| Відтоді Квасьнєвський був просто приречений на дружбу з Кучмою. Вже навіть незалежно від особистих почуттів. Адже він не міг, врешті-решт, визнати перед власними виборцями й західними партнерами, що стільки років підтримував людину з яскраво вираженою схильністю до авторитаризму. Квасьнєвський був просто змушений захищати Кучму. Пригадаймо, як польський президент поїхав у березні (саме в розпал політичної кризи в Україні) у Казімеж-Дольний під одностайні заклики парламентаріїв обох країн скасувати зустріч зі скомпрометованим українським лідером. «Я зустрічаюся з Президентом Кучмою тому, що в нас стратегічне партнерство з Україною, і це дуже зобов’язує», — була відповідь Квасьнєвського. Хоча на той час його самого вже нудило від поведінки й висловлювань друга. На прес-конференції після зустрічі в Казімеж-Дольному неозброєним оком було видно, як дратують і засмучують Квасьнєвського, що навіть відвернувся за столом від Кучми, міркування українського арбітра нації про опозицію. Проте Квасьнєвський спромігся зазначити: «українській опозиції не завадило б зайвий раз нагадати, що Кучма — законно обраний президент», додавши, правда, що це зовсім не означає, що Кучму не можна критикувати й не потрібно примушувати до діалогу. Діалог, правда, так і не відбувся, попри всі посередницькі зусилля польського президента. Але тим, що українські правоохоронці дещо вгамували свій «демократизаторський» запал після зустрічі в Казімеж-Дольному, ми Квасьнєвському, певно, все-таки трохи зобов’язані. «Наш президент вважає, що стабілізація ситуації в Україні надзвичайно важлива та служить інтересам не лише України, а й Польщі, — заявив у інтерв’ю «ДТ» В.Бартошевський. — Це була цілком філософія Олександра Квасьнєвського, що реалізувалася в кількох зустрічах із Леонідом Кучмою, організованих для того, щоб вплинути на українського Президента, на його оцінку деяких найгостріших ситуацій, поділитися польським досвідом розв’язання проблем з опозицією, згладжування найболючіших політичних кутів».
Сьогодні, коли гострота політичної кризи в нашій країні пішла на спад, Квасьнєвський знову перший серед нечисленних лобістів України та найпалкіший адвокат її Президента на Заході. Після візиту Буша до Варшави й зустрічі (до речі, незапланованої) відразу після того Квасьнєвського з Кучмою, польський президент минулого тижня закликав Захід не «випустити з уваги Україну, де відбуваються серйозні внутрішні потрясіння» і запевнив західну спільноту в тому, що після відвідин України Папою Римським позиції Президента Леоніда Кучми зміцнилися, і він, як ніколи, готовий до проведення політики реформ. В інтерв’ю «ДТ» В.Бартошевський констатував, що з жодним іншим президентом в Олександра Квасьнєвського не було такої кількості зустрічей, як із Леонідом Кучмою: «Квасьнєвський дуже цінує ці контакти, і це вже саме по собі говорить про рівень відносин». Мабуть, поки Квасьнєвський і Кучма при владі, приблизно до 2004—2005 рр., у польській підтримці на вищому рівні ми можемо бути впевнені. Дуже ймовірний прихід лівих у парламент Польщі у вересні нинішнього року цю підтримку, на думку експертів, тільки зміцнить, оскільки польські ліві хоча й охоче працюють з Росією, але дуже велику увагу приділяють і Україні, тоді як праві, котрі відкидають тісне співробітництво з РФ, досить скептично ставляться й до України, визнаючи за краще дивитися винятково на Захід. Проте наскільки українсько-польські відносини залежать від міжпарламентських зв’язків? І чи настільки ж вони стратегічні на міжурядовому рівні, як і на президентському? Стратегічне партнерство
