СИНДРОМ ЯРМАРКОВОГО ВЕДМЕДЯ

Створення міжнародної організації колишніх радянських республік без Росії з моменту створення СНД здавалося одним з найголовніших завдань, які підтверджують новий розклад сил на пострадянському просторі і, найголовніше, — суверенітет учасників подібного об’єднання, їхню готовність вирішувати свої проблеми без Москви. Ще в останній період існування Радянського Союзу ідея казахстанського президента Нурсултана Назарбаєва про проведення конференції керівників союзних республік без участі представників центру викликала ентузіазм і єдність, якою не могла похвалитися жодна ініціатива про створення «оновленої» союзної держави. Після грудня 1991 року функції центру, природно, були перенесені на новий, уже російський Кремль — тим більше що Москва послідовно брала участь у всіх інтеграційних об’єднаннях на пострадянському просторі й оголосила всі, навіть інтеграційні, ініціативи, і навіть із власною участю, але ініційовані не нею, такими, що суперечать її державним інтересам. (Маю на увазі гучну доповідь глави служби зовнішньої розвідки Євгена Примакова, після якої Єльцин, замість того, щоб відправити пристаркуватого партійного журналіста, котрий втратив розуміння реальності, на пенсію, призначив його на пост міністра закордонних справ.)

І ось, нарешті, подібну організацію створено — в урочистій обстановці, у тому самому Лівадійському палаці, де Франклін Рузвельт, Уїнстон Черчілль і Йосип Сталін домовлялися про повоєнну перебудову світу, за участі п’яти колишніх радянських республік. Для спостерігачів, політиків, журналістів це дуже непоганий привід поговорити про зміну цієї повоєнної перебудови, дуже символічний і красиво оформлений. Однак ніхто ні про що не говорить — ні в Росії, ні на Заході ГУУАМ просто не помічають.

Щоб зрозуміти настільки байдужу реакцію на зустріч п’яти президентів, варто проаналізувати, як узагалі складалися відносини всередині СНД із самого моменту створення цієї організації. Власне, уже той факт, що Росія її спочатку навіть організацією не вважала, а радше сприймала як інструмент для створення нового Союзу, як фактичне перейменування союзної держави, вже обумовив розкол. У Співдружності явно намітилися два угруповання — проросійське, головним гаслом якого було створення союзної держави й інтеграція навколо Москви, і антиросійське, головною ідеєю якого було використання Співдружності як інструмента для спокійного розлучення колишніх радянських республік. За часів Леоніда Кравчука Україна грала першу скрипку в цій другій групі, з обранням Президентом Леоніда Кучми стала лише однією з рівноправних учасниць. Практично ця група й об’єднала всі країни, що ввійшли до ГУУАМ. Білорусь — особливо після обрання президентом Олександра Лукашенка, Вірменія, Киргизія, Таджикистан усі ці роки схилялися до проросійської позиції, Казахстан в особі Назарбаєва дотримувався лицемірної-проросійської позиції (Назарбаєв прагнув швидше конкурувати з Москвою на інтеграційному полі), Туркменістан ні в чому не брав участі, тож Ніязов навіть саміти СНД відвідував під настрій. Зрештою, в Кремлі зрозуміли, що ідея переформування СНД у новий Союз яйця виїденого не варта, що ніхто вже не вишикується і не перетвориться на російську республіку, навіть Білорусь Лукашенка, котрому потрібно думати про сферу впливу, а не про союзну державу. Так народилася ідея різношвидкісної інтеграції, що привела до декларування російсько-білоруського союзу та Євразійського економічного співтовариства. На практиці членство в цих організаціях дає можливість знижувати тарифи за російські енергоносії і не платити борги протягом критично довгого часу. Та для республік, які не захотіли бути включеними в цю сферу впливу, і це вже великі привілеї! Створення ГУУАМу було певною мірою відповіддю на цю російську політику... А потім настав фактичний кінець СНД: на кишинівському саміті кілька років тому Єльцину довелося вислухати публічну критику від усіх своїх 10 колег за надмірну дружбу з Лукашенком. Саме з цього моменту — із появи оскаженілого і майже несамовитого російського президента на прес-конференції в гордій самоті — можна відраховувати перетворення Співдружності з організації-інструмента для розлучення чи інтеграції на банальний клуб президентів. Росія з критикою ідеї різношвидкісної інтеграції не погодилася, більш того — організаційні структури вона створюватиме вже тільки для бажаючих. Але водночас ідея розширення своєї сфери впливу за рахунок країн, які не захотіли приєднатися до нових формувань, стає домінуючою в російській зовнішній політиці на пострадянському просторі. Росія прагне не перетворити СНД на СРСР, а розширити російсько-білоруську державу до меж Євразійського економічного співтовариства, Євразійське співтовариство — до меж СНД, а вже потім усе почнеться знову... Практично ми бачимо, як величезна країна, подібно до ярмаркового ведмедя, ходить по порочному колу своїх старих імперських кордонів, не в силах усвідомити для себе ну хоча б те, що за кордонами цими теж є якісь держави чи що для сфери впливу геть не обов’язково інтегрувати всі радянські республіки.

