Переважна більшість експертів, аналізуючи підготовку країн колишнього Варшавського Договору і колишніх республік СРСР до вступу в НАТО, наріжним каменем ставили аспекти, пов’язані з реформуванням збройних сил, демократизацією суспільства, реформуванням економіки, виконанням програм «Партнерство заради миру» і підготовкою громадськості до вступу в НАТО. При цьому нехтувалося дуже важливою складовою, вірніше, двома обставинами, що суттєво впливали на питання прийняття цих країн у члени альянсу. По-перше, це вирішення питань, що гарантують із боку країн НАТО повну довіру до нових членів блоку. Отримання такого «ключа» передбачає прийняття аспірантом у тому чи іншому вигляді закону про люстрацію і докорінне реформування служб безпеки з урахуванням такого закону.
Наприклад, Естонія свій «ключ» почала готувати негайно ще 1991 року, ліквідувавши структури КДБ на своїй території. Проте для Естонії це було недостатньою гарантією своєї «чистоти» перед НАТО. 16 січня 2001 року естонський парламент ухвалив створити комісію для розслідування обставин розпуску вищезгаданих структур в Естонії. Комісія отримала мандат строком на один рік, щоб «об’єктивно і неупереджено зважити усі фактичні та юридичні обставини», за яких 1991 р. КДБ був ліквідований. Основним предметом розгляду мають стати підозри про підписання 91-го року між Москвою та тодішнім перехідним урядом Естонії секретної угоди, пов’язаної з ліквідацією структур КДБ в Естонії.
Колишні працівники КДБ Естонії частково емігрували з країни 1991 року, інші потрапили під закон про люстрацію, а деякі і нині працюють в органах розвідки та контррозвідки Естонії. У Латвії та Литві також були ухвалені закони про люстрацію, і боротьба проти «спадщини КДБ» у цих республіках велася зі своїми особливостями. «Незалежна газета» № 13 (2323) від 26 січня 2001 р. стверджує, що одним із перших кроків на шляху вступу в НАТО для Чехії, Польщі й Угорщини були секретні домовленості, а потім і офіційні угоди з альянсом щодо взаємодії спецслужб.
Входження Польщі, Угорщини та Чехії в НАТО, а в травні 2004 року — країн Балтії, Словаччини та Румунії природно перенацілює вектор їхньої діяльності проти країн, які не є членами НАТО, тобто Росії, Білорусі, Китаю й інших. Секретні архіви спецслужб використовувалися раніше і продовжують «брати участь» у «розбірках» у боротьбі за владу. У країнах — нових членах альянсу було проведено низку судових процесів. Для прикладу можна назвати суд, що відбувся наприкінці квітня 2002 року у Словаччині над колишнім заступником міністра внутрішніх справ, який відповідав за службу державної безпеки Чехословаччини, а також суд над Алоїсом Гребеничеком, Людвіком Главачкою та Владіміром Завадилеком у липні 1999 року — колишніми комуністами і працівниками СТБ (чехословацький варіант КДБ). У Чехословаччині, а потім у Чехії (1991, 1992 рр.) дуже серйозно підійшли до реалізації закону про люстрацію і питань допуску громадян до заходів, що стосуються співробітництва з членами НАТО. У Чехії, наприклад, спочатку для військових, а потім і для всіх громадян спецслужбами були запроваджені три категорії — А, В, С, що свідчили про міру довіри, «благонадійності» на предмет співробітництва з колишніми структурами КДБ. Для роботи (навчання) за кордоном і на посадах певного рівня усередині країни необхідним було отримання документа, що підтверджує можливість «високого ступеня довіри» до даної особи. Це впливало на допуск їх до роботи, що передбачає деякі обмеження (у державних інтересах), і на отримання певних посад, передусім у державному апараті та збройних силах.
Томас Шайн, науковий працівник корпорації «Ренд», фахівець у галузі європейської безпеки, проблем НАТО і його розширення, у своєму виступі на радіо «Свобода» у березні 1999 року наголосив, що методи забезпечення безпеки, що раніше застосовувалися в Чехії, Польщі й Угорщині, різнилися від тих, що застосовувалися у рамках НАТО, тому цим країнам довелося змінити всю систему надання доступу до секретних матеріалів і поводження з інформацією. Це теж одна з проблем, із якою зіткнулися всі три держави.
Секрет відносно швидкого прийому нових членів НАТО лежить на поверхні, і його логіка проста. Вона базується на простій життєвій мудрості, яка зводиться до того, що будь-який успішний союз чи колектив завжди формується з членів, котрі «беззавітно віддані» і «повністю» відкриті для формації, яка створюється. Якщо претендент у члени союзу чи формованого колективу має безліч достоїнств, але викликає сумніви в «благонадійності», то такий претендент особливо небезпечний для союзу і загрожує його дієздатності. Ось чому часто «слабкі», але «віддані» претенденти мають значно більше шансів на вступ у НАТО, аніж сильніші, але такі, що характеризуються як «самі собі на умі».