чи стратегічна апатія? На жаль, дружбу Кучми та Квасьнєвського ніяк не можна назвати «дзеркалом партнерства України й Польщі». Дивно, але рівень президентських відносин практично ніяк не позначається на всіх інших рівнях українсько-польських відносин, які існують автономно й незалежно одне від одного. До певних кадрових змін на Банковій зв’язки Києва й Варшави цементували ще й вельми успішно сформовані тісні стосунки між тодішніми секретарем РНБОУ Володимиром Горбуліним (котрий надавав партнерству з Польщею особливого значення) і начальником Головного управління зовнішньої політики адміністрації Президента України Володимиром Огризком з одного боку та найближчими соратниками Квасьнєвського — шефом бюро національної безпеки РП Мареком Сівецом і держсекретарем канцелярії польського президента, його основним радником з питань зовнішньої політики Анджеєм Майковським з другого. Після переведення Горбуліна й Огризка на інші посади ці ниточки довіри та взаєморозуміння між Києвом і Варшавою обірвалися, оскільки Анатолій Орел, як відомо, загалом дивиться в протилежний бік, а часті, але неафішовані зустрічі Євгена Марчука з Мареком Сівецом змушують декотрих спостерігачів припускати, що далеко не завжди на них обговорюються питання українсько-польського співробітництва в державному масштабі. Ще за Бориса Тарасюка та Броніслава Геремека при МЗСах двох країн було створено Українсько-польську конференцію з питань європейської інтеграції, основним завданням якої було спільне розв’язання численних проблем, які постануть зі вступом Польщі до Європейського Союзу. З відставкою Тарасюка й Геремека з посад глав зовнішньополітичних відомств діяльність цього потенційно надзвичайно корисного органу по суті заглухла. Аналогічна доля спіткала й Міжурядову раду з питань регіонального та трансприкордонного співробітництва (у Києві ніяк не могли вирішити, хто ж очолить цю структуру з українського боку). Реальним і успішним співробітництвом сьогодні можуть похвалитися, певне, лише військові відомства двох країн. У нинішніх міжурядових українсько-польських відносинах панує апатія, із жалем констатують представники польських виконавчих структур, і не без суму додають: навіть із росіянами їм удається провести більше консультацій на різних рівнях, ніж зі стратегічними партнерами — українцями. Майже не діє українсько-польський форум, багато членів якого, перманентно тасуючись і тусуючись між парламентом і урядом, займаються цілком іншими проблемами. Співробітництво між українською Верховною Радою та польським сеймом помітити, загалом, важко. Українсько-польська й польсько-українська парламентські групи активність не виявляють, і пробудити взаємну зацікавленість у народних обранців обох держав надзвичайно складно. От якби вони мали хоча б десяток спільних підприємств, уїдливо відзначають деякі небайдужі спостерігачі, зацікавленість у лобіюванні українсько-польських зв’язків відразу прокинулася б. Однак українські політики-бізнесмени, як відомо, віддають перевагу північно-східним партнерам. А польських інвесторів український клімат відлякує, мабуть, ще більше, ніж західних, попри палкі запевнення Леоніда Даниловича рік тому в Жешуві в тому, що він особисто й уряд України «робитимуть усе», аби польські підприємці «вільно працювали на українській землі й вільно дихали». Запевнення, як традиційно в нас буває, залишили слід лише на вже пожовклих шпальтах газет, а поляки в Україні на сьогодні «напрацювали й надихали» аж на $60 млн. інвестицій. Звісно, вони, у принципі, інвестують за кордоном поки що вельми неохоче (загалом близько $1 млрд.) — дається взнаки брак досвіду та грошей. Але саме через брак вільних коштів (на відміну від росіян) поляки й не можуть собі дозволити ризикувати в джунглях українського ринку. І, тим паче, навряд чи знайдеться в них багато зайвих грошей (та й бажання) для вкладання в українських політиків, нехай навіть об’єктом для інвестицій буде не Деркач-junior, а, скажімо, Тарас Чорновіл або Тарас Стецьків. Хіба що Віктор Ющенко (до речі, він побував минулого тижня у Варшаві) пробудить у поляків піарівські й інвестиційні фантазії. Дружба дружбою,
