Громадянська війна в Сирії стала найглибшою гуманітарною кризою другого десятиліття ХХІ ст. Майже половина з довоєнного 23-мільйонного населення країни покинула свої домівки, а 300 тисяч сирійців було вбито.
Геополітичне тріо Москва-Тегеран-Дамаск веде в Сирії війну, що має всі ознаки геноциду. Для закріплення диктатури Башара Асада використовуються голод і знищення цивільних об'єктів - шкіл, лікарень і навіть цілих житлових кварталів.
Напрошується невтішна аналогія - геноцид 1994 року в Руанді. Подібне нині спостерігаємо в Сирії. А міжнародна громадськість, на жаль, знову не робить достатньо для того, щоб зупинити трагедію.
І це попри те, що вже задокументовано десятки тисяч фактів звірств асадівського режиму стосовно цивільних осіб - не тільки чоловіків, а й жінок і дітей.
Одним з останніх прикладів геноциду в Сирії стало бомбардування військовими мирного населення Алеппо. Людей таким чином змушують робити "вибір" - утікати світ за очі або залишатися і гинути від бомбардувань і голоду.
Насильницьке вигнання цивільного населення з насиджених місць є воєнним злочином, що здійснюється за військового втручання та прямого сприяння Росії - постійного члена Ради Безпеки ООН.
Сирійці виявилися замкненими в своїй країні, яка близька до стану агонії. Однак найстрашніше те, що перебування між жорнами режиму Башара Асада та його союзників з одного боку і терористів з "Ісламської держави" - з іншого багатократно збільшує страждання сирійського народу.
І якщо з бойовиками "Ісламської держави" все зрозуміло, то сирійська держава (або те, що від неї залишилося) не тільки не виконує свого обов'язку захищати населення від геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності й від етнічних чисток, а й сама є їх ініціатором і виконавцем.
Ці факти мають стати для світової спільноти підставою для вироблення заходів, які поклали б край безкарності осіб, що вчинили найтяжчі воєнні злочини в Сирії, і в результаті сприяли б запобіганню новим злодіянням.
Було б цілком логічно передати справи проти всіх злочинців до Міжнародного кримінального суду.
Геноцид визначається як навмисне й систематичне знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп. То скільки ще людей мають убити в Сирії, аби весь світ переконався - все, що відбувається в цій країні, є геноцидом?!
Адже зрозуміло: Асад, щоб залишитися при владі, ладен жертвувати життями людей до останнього сирійця.
Злочини сирійської влади проти свого власного народу накладаються на бажання третіх сторін домінувати у Близькосхідному регіоні. А відтак Москва і Тегеран, так само як і Башар Асад, несуть відповідальність за все, що вчинено за п'ять років війни в Сирії.
Драматизм ситуації ще й у тому, що росіяни можуть використати в обложеному Алеппо так звані правила Грозного. Які звучать приблизно так: якщо ви не встигли покинути місця вашого перебування до початку авіаударів - ми не несемо за це жодної відповідальності.
І ніякі заяви сирійського уряду про те, що він нібито забезпечить гуманітарні коридори для людей, котрі готові залишити Алеппо, не витримують критики.
Адже зрозуміло, що люди не довіряють словам представників режиму, який планомірно знищує своїх громадян.
Та й не всі охочі, з різних причин, можуть покинути Алеппо у відведені терміни. А це означає, що проти великої маси людей, які не встигнуть вийти через ці коридори, можуть бути скоєні нові воєнні злочини і злочини проти людяності.
Цілком очевидно, що політика режиму Асада підриває верховенство права і тільки сприяє тероризму, а не викорінює його.
Це саме можна сказати й про Росію: вона продовжує вчиняти масові вбивства в Сирії, де повністю ігноруються людські цінності, порушуються гуманітарні принципи й норми міжнародного права, що їх мають дотримуватися у воєнних конфліктах. Адже під час бомбардувань лікарень, мечетей, пекарень і ринків можуть застосовуватися навіть заборонені фосфорні бомби.
