Що ближче інавгураційне засідання Кримської платформи, то гучніша істерика Кремля, який звинувачує Київ у «водному геноциді» і навіть подає скарги проти України до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).
Геноцид — тяжкий злочин, який полягає у цілеспрямованому і планомірному знищенні окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими чи іншими корисливими мотивами. І звинувачення в ньому — серйозна заява.
Не вдаючись в юридичні тонкощі, як-от положення IV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни, що покладають відповідальність за забезпечення населення окупованих територій на країну-окупанта, спробуємо розібратись: чи дійсно існує «водний геноцид»? Або ж це вигадки російських пропагандистів?
Один із ключових індикаторів водно-господарської галузі — побутове водоспоживання з розрахунку на душу населення. Це сукупний річний обсяг, що складається з таких двох компонентів — вода, яка надходить домогосподарствам із підприємств водопостачання, та обсяг власного самозабезпечення з розрахунку на душу населення. Цей ключовий показник дає змогу визначати ступінь доступності води для забезпечення побутових потреб населення в тому чи іншому регіоні, а також допомагає виявити тенденції в галузі забезпечення водою в країні чи регіоні. І саме він допоможе нам зрозуміти, чи дійсно, перекривши доступ окупаційній кримській владі до Північно-Кримського каналу, Україна «влаштувала геноцид кримчан», або ж стогін про «водний геноцид» — наратив кремлівських пропагандистів.
Для оцінки візьмемо офіційні показники побутового водоспоживання на душу населення в Криму і Севастополі у 2014–2017 роках і порівняємо їх із даними по інших регіонах Південного федерального округу Росії, до якого «пристебнули» окупований півострів. Період чотирьох років — від моменту окупації Криму та початку «водної блокади» до часу, коли росіяни перестали публікувати дані про водоспоживання в окремих регіонах суб’єктів федерації, — цілком достатній. Більш того, подальші зміни водоспоживання на окупованих територіях жодним чином не можуть бути пов’язані з перекриттям Північно-Кримського каналу 2014-го, а зумовлені іншими факторами. Наприклад, зміною чисельності і структури населення півострову за останні роки внаслідок масового переселення в Крим російських військових і силовиків разом із родинами.
Отже, як показано на діаграмі і в таблиці, побутове водоспоживання на душу населення в Криму і Севастополі з 2014-го по 2017 рік поступово падало з 52 і 65 м³/рік на особу відповідно у 2014-му до 43 і 49 м³/рік у 2017-му. Багато це чи мало? Середній показник по Південному федеральному округу в цей період становив 50,6 м³/рік на особу в 2014-му і 46,7 м³/рік у 2017 році. Більш того, як видно з графіка, споживання населенням води в Криму і Севастополі було приблизно таким самим, як і в більшості регіонів ПівдФО РФ (винятком є лише Волгоградська область, де споживання води перевищувало середній показник по округу на 50–70%, і певною мірою Астраханська область, яка демонструвала позитивну динаміку).
Дефіцит води в Криму після перекриття Північно-Кримського каналу таки є. Це зумовлено змінами в структурі господарського комплексу регіону. Дніпровської води не вистачає і для сільського господарства, зокрема для зрошувального землеробства, і для зростаючих промислових потреб: забір і використання прісної води в Криму за вказаний період зросли на чверть, з 212 до 261 млн м³/рік. При цьому витрати на промислові потреби збільшилися втричі — з 53 до 148 млн м³ (витрати на утримання військових об’єктів, чисельність яких зросла на окупованих територіях безмірно, рахуються саме тут).
Утім, як видно з діаграми, об’єктивно для потреб населення природних запасів води в Криму цілком достатньо. Щонайменше після «повернення в рідну гавань» кримчани отримують її не більше і не менше, ніж жителі інших регіонів півдня Росії.
Тож чи можна говорити про «водний геноцид»? І можна, і необхідно… Тільки організовує його не Україна. І це геноцид не щодо кримчан: насправді на півдні Росії існують регіони, населення яких уже тривалий час споживає на рік не більш як 25–26 кубометрів води на людину. Перш за все це Республіка Калмикія (на діаграмі позначено чорним кольором). Російська влада свідомо і цілеспрямовано нищить калмицький народ — грабунком, голодом, депортаціями, примусовою асиміляцією, а тепер і водним геноцидом.
Пустельна Калмикія є одним із найпосушливіших регіонів півдня Росії і протягом багатьох десятиліть — одним із російських регіонів із найбільшим водним дефіцитом. Тим часом сільськогосподарську Республіку Калмикію перетворено на утилізатор хімічно забруднених вод і промислових стоків підприємств металургійного, хімічного, паливно-енергетичного комплексів сусідніх Волгоградської й Астраханської областей, Ставропольського краю, — щорічно вони скидають понад 3 млн м³ промислових стічних вод, відбувається акумуляція небезпечних речовин у ґрунтових водах маленької республіки. Скидання забруднених речовин у Калмикії становить понад 85% від загальної кількості стічних вод, що потрапляють на територію регіону.
Те, що хімічний склад такої дефіцитної питної води далеко не відповідає гігієнічним і санітарним нормам, призводить до хронічних хвороб і ранньої смертності місцевого населення: серед калмиків висока захворюваність на онкологію, хвороби органів дихання, сечостатевої й ендокринної систем, крові та кровотворних органів, паразитарні та інфекційні захворювання, вірусний гепатит і бактеріальну дизентерією. Захворюваність серед дітей і молоді в Калмикії значно перевищує середні показники по Південному федеральному округу. Смертність уцій республіці в півтора рази перевищує народжуваність, а чисельність населення з 1990 року зменшилася на 54 тисячі осіб і має стійку тенденцію до скорочення.
Водний геноцид калмицького народу триває вже не перше десятиліття, а в столиці ПівдФО Ростові-на-Дону — ані пари з вуст. Мовчать і московські «балакучі голови»… Ситуація, подібна до тієї екологічної катастрофи, що відбувається в Калмикії, складається і в іншій національній республіці на півдні Росії — в Адигеї (жовта лінія на діаграмі), але про це годі шукати в повідомленнях російських пропагандистських ЗМІ.
Заради справедливості слід зазначити, що дефіцит води є і в інших регіонах Південного федерального округу. Наприклад, у Краснодарському краї, де нещадно експлуатується основне джерело прісної води — річка Кубань. За таким показником, як забір води з природних джерел, Краснодарський край щонайменше останні десять років утримує перше місце в усій Росії, випереджаючи навіть Московську і Ленінградську області. Середній багаторічний стік Кубані становить 14,4 км³, при цьому забір води з водних об’єктів у регіоні сягає 11 км³, — от і рахуйте. Від нестачі води страждають і промисловість, і сільське господарство. Але це ще не водний геноцид, який відбувається з малими народами півдня Росії.
Отже, «водний геноцид» у Росії є. Мовчать про нього в Москві, Ростові і Сімферополі. Адже визнати це — підписати собі вирок.
А дніпровську воду в Крим Україна пустить. Але тільки після деокупації.