На перший погляд проста формула успіху для демократів на виборах-2008 сьогодні має радше вигляд рівняння з багатьма невідомими. Постановку питання про демократичний тандем багато хто взагалі вважає абсурдною, хоча американська преса і політики США дедалі частіше кажуть саме про таку формулу як єдину умову змін у країні. Знак «+» готові поставити в цьому прикладі далеко не всі, та й розміщають кандидатів частенько в іншому порядку. Щоправда, при зміні місць доданків (Обама + Клінтон) результат буде зовсім іншим. Прибічники політичного підсумовування наполягають, що, з’єднавши переваги двох політиків, американські демократи могли б дістати унікальну комбінацію, своєрідний тандем — «досвіду» й «молодості», «харизми» і «перспективи», «сили» та «гнучкості», а головне, покласти край старим чварам усередині партії. Останні роки вона видавалася слабкою саме тому, що різні лідери тягли виборців у різні боки, не пропонували ідей, які згуртували б усіх прибічників демпартії. Звучать думки, що, об’єднавши зусилля, жінка й афроамериканець змінять хід усієї американської історії. Самі ж лідери — Барак Обама і Гілларі Клінтон — роблять усе, аби переконати виборця: їхній альянс радше неможливий, а коли й припускають його, то кожен бачить на вершині олімпу тільки себе.
Ще торік відомий американський сенатор Ньют Гінгрідж висловив припущення, що на виборах 2008 року безпрограшним для демократів був би тандем Гілларі Клінтон і Барака Обами. Причому щасливий квиток у Білий дім для обох, на його думку, був би гарантований лише в тому разі, якби пані Клінтон номінувала молодого Обаму на пост віце-президента. Однак, коли боротьба за номінацію між двома головними кандидатами на пост президента США від демократичної партії досягла апогею і небувалої напруги пристрастей, про ідею тандему заговорили з новими інтонаціями.
Саме сенаторка з Нью-Йорка спробувала попрацювати над складанням безпрограшного рівняння. Гілларі Клінтон у своїх виступах частенько казала про недосвідченість «конгресмена з Іллінойсу», про незрілість Обами в питаннях, пов’язаних з управлінням країною, розв’язанні міжнародних проблем. Проте раптом виявилося — на пост віце-президента він «потягнув» би. Більше того, екс-президент Білл Клінтон минулого тижня, беручи участь в агітаційному мітингу на підтримку своєї дружини в штаті Міссісіпі, сказав, що з двох головних демократичних кандидатів вийшов би «динамічний дует», який, на його думку, навряд чи комусь удалося б зупинити на шляху до перемоги. Він упевнений, що для Обами єдиний шанс не програти — погодитися на посаду №2 в адміністрації Гілларі Клінтон.
Однак очевидно, для організаторів кампанії пані Клінтон спекуляції на тему про можливу зв’язку з Обамою — на даний момент лише спосіб підкреслити лідерство свого «кандидата» в цьому тандемі. Критики, навіть із лав демократів, наприклад, їхній колишній лідер у сенаті США Том Дешл і суперник Буша на останніх виборах президента сенатор Джон Керрі, зазначають, що Гілларі втратила «ауру» неминучості своєї перемоги (на початку кампанії вона у неї справді була). Відновити її такими неоковирними методами навряд чи буде можливо. Більше того, Гілларі Клінтон може істотно нашкодити собі в майбутньому, відразу після з’їзду партії. «Якщо вона все ж таки стане кандидатом на пост президента США від демократичної партії, вона не зможе обійтися без прибічників Обами для перемоги над Джоном МакКейном», — вважає Денніс Голдфорд, професор політології в Університеті Дрейка, штат Айова. — Якщо всі балачки про віце-президентство для Обами не більш як цинічний маневр, вона може серйозно постраждати». Затіявши таку небезпечну гру, Гілларі Клінтон поставила себе в сумнівне становище не лише щодо виборців і партії в цілому, а й дала табору головного конкурента ще один козир для контратаки.
«Принципове запитання, на яке має відповісти кандидат у віце-президенти: «Чи готовий ти бути президентом?» — так вважає Джон Керрі, котрий на нинішніх виборах симпатизує Бараку Обамі. «Якщо Клінтони кажуть, що готові визнати в Обамі віце-президента, отже, вони лукавлять про його неготовність обійняти вищий пост» — заявив сенатор із Массачусетсу минулої неділі.
