитивних результатів?
— З того часу, як російські промисловці почали інвестувати свої гроші в українські нафтопереробні заводи, вони самі стали лобістами вільного надходження нафти в Україну. Завдяки їм реструктуризовано енергетичну заборгованість України перед Росією. Для останньої це було нелегким рішенням, оскільки втрати тільки за газ становили майже 1,5 млрд. доларів. Після того як російські інвестиції пішли в нафтопереробну економіку України, обсяг продукції в Україні збільшився. І відповідно збільшилися обсяги бюджетних надходжень. Аналогічна ситуація почала складатися в алюмінієвій промисловості. Львівський автозавод у Європі нікому не потрібний, а в Росії є споживачі його продукції. І з’явилася надія, що завод відродиться.
Тепер Україна повинна зробити відповідні кроки для лібералізації російських інвестицій. У Росії немає обмежень для українського бізнесу. А в Україні й досі є неприватизовані об’єкти колишнього радянського ВПК, які, крім росіян, нікого не цікавлять. Тому їх і не приватизують. Як наслідок Росія створює своє виробництво, а Україна втрачає вигідні замовлення. Чи правильна така політика? Ні. Росія вкладає гроші у розвиток свого ВПК, хоча могла б витратити їх на товари для населення. А українське виробництво, яке вже працює, гине, і держава втрачає реальні прибутки.
— У Радянському Союзі схожа ситуація вже була, коли під час «зоряних війн» зі США економіка країни не витримала гонки озброєнь і, знесилена, розвалилася разом із державою.
— Аналогічна ситуація є в аерокосмічній сфері, коли Росія змушена буде будувати власні заводи. Чим це обернеться для України? Щось подібне було з Балтійською нафтотранспортною системою. Тепер Росія побудувала свої порти і готова забрати всі свої капітали з країн Балтії. У балтійців почалася паніка, оскільки половина державного прибутку формувалася в них за рахунок транзиту російської нафти.
Україна може повністю залишатись економічно незалежною від Росії. Але тоді українці не вдягатимуть штанців без латок. Хто готовий жити гірше? Можна не пускати росіян на український ринок, але ж тоді знову почнуть говорити, що росіяни не ті ціни запроваджують.
Якщо Росія запровадить для України світові ціни, то економіка останньої не зможе оплатити навіть ті енергоносії, які отримує, а пересічні громадяни житимуть у постійній холоднечі. Росія, проголошуючи свою незалежність, розраховувала на свої енергоресурси. А куди дивились українські політики?
Увесь світ сьогодні побудований так, що кожний від когось у чомусь залежний. Росія залежна від Заходу, оскільки тут вкладені великі інвестиції західного капіталу. Й Америка також залежна від арабської нафти і, одночасно, від фінансів єврейської діаспори в самих США, хоча постійно намагається проводити у цьому складному близькосхідному регіоні свою політику. Англія і Франція, Німеччина й Італія при вступі до Європейського Союзу втрачають частину свого суверенітету, але вони при цьому економічно ліпше живуть, ніж раніше. Чому ми повинні жити гірше задля усвідомлення, що жодним чином між собою не пов’язані?
— Частина українських політиків вважає, що краще самостійно йти в Європу.
— Чудово! Але у ситій Європі нікому сьогодні не потрібні бідні й голодні росіяни й українці. А щоб підтягнути Україну до євростандартів, потрібно значно більше коштів, ніж економічно міцна Західна Німеччина вклала у східні регіони, які були штучно відокремлені товаришем Сталіним. Європа повинна ще потрусити гаманцем і на інтеграцію Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі. І для Балтії треба кошти знайти. Хто ж після цього відразу витрачатиме кошти на Україну? Крім того, за деякими показниками Україна вже сьогодні є конкурентом. Навіщо Європі додаткові конкуренти? Вона хоче жити спокійно. Відстоюючи свої інтереси разом із Росією, можна досягти великих результатів. Так діють Вишеградська четвірка і Балтійська трійка. Тому наше зближення тільки допомагатиме нашому просуванню, а не заважатиме.
Ось у чому зміст проведення Року України в Росії. І тут немає жодних зазіхань на державну незалежність.