а трубопроводи нарізно Польща вустами свого президента сама зголосилася бути «адвокатом України в Європі». Досить необачно, оскільки сьогодні поляки тільки розводять руками, знизують плечима й в один голос кажуть, що неможливо допомогти тому, хто сам цього не хоче. Адже вже для всіх очевидно, що Україна з її політично інфантильним населенням і керівництвом, заклопотаним винятково особистим добробутом, просто неспроможна обстоювати свої державні, національні інтереси. А всі аргументи, що виправдовують власну неспроможність на європейському шляху, зводяться, по суті, до двох, які відбивають і пострадянські утриманські настрої, і споконвічний комплекс меншовартості українців: а) нам заважає Росія; б) Захід нам мало допомагає. Найпромовистіший приклад того, що поляки більше переймаються інтересами України, ніж самі українці, вже настільки нав’яз у всіх на зубах, що час звертатися до стоматологів. Йдеться, ясна річ, про плани Росії побудувати газопровід в обхід України. Польська преса зчинила галас із цього приводу ще тоді, коли українська навіть не чула про таку проблему. Ще рік тому польські аналітики, котрі займаються зовнішньою політикою, практично одностайно стверджували, що не слід брати участь у будівництві нового газопроводу через Польщу і Словаччину. А сприяння Росії в її проблемах з Україною розцінювалося як заподіяння серйозної шкоди зовнішній політиці Польщі. «Україна в ситуації, що сформувалася, відчуватиме, що її продали Росії», — тривожилася польська преса. «Польща не дозволить порушувати інтереси України, — рівно рік тому заспокоював Олександр Квасьнєвський. — Політичне завдання польського уряду — нічого не робити проти України». Однак, оскільки український Президент публічно заявляє: «у нас немає ніяких зауважень до проекту будівництва газопроводу в обхід України» й «із цією позицією згодне керівництво Російської Федерації», то виходить, що «нічого не робити проти України» для Польщі означає погодитися на будівництво цього самого газопроводу через свою територію. І хоча міністр Бартошевський і заявляє, що це питання «остаточно не вирішене», немає жодних сумнівів, що поляки зрештою скажуть Газпрому «так». А питання досі не вирішено тому, що напередодні парламентських виборів нікому в Польщі просто не хочеться брати на себе відповідальність за таке рішення. І не тільки тому, що в польського електорату наразі дуже підігріті візитом Папи симпатії до України, а й тому, що згоду з планами Газпрому опоненти розкрутять як посилення енергетичної залежності РП від Росії. Абсолютно безвихідних ситуацій, як відомо, не буває. І сьогодні ще теоретично можливо переконати Польщу відповісти Газпрому «ні», адже поляки досі стверджують, що все залежить лише від позиції самої України. Яка, як гадають деякі експерти, ще могла б поборотися за максимальну заповненість власних газопроводів. Наприклад, повідомити Росії, що в разі реалізації проекту будівництва газопроводу в обхід України наша країна буде змушена підвищити тарифи транспортування газу українською територією рівно настільки, наскільки вона втратить у прибутках унаслідок зниження обсягів транспортування. А коли наші російські партнери заявлять, що це суперечить Європейській енергетичній хартії, ласкаво порадити їм спочатку самим приєднатися до неї. Є й інший спосіб приборкати будівельний запал росіян: заявити, що, в разі появи будь-яких «обходів», вони можуть попрощатися з заповітною мрією про участь у приватизації української ГТС. Загалом, варіанти є. Повністю відсутня лише політична воля для їх реалізації й чітке уявлення про національні інтереси. Не кажучи вже про необхідність враховувати інтереси стратегічних партнерів, серед яких не тільки РФ. Рік тому Польща, з метою скорочення енергетичної залежності від Росії й забезпечення в такий спосіб своєї енергетичної безпеки, розпочала переговори з Норвегією про будівництво газопроводу з цієї країни до Польщі через Балтійське море й початок постачання газу ним орієнтовно в 2004—2005 роках. Але існувала одна проблема: відповідно до проекту, планувалося надходження до наших сусідів 10 млрд. кубометрів газу