На саміті в Мінську Володимир Путін говорить про те, що можливе існування будь-яких міжнародних організацій усередині СНД. Це підтверджує наш висновок, що Росія більше не боїться ГУУАМу, бо навчилася грати з кожним із його членів поодинці і не побоюється, що їхні можливості зростуть в
об’єднанні. ГУУАМ створювався ще до «касетного скандалу» в Україні, до перемоги комуністів на парламентських виборах у Молдові, до початку перманентних сутичок військ Каримова з бойовиками Ісламського руху Узбекистану, до запровадження Росією візового режиму на кордоні з Грузією, до поновлення мирних переговорів по Нагірному Карабаху. Так чи інакше, до кожного президента, котрий приїхав до Ялти, Москва має свій ключик. На момент підписання Хартії про перетворення ГУУАМу на міжнародну організацію в СНД немає проросійського й антиросійського угруповань. Є група країн, які погодилися з Росією, і група країн, які намагаються з нею не погоджуватися. І для Москви, звісно ж, вигідно, щоб ці країни об’єднувалися саме всередині СНД.

Адже ГУУАМ — якщо глянути на нього уважніше — хворий на все ті ж есендівські хвороби. Його учасники не можуть дійти якихось серйозних економічних угод — вільна економічна зона в ГУУАМі не виникла, як кілька тижнів раніше вона не виникла в СНД. Вони не довіряють один одному і не бояться відкритих обвинувачень: комуніст Воронін обвинувачує колишніх членів політбюро ЦК КПРС у тоталітарному стилі правління. Вони ведуть власні ігри з Росією, що нерідко суперечать спільним інтересам учасників організації... Іншими словами, ГУУАМ — те ж СНД, те ж Євразійське співтовариство, тільки без Росії!

Звісно ж, Москві вигідно, дуже вигідно, щоб у ролі ярмаркового ведмедя виявилася не одна Росія, щоб по колу радянських кордонів пересувалися, нехай і з іншими цілями, інші колишні радянські республіки. Але для України подібне пересування просто згубне. Українському керівництву варто було б зрозуміти, що радянські кордони — це трагічна історія країни, а не її політична реальність, що в України немає близьких інтересів із колишніми сусідами по Союзу, котрі знаходяться в Центральній Азії чи Закавказзі, а коли є — то це інтереси, які варто обговорювати на двосторонньому рівні, так само, як обговорюються відносини з Росією. Україні сьогодні варто бігти не «геть від Москви», як завбачливо закликав її в 30-х роках Микола Хвильовий, а геть від Радянського Союзу. Слід усвідомити, що Україна — звичайна центральноєвропейська країна, а не колишня радянська республіка. Балтійські країни зробили це першими з колишніх радянських республік — не тільки відмовилися від блокування з колишніми радянськими республіками, а й розмежувалися між собою. І сьогодні Естонія, наприклад, уже прираховує себе не до балтійських, а до скандинавських країн, але зате і претендує на членство в Європейському союзі, а не в євразійському
об’єднанні боржників Росії. А Литва, будучи балтійською країною, розраховує на підтримку Польщі при своєму вступі до ЄС і НАТО. Україна, між іншим, останні 400 років перебуває саме там, де й Литва, — між Польщею та російсько-білоруським союзом. Залишилося тільки зрозуміти, що пострадянське геополітичне мислення гирею висить на нашій країні. Україні не потрібно ні створювати нестворюваний ГУУАМ, ні підтримувати жевріння в покійному СНД, ні дозволити затягти себе в безглуздий союз із Лукашенком чи в союз жебраків Євразії. Україна приречена на європейську і євроатлантичну інтеграцію, і всі реформи в цій державі мають будуватися з розумінням цих орієнтирів. До речі, тільки в цьому випадку Київ може розраховувати на формування нормальних взаємовигідних відносин із Росією і на те, що допоможе східному сусіді вилікуватися від виснажливої хвороби ярмаркового ведмедя і повернутися в цивілізований світ.