Росія, як і Україна, заявила про свій намір стати членом СОТ 1993 року. Обидві країни кілька разів сповіщали, що переговори близькі до завершення, проте ці терміни постійно відкладалися. Правда, в Росії й Україні, на мою думку, процеси вступу до СОТ із самого початку були наповнені різним змістом. У нас приєднання до СОТ, хоча офіційно й вважалося одним із пріоритетних напрямів політики, проте на практиці процес гальмувався через брак реального консенсусу як серед політиків, так і серед представників виконавчої влади. Процесу вступу Росії до СОТ із самого початку намагалися надати рис своєрідного національного проекту, що має велику вагу для України.
Процес вступу Росії до СОТ містить три чітко виділені компоненти. По-перше, це внутрішній аспект, тобто формування умов приєднання Росії до СОТ під час переговорів із Робочою групою. Обговорення «за» і «проти» вступу до СОТ в Росії багато в чому проходило так само, як і в Україні. При цьому використовувалися практично ті ж лексика й аргументація щодо проблем для окремих галузей і перспектив економіки загалом.
Водночас, на мою думку, дискусії в Росії завжди проходили в якомусь сенсі більш масштабно й науково обгрунтовано. Як експерт хочу зазначити, що в порівнянні з Україною Росія нині має набагато більше різнопланових досліджень стосовно економічних і соціальних наслідків вступу країни до СОТ, виконаних як іноземними, так і російськими дослідниками на досить високому фаховому рівні.
Почасти це можна пояснити тим, що великі країни об’єктивно викликають особливий інтерес із боку міжнародного експертного співтовариства (досить згадати десятки, якщо не сотні, робіт різноманітного формату, присвячених вступу до СОТ Китаю). Дослідження ж російських експертів свідчать, що в Росії є непоганий науковий потенціал, і російський бізнес готовий фінансувати такі дослідження.
У плані організації дискусії щодо СОТ слід також відзначити дуже добротний російський інформаційний ресурс www.wto.ru, на якому подано інформацію про історію СОТ і проблематику сучасних багатосторонніх переговорів, матеріали обговорення наслідків вступу Росії до цієї організації тощо.
Отже, вкотре доводиться констатувати, що нині між політикою і наукою (у первісному розумінні цього слова) в Україні існує розрив, який, на мою думку, тільки поглиблюється. Ця проблема має дві складові. З одного боку — брак реального й чітко артикульованого «замовлення на науку» з боку органів державної влади (насамперед її виконавчої гілки). З другого — слід визнати, що й українська експертна спільнота в широкому сенсі цього слова поки що дуже слабка, а сприяти її розвиткові — прямий обов’язок держави. У цьому плані ситуація в Росії трохи інша, втім, назвати її ідеальною теж не можна.
По-друге, слід виділити зовнішньополітичний аспект. Росія активно намагалася використовувати процес переговорів про вступ до СОТ як інструмент посилення свого впливу на пострадянському просторі. Йдеться про активно нав’язувану ідею стосовно координації зусиль колишніх радянських республік у процесі вступу до СОТ, що на практиці означало прийняття цими країнами за основу переговорів російських позицій, і насамперед щодо тарифів.
Історично першу спробу закріпити потребу координації позицій колишніх радянських республік під час вступу до СОТ було зроблено в рамках ЄврАзЕС. Зокрема такий документ, як «Пріоритетні напрями розвитку ЄврАзЕС на 2003—2006 і наступні роки» прямо передбачав вироблення узгодженої позиції держав — членів цього об’єднання у відносинах із СОТ й іншими міжнародними економічними організаціями. Крім того, 2002 року органи ЄврАзЕС ухвалили рішення про те, що:
— інші держави — члени цієї організації на переговорах з приєднання до СОТ за основу своїх позицій мали прийняти умови приєднання Росії;
— з метою координації переговорних позицій (щодо приєднання до СОТ) потрібно щокварталу проводити консультації керівників урядових делегацій сторін на переговорах з приєднання до СОТ;
— слід запропонувати проведення цих консультацій урядові Російської Федерації.