на рік, тоді як Польща потребувала лише 5 млрд. Тоді поляки звернулися з пропозицією до України: проклавши близько 200 км труб і забравши решту газу, Україна, по-перше, могла б певною мірою диверсифікувати свої джерела газопостачання, а по-друге, зробити послугу стратегічному партнеру. Але Президент України тоді категорично заявив, що в нас уже є російський газ і дорогий норвезький нам не потрібен. (Для порівняння точка зору польського міністра економіки Януша Стейнхофа: «Хоча норвезький газ і дорожчий від російського, ми будемо змушені переплачувати, якщо хочемо мати кілька джерел надходження енергії й забезпечувати в такий спосіб енергетичну безпеку країни».) З норвежцями в поляків так і не склалося, і ось на початку цього місяця вони підписали угоду вже з датчанами про імпорт 2 млрд. кубометрів газу щорічно. І знову польській стороні потрібні партнери. Свою зацікавленість висловлюють Литва, Словаччина, Чехія. Про Україну вже ніхто не згадує... Не додає польській стороні бажання враховувати інтереси України і тяганина з проектом нафтопроводу Одеса—Броди—Гданськ. Олександр Квасьнєвський назвав цей проект «великим» і «найкращою реалізацією концепції європейської інтеграції», Марек Сівец — пріоритетом польської зовнішньої політики. Але понад два з половиною роки дуже зацікавлені в реалізації проекту Євро-Азійського нафтотранспортного коридору поляки не могли домогтися від України рішення про створення міжнародного нафтотранспортного консорціуму. Розчарування польської сторони було великим. Та нарешті на недавньому засіданні РНБОУ довгоочікуване рішення ухвалили. Щоправда, хепі-ендом називати це було б передчасно, позаяк ще необхідний відповідний указ Президента. Але тут настав час відпусток, за нею — передвиборні жнива... Загалом, усе як звичайно. А поляки тим часом замовили британцям нове дослідження перспективності проекту (попереднє за власні кошти робили американці). Нещодавно результати було отримано, але їх чомусь ніхто не оприлюднює, що викликає різні нехороші думки... Партнерство нереалізованих можливостей Якоюсь дивною, чесно кажучи, видається участь української сторони в підготовці якогось меморандуму про стратегічне партнерство з Російською Федерацією. Дивною хоча б тому, що, наскільки пам’ятаємо, нашою офіційно задекларованою стратегічною метою є інтеграція до Європейського, а не Євразійського союзу. А нашим «адвокатом у Європі» запропонувала стати (а головне може ним бути) Польща, котра також наш стратегічний партнер, але попри це з нею ніхто подібних меморандумів, наскільки відомо, не готує. Ще більш дивною в цьому контексті видається виголошена цього тижня заява про те, що з Росією «на даному історичному етапі» демаркація кордону не планується. Це при тому, що ми благаємо Польщу якомога довше зволікати з виконанням вимоги ЄС запровадити візовий режим з Україною, а після запровадження — зробити його максимально безболісним. Це при тому, що наші партнери-поляки самі з багатьох причин не в захопленні від необхідності запроваджувати ці візи, це й для них великий головний біль і значні фінансові витрати. Які ми своєю політикою бездіяльності на власних східних кордонах можемо полякам значно збільшити. Менш як місяць тому на засіданні Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС Анатолій Кінах констатував, що проблема надійності українського східного кордону загострюватиметься з наближенням кордонів ЄС до України. І нині, після таких «антидемаркаційних» заяв з Михайлівської, європейці, з жахом спостерігаючи за збільшенням потоку нелегальних мігрантів і всілякої контрабанди через українські кордони, не тільки спільні польсько-німецькі прикордонні патрулі виставлять, а й справді якоюсь завісою якомога міцніше й надійніше відгородяться. Але дуже постраждають від цього не лише українці, а й, знову-таки, наші стратегічні партнери — поляки, особливо жителі прикордонних районів, багатьом з яких малий бізнес і човникова торгівля з