Колись відомий американський історик Генрі Брукс Адамс казав, що в реальності політика складається з ігнорування фактів.
Це, в тому числі, про нас, хоча не факт, що ми можемо таке собі дозволити. Можна, звісно, помріяти, що президент РФ прокинеться наступного дня після зустрічі з президентом США і вирішить "віддати" Україні Донбас, зберігши обличчя. Він дасть команду погодитися на міжнародну адміністрацію, звісно - за умов впливу на процес РФ; вивести більшість бойовиків кудись в Африку, де вони зараз потрібні для забезпечення російських інтересів; забере свої війська і важку зброю назад до Росії. Якщо за днів два до того в нього відбудеться "вдала" зустріч із керівниками європейських країн, то така місія може навіть стати ЄСівською. Хоча малоймовірно, що ЄС знайде для цього консенсус усередині себе, але чому б ні, якщо Євросоюз хоче показати, що лідерство у світі - це більше, ніж прості заяви.
Дуже симпатична мрія, але тепер запитаємо себе: чи реальна домовленість Росії із "колективним Заходом" щодо Донбасу без досягнення згоди з ключових для РФ питань - майбутнього України та легалізації окупації Криму? Моя відповідь на це запитання - наразі, однозначно, ні. Та й навіщо це Росії? Її президент вважає, що ситуація, щонайменше ситуативно, працює на користь РФ, яку багато хто хоче використати для взаємодії в різних регіонах світу. В Україні політичного консенсусу немає з усіх ключових питань, включно з екзистенційно важливими для існування держави - від децентралізації до відкриття ринку землі. Плюс емоційне бажання Москви взяти реванш за Майдан і все, що відбулося потім. Не можна ігнорувати й ментальну парадигму, в якій живе російський лідер: "росіяни, українці, білоруси - один народ", "українська ідентичність вигадана Потоцьким", "Причорномор'я та схід України як споконвічні російські землі". Тих, хто думає, що це банальний шантаж, мушу розчарувати: це справжня точка зору російської еліти, і водночас мета й місія на найближчу перспективу.
Упродовж наступних років вони спробують розвалити нас і отримати індульгенцію Заходу на це, що можливо тільки і виключно шляхом реалізації такого сценарію зсередини України. Дуже сподіваюся, що в Україні знайдеться достатньо українців, від ветеранів до олігархів, а останні й досі переважно визначають українську політику, аби протидіяти таким планам. Два-три наступних роки, в цьому контексті, можуть стати вирішальними. Чи вдасться нам змобілізуватися ще раз - питання відкрите.
Чи означає це, що наразі взагалі важко про щось домовитися стосовно Донбасу, і все залишатиметься як є? Росія зацікавлена в тому, аби "з'їхати" із санкцій, змінити формат спілкування з основними світовими гравцями і спробувати вирішити інші болючі для себе питання, наприклад поховати наші процеси проти неї в міжнародних судах. Це може передбачати симуляцію "доброї волі" з гуманітарних і навіть деяких "непринципових" безпекових питань, що можливо й необхідно використати. Такий собі варіант-мінімум. Але Росія розуміє, що американський орел все ж таки в рази крутіший за російського ведмедя і може створити йому море проблем, які не матимуть вирішення. Піднімати ставки вміють не тільки в Москві. Результати виборів у США або продовжать нинішню реальність, або її докорінно змінять, і в Росії, безумовно, думають над цими опціями.
Таким чином, варіант-мінімум не приведе "ані до зради, ані до перемоги", але може, за виконання інших умов, тимчасово послабити інтенсивність військового протистояння і відкрити шлях до зміни статус-кво з "гарячого" на "холодний". Вважаю, що це можливо лише у разі зміцнення там міжнародної присутності, наприклад допуску військових радників ЄС. Недавнє досягнення домовленості про можливість здійснення СММ ОБСЄ спостереження вночі - 24