Треба зазначити, що оскільки Україна не є членом ЄврАзЕС, а має тільки статус спостерігача в цій організації, Росія спробувала прямо вплинути на вступ України до СОТ через створення у вересні 2003 року нового регіонального проекту — Єдиного економічного простору. ЄЕП, за задумом його ініціаторів, мав стати митним союзом з елементами союзу економічного. (Нагадаємо читачам, що підписання відповідної угоди й Концепції формування ЄЕП викликало в Україні ще один політичний скандал, відставку міністра економіки Валерія Хорошковського, а саму угоду було ратифіковано з застереженнями).
Стаття IV Концепції формування Єдиного економічного простору багато в чому повторювала раніше цитовані положення документів ЄврАзЕС, як-от: потребу вироблення механізму узгодження позицій під час проведення переговорів з приєднання до СОТ, елементами якого можуть бути щоквартальні консультації для обговорення перебігу переговорів про приєднання до СОТ і приєднання держав-учасниць до СОТ на погоджених умовах. Потреба прийняти такий механізм аргументувалася тим, що «держави-учасниці перебувають на різноманітних етапах переговорного процесу з приєднання до цієї організації». Думаю, що ця фраза чітко пояснює, хто саме боявся втратити контроль над процесом вступу до СОТ колишніх радянських республік.
У документах ЄЕП, однак, додався пункт про те, що у разі вступу однієї з держав-учасниць до СОТ раніше за інших, вона сприятиме якнайшвидшому приєднанню до СОТ інших держав-учасниць і утримуватиметься від висування вимог до інших держав-учасниць у рамках переговорів з приєднання до СОТ. Ця стаття являла собою своєрідний «пакт про ненапад» і фактично була визнанням того, що координація зусиль із метою вироблення узгодженої під егідою Росії позиції країн ЄЕП щодо умов приєднання до СОТ практично неможлива.
Економічне підгрунтя такого підходу, очевидно, полягало в тому, щоб, уніфікувавши торговельні режими в межах СНД, підготувати тим самим основу для створення митного союзу, де чільну роль мала б відігравати Росія.
Хтось може вважати, що міркування про можливе гальмування вступу країни до СОТ внаслідок її участі в різних пострадянських інтеграційних об’єднаннях є необгрунтованим. Проте, наприклад, 2003 року МВФ зазначив, що досить громіздкий процес взаємної координації тарифних пропозицій (йдеться про імпортні тарифи, що погоджуються в процесі переговорів про вступ до СОТ) країн — членів ЄврАзЕС ускладнив перебіг переговорів про вступ до СОТ зокрема Казахстану. Позиція цієї країни щодо імпортних тарифів неофіційно базувалася на тарифній пропозиції Росії, причому в середньому російські тарифи були вищі, ніж у Казахстані. Таким чином, переговорна позиція Казахстану з самого початку ускладнювалася, оскільки фактично йшлося про підвищення тарифів, тоді як ключовим завданням СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, а, отже, і зниження всіляких торгових бар’єрів.
Водночас у Росії існує чітке розуміння того, що можливість реалізувати спочатку проект типу ЄЕП, а потім усім разом іти у СОТ, украй низка. Ілюстрацією такого реалістичного підходу можуть бути слова глави МЕРТ Германа Грефа: «Такі регіональні об’єднання, як Митний союз, мають пройти реєстрацію у СОТ і працювати на принципах міжнародної торгівлі. Казати, що це відбудеться, можна буде після того, як і інші країни ввійдуть до СОТ». На мою думку, такі слова ясно доводять, що Росія чудово розуміє ланцюжок «спочатку СОТ, а потім усе інше», й тому решта російських ініціатив являють собою чистої води політичні акції, на які щиро чи ні «ведуться» багато українських політиків.