Україною дають хліб насущний. Пригадаймо бодай 1998-й рік, коли польські прикордонники трохи посилили режим перетинання східних кордонів (почавши вимагати дотримання колись укладених ще з Радянським Союзом угод). Польщею тоді прокотилися демонстрації протесту: торгові зв’язки «човників» і малих підприємців почали руйнуватися, вони стали втрачати доходи й робочі місця. І зрештою польська влада була змушена відступити. Але після вступу Польщі в Євросоюз на таку слабкість Варшави Україні навряд чи варто ще раз розраховувати. Крім того, якщо ми все-таки сподіваємося на підтримку Польщі у візових питаннях, то, здається, не слід у майбутньому підвищувати для поляків ціни на візи, як це було зроблено, приміром, з чехами. Адже навіть уже сьогодні, ображаються поляки, коли ще діє безвізовий режим, українська сторона бере з кожного з них під час перетинання кордону близько $25 різноманітних зборів. І ніколи стосовно поляків не звучать слова про «історичні зв’язки» й «історичні традиції», дбайливо збережені українською стороною для іншого стратегічного партнера... Саме важковизначуваність реальних українських орієнтирів і цілей робить співпрацю України й Польщі в деяких галузях практично нереальною. Приміром, хіба хтось ще сумнівається в тому, кому віддадуть поляки замовлення на повне відновлення свого танкового парку — стратегічним партнерам-українцям чи партнерам по НАТО — американцям, французам або німцям, між якими вже розгорнулася «танкова війна» за це замовлення. У найкращому разі, нам просто дозволять взяти участь у тендері, а потім чемно пояснять, що хтось зробив вигіднішу пропозицію. Як це було з літаками: американці запропонували полякам складати свої F-16 у Польщі, забезпечивши тим самим нові робочі місця. Або як ми можемо всерйоз розмірковувати про можливе членство Польщі в ГУУАМ, коли самі від страху перед російським гнівом максимально вихолостили ідею цього об’єднання? Поляків наші міркування відверто розважають: «Куди вступати? Навіщо нам це треба? У вашого ГУУАМ немає ніякої політичної ваги. Навіщо обманювати себе й інших, що нам це потрібно? Нам немає ніякого сенсу витрачати на це гроші». Інакше кажучи, для поляків куди важливіший єесівський журавель у руках, ніж наша гууамівська синиця в небі. Значно більше їх могло б зацікавити співробітництво в трикутнику Україна—Польща—Німеччина. Якщо вже Польща запропонувала бути нашим «адвокатом у Європі», то цілком могла б використати в цій справі досвід ФРН — загальновизнаного «адвоката» самої РП. Поляки, щоправда, на схожі пропозиції бідкаються, що в них і близько немає таких коштів на «адвокатство», як у Німеччини, але при цьому трохи лукавлять. Річ у тім, що зі вступом Польщі до ЄС багато польсько-німецьких проектів згортатимуться, і польські організації, які беруть у них участь, втратять пристойне та стабільне фінансування. Тому, як визнають самі поляки, вони нині й обмірковують, як би їм переконати німців продовжити це фінансування, але вже на таку корисну справу, як «євроінтеграція України» за схемою «гроші — полякам, поради — українцям». А скільки ми могли б, якби хотіли, запозичити з досвіду партнерства Польщі зі США! Тим більше що Штати самі дуже вітають тісне україно-польське співробітництво й готові його фінансувати, що особливо важливо, позаяк ані в поляків, ані, тим більше, в нас грошей на дружбу катастрофічно не вистачає. Американці в захопленні від успіхів Польщі, і вони всіляко намагаються переконати українців у необхідності використання польського досвіду в трансформації економіки й суспільства в цілому. Україно-польсько-американський трикутник воістину міг би стати стратегічним. Польща вже сьогодні чи не найбільш проамериканська держава Європи, підтримує всі найважливіші американські рішення й ініціативи (пригадаймо хоча б Ірак, Югославію, ПРО), отримуючи з цього досить непогані дивіденди. Адже у своєму суперництві з ЄС і Росією на цьому континенті навіть така могутня держава, як