Сирійська трагедія з новою силою розгортається в дуже нестабільний для міжнародної політики час: американці зайняті президентськими перегонами між Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон, об'єднана Європа переживає процес виходу Великої Британії з ЄС, країни Перської затоки потерпають від близькості до війни в Ємені й низьких цін на нафту, а в сусідньому з Сирією Лівані й досі ніяк не можуть обрати президента.
Однак спрогнозувати те, що сталося в Сирії, коли пригноблений режимом Асада народ повстав так само, як і в Тунісі, Єгипті й Лівії, вимагаючи права робити власний вибір, було непросто. Втручання зовнішніх сил перевело народну революцію в "режим" громадянської війни.
Негативні наслідки політики Москви й Тегерана великою мірою стали можливі саме тому, що американський президент Барак Обама не хотів проксі-війни між Сполученими Штатами і Росією в Сирії.
Проте навіть військове втручання Кремля не здатне повернути Башару Асаду контроль над усіма колись підвладними йому територіями. Завдяки російським авіаударам, які почалися з вересня 2015 р., він відновив управління лише деякими регіонами.
Росія й Іран мали б повернутися до реальності: режим Асада оточений ворожими до нього сунітськими державами, що сповнені рішучості повалити його.
Навіть якби Асаду вдалося перемогти угруповання опозиції і терористів з "Ісламської держави", не можна не враховувати того, що він і досі править сунітською більшістю, яка ненавидить його і не припинить опору.
І тут актуалізується запитання: як довго Росія, що істотно економічно ослаблена через низькі ціни на нафту та запроваджені проти неї санкції, зможе допомагати Асаду, аби він міг і далі утримувати свою владу?
Для Москви це проблема відносно проста: у будь-який спосіб забезпечити існування нинішнього уряду в Сирії, який попросив російського втручання, не обмежуючи себе в засобах досягнення своєї мети.
Водночас не можна забувати, що задіяних у цьому конфлікті сторін насправді набагато більше.
Росія є союзником Башара Асада, його уряду, сирійської армії і алавітських загонів. Іран виступає в союзі з Хезболлою, алавітськими й шиїтськими ополченцями. Саудівці - з частиною сунітської міліції. Туреччина готова підтримати будь-кого, за винятком представників "Ісламської держави" і курдів. Курди виступають спільно з ополченцями, які протистоять терористам з ІД. США підтримують помірковані антиасадівські сили.
Гравці на цьому строкатому полі бою переходять на інший бік доволі часто. Деякі зі сторін змінюють свою позицію через те, що новий патрон пропонує більше грошей або зброї. А деякі - щоб на певний час виграти в тактиці.
У цій складній ситуації Росія має певні переваги. Вона віддавна мала військово-морську базу в Сирії. А тепер у неї там кілька нових авіабаз. І підтримка уряду в Дамаску надає Москві таку-сяку видимість легітимності.
Однак більшість із зацікавлених у сирійських подіях держав усвідомлює свої обмежені можливості впливу на перебіг сирійської громадянської війни.
Водночас Іран і Росія намагаються здійснювати своє домінування через уряд у Дамаску, використовуючи для цього інструменти й інститути його диктаторського режиму.
Такими діями вони хочуть довести, що в разі відновлення диктатором Асадом контролю над усією сирійською територією, ситуація в країні буде більш стабільною і прогнозованою, ніж коли управління перейде до низки угруповань ісламістських повстанців або "Ісламської держави".
Можливо, що це нині й могло б улаштувати адміністрацію президента Обами, яка не вважає, що США повинні бути одним з основних суб'єктів у цій війні, якби не те, що контроль над Сирією дасть росіянам можливість істотно розширити свій плацдарм для проникнення на Близький Схід.
Можна, звісно, спробувати прорахувати багато варіантів, які, теоретично, могли б принести довгоочікуваний мир і спонукали б до припинення геноциду в Сирії.
Але ж проблема в тому, що, не знайшовши важелів впливу на спонсорів цього геноциду - Росію й Іран, про реальне вирішення сирійського питання не може бути й мови.
Бо Москва і Тегеран розуміють лише мову сили. Тому під час перемовин слід створити для них такі умови, щоб вони усвідомили, що вже не мають козирів, завдяки яким можуть затягувати конфлікт у Сирії до безкінечності.