По-третє, не слід забувати й про пропагандистський компонент. Саме з Росії в Україну прийшли висловлення про те, що «Україна здала свої позиції в переговорах про вступ до СОТ». Цю тезу негайно підхопила низка політичних сил в Україні, причому прихильники вступу до СОТ і урядові чиновники, які ведуть переговори, відразу потрапили в становище підозрілих осіб, які роблять щось не те.
Своєрідною квінтесенцією російського месиджу «Україна здала свої позиції» можна вважати відкритий лист депутата Державної думи С.Глазьєва від 23 травня 2005 року тодішньому прем’єр-міністрові України Юлії Тимошенко. Голослівна теза С.Глазьєва, що «українські переговірники пішли на поступки іноземним партнерам практично з усіх позицій на шкоду інтересам українських товаровиробників і постачальників послуг у найважливіших для економіки України й Росії галузях», практично дослівно відтворюють багато українських політиків — противників СОТ.
Що ж можна сказати про політику Росії стосовно СОТ надалі?
По-перше, немає сумніву, що Росія завершить переговори й стане членом СОТ, а в самій організації Росія буде намагатися відігравати активну роль, причому як висуваючи певні ініціативи самостійно, так і блокуючись з іншими країнами з тим, аби показати своє лідерство.
По-друге, Росія буде активно прагнути до реалізації всіляких інтеграційних проектів євразійського масштабу з тим, щоб закріпитися як регіональний лідер і тим самим зміцнити свої позиції у світі.
Виступаючи недавно на ХІ Петербурзькому міжнародному економічному форумі, В.Путін зазначив, що слабкість таких глобальних інститутів, як СОТ, веде до появи регіональних союзів і угод, «і процес лібералізації торгівлі переважно також відбувається в рамках таких угод». Наступна фраза Путіна про те, що «слід подумати про створення регіональних євразійських інститутів вільної торгівлі», була інтерпретована багатьма українськими ЗМІ як пропозиція створити євразійський аналог СОТ.
Мені здається, що насправді йдеться знову про регіональні структури на пострадянському просторі (і, можливо, не тільки), у яких би чільну роль відігравала Росія, а самі структури виступали б як альтернативи наявним міжнародним і регіональним інститутам співробітництва. Названі тези фактично відбивають один із постулатів сучасної доктрини зовнішньої політики Росії, який передбачає забезпечення лідерства РФ на так званому євразійському просторі й «відповідальність» Росії за цей регіон, що складається з колишніх радянських республік, крім тих, які ввійшли до складу Євросоюзу. Як зазначив Володимир Путін у цитованому виступі, «від стану речей у Росії багато в чому залежить ситуація в навколишніх країнах на євразійському просторі».
Для України висновки зі сказаного досить банальні.
По-перше, формування й реалізація державної політики неможливі без постійного й глибокого аналізу тенденцій розвитку сучасних світогосподарських зв’язків загалом і процесів, що відбуваються в регіонах і країнах, які реально економічно й політично впливають на Україну.
По-друге, очевидно назріла потреба реформувати механізм вироблення й реалізації зовнішньої політики України в широкому розумінні цього слова з тим, щоб чітко ідентифікувати зовнішні виклики для країни й пропонувати адекватні заходи реагування.
По-третє, потрібно підвищувати роль Міністерства економіки України, перетворюючи його на інтелектуальний центр стратегічного планування й вироблення відповідних рішень, які б приймалися на основі чіткого розуміння складної взаємодії внутрішніх і зовнішніх економічних чинників різного рівня.
По-четверте, у сучасному світі сила й авторитет країни визначаються її реальною конкурентоспроможністю, що потребує, хоч як це банально звучить, глибоких інституціональних і структурних реформ.
По-п’яте, втім, можливо, з цього й слід було б почати, українській політичній еліті треба повчитися в росіян, і не тільки в них, що за всіх політичних симпатій і антипатій на першому місці стоять інтереси країни, які мають захищати всі політики, незалежно від конкретних політичних інтересів.