Сам Барак Обама на натяки з табору «мадам президента» довго відбувався жартами або вдавав, ніби не знає, про що взагалі мова. Сьогодні, коли кандидати йдуть на одному рівні з незначним лідерством Обами, (а в якийсь момент у лютому навіть здавалося, що Барак Обама «виб’є» Гілларі Клінтон із перегонів і стане безумовним лідером), на такі запитання він відповідає, що не його суперниці казати й вирішувати, кому бути віце-президентом: «Я здобув більше голосів на свою підтримку, аніж пані сенатор Клінтон. Я не розумію, як узагалі людина, котра йде другим номером, може пропонувати стати віце-президентом лідерові перегонів».
Деякі партійні функціонери демократів, котрі до березня взагалі намагалися не висловлюватися на тему альянсу Клінтон—Обама/Обама—Клінтон у будь-якому варіанті, сьогодні схильні віддавати першість саме афроамериканцю. За словами одного з анонімних працівників штабу Гілларі Клінтон, які наводить видання U.S.news&world report, для партії було б доцільніше мати її віце-президентом, щоб не поглиблювати й без того серйозні протиріччя усередині демократичного табору. Гілларі Клінтон видається більш рішучою, аніж Обама, але цього їй може забракнути під час зустрічі з МакКейном. Тим більше, далеко не всі в США хотіли б на наступних виборах спостерігати за битвою двох «яструбів». У молодого і перспективного Обами проти 71-річного республіканського кандидата більше козирів, а дружина колишнього президента як головний друг, порадник і помічник, може стати ще одним. Також досить важливий аспект — роль Білла Клінтона як основного натхненника, талісмана, патрона, сірого кардинала і ще кого завгодно для майбутньої демократичної адміністрації (якщо демократи переможуть) була б менш виражена саме у варіанті, якби Гілларі з чоловіком, давали президентові Обамі ненав’язливі поради. (Програмні тези обох не такі далекі з принципових питань, а ті, де розбіжності більш помітні — війна в Іраку, міжнародна політика і торгівля, — могли бути узгоджені.) Щось схоже на поради Чейні Бушу-молодшому, які глава держави навряд чи міг ігнорувати. А то ж може статися й так, що поселеному в Білий дім удруге подружжю Клінтонів темношкірий віце-президент з амбіціями і честолюбством просто заважатиме. А це призведе до нових суперечок і конфліктів. Такого повороту подій бояться, мабуть, ще більше: у такому разі розбрід і хитання в лавах демократів стане чинником не партійного, а державного життя, причому не тільки на час виборчої кампанії.
Втім, американський досвід свідчить, що вибір колеги — віце-президента — це, як правило, рішення основного претендента, котре той волів би прийняти якомога пізніше й рідко коли успіх супроводжував тих, кому педалі в тандемі доводилося крутити разом зі старту перегонів. Так, згаданий Джон Керрі сьогодні у своїх минулих невдачах схильний звинувачувати занадто поспішний вибір на користь молодого Джона Едвардса. Альберт Гор також заздалегідь вибрав Лібермана і програв Бушу. До речі, незаперечний лідер республіканців Джон МакКейн також тільки сьогодні замислюється про вибір свого напарника, сподіваючись, що цей вибір посилить його позиції й у партії, і в країні.
Те, як в Америці вибирають віце-президентів як мінімум дивно, дехто навіть каже, що «антидемократично». В той час як долю президентського крісла вирішують тисячі вибірників і мільйони виборців, а кандидат на найвищий пост на шляху до перемоги проходить справжнє чистилище (причому не раз і не два), вибір віце-президента відбувається з натхнення, частіше однієї людини (самого кандидата на пост президента) або за згодою невеличкої групи партійних бонз. І це людина, котра може стати главою держави безпосередньо замість самого господаря Білого дому (наприклад, у разі смерті останнього). Хай там як, але віце-президентство хороший плацдарм для претендента на наступний президентський строк, і, як свідчить американський досвід, зайняти його окремим політикам удавалося за дивних і незбагненних обставин. Сьогодні в Америці можна знайти тих, хто правомірно вважає: історія країни пішла новим шляхом о третій годині ночі 17 липня 1980 року, коли в номері готелю Детройта, просто напередодні відкриття республіканського з’їзду (і зволікати з рішенням більше не було можливості), Рональд Рейган вирішив запропонувати віце-президентство Джорджу Бушу-старшому.
У нинішніх кандидатів до серпня ще є час все розрахувати й зважити.