США, потребує лобістів, і Україна, слідом за Польщею, цілком могла б ним стати. А натомість одержати гроші, потужну підтримку в інтеграції до Євросоюзу й, можливо, навіть солідні гарантії безпеки. Причому для цього зовсім не обов’язково було б вступати до НАТО, оскільки ми так боїмося цього кроку. У деяких розумних, але трішки авантюрних головах знову відродилася ідея військового союзу між Польщею й Україною під патронатом США. І нехай офіційні Київ, Варшава, Брюссель і Вашингтон сприймають її сьогодні (хто з жахом, а хто зі сміхом) як політичну фантазію. Ми ж услід за лордом Робертсоном, який нещодавно виступив у Києві, запитаймо себе: «Якою була б наша реакція, якби 15 років тому хтось передбачив розпад Радянського Союзу й появу суверенної і незалежної України?» І разом із натовським генсеком відповімо: «Ми напевно відкинули б такий прогноз як абсолютно нереалістичний, як цілковиту дурість. Проте всі ці події відбулися і стали кроком до стабільнішої й безпечнішої Європи». Але якщо ми хочемо мати союзників, потрібно, щоб нас елементарно знали. Сьогодні ж, хоч як це дивно, Україна для більшості поляків — невідома країна. Це ж як треба дружити, щоб у Варшаві, навіть за найбільшого бажання, вдень із вогнем неможливо було знайти підручник української мови! (По-моєму, це знаково.) Китайської, хінді, різноманітних африканських говірок — будь ласка, а от української немає. Полякам це дуже важко зрозуміти. В нас усі поголовно зайняті власним піаром, а про державний всім байдуже. Щорічно до Польщі приїжджає понад п’ять мільйонів українців. А поляків до України, знаєте, скільки? Лише двісті тисяч... І просто кричить сам за себе той факт, що на візит Папи Римського (!) до Львова (!) приїхало лише кілька тисяч поляків. Конче мало польських студентів у наших вузах (африканців тут можна зустріти набагато частіше). І не тому, що поляки не хочуть тут учитися, а тому, що вони просто не знають, як можна це робити. І ніхто з українських державних мужів не хоче подумати над тим, як, зробивши ставку на молодь, забезпечити безхмарне майбутнє україно-польських відносин. А сьогоднішня польська молодь дивиться вже переважно на Захід. Випробування Євросоюзом У Києві багато хто боїться, що відносини України й Польщі його не витримають: суперечливий і пасивний Київ просто перестане цікавити вже по-справжньому європейську Варшаву. А поляки заспокоюють: «про Україну не можна забути, її не можна не помічати». І така впевненість породжена аж ніяк не особливою любов’ю чи братніми почуттями, а елементарним здоровим прагматизмом. Нехай фраза В.Бартошевського «поляки зацікавлені в існуванні стабільної й незалежної Україні» звучить заяложено, але вона правильна. І після вступу до ЄС Польщі в цілому та її прикордонним районам особливо буде необхідна співпраця в усіх сферах із сусідами. Але з західними європейцями вона, як і раніше, досить складна, з росіянами — страшна, а з білорусами просто неможлива (краще б на місці Білорусі було море, спересердя кажуть поляки, тоді хоч би рибу там можна було ловити). Тому в України залишається обмаль часу, щоб не прогаяти можливість стати пріоритетним партнером для Польщі й полегшити свій шлях у Європу. Сьогодні ситуація для цього склалася якнайбільш сприятлива. «Ми вважаємо, — заявив в інтерв’ю «ДТ» В.Бартошевський, — що візит Папи Римського може стати переломним моментом для оцінки України в Європі. І якщо українці зроблять правильні висновки, це матиме переломне значення і для свідомості самих українців. Адже ніхто у світі, та й у самій суверенній Україні також, протягом останніх десяти років не згадував, що колискою християнства й цивілізації на цій величезній території була саме Київська Русь. І саме звідси має йти відродження цієї цивілізації». Чесно кажучи, дуже важко повірити, що поляки у своїй масі готові визнати Україну «джерелом цивілізації». Але, здається, для нас важливіше, щоб вони ніколи не побачили в Україні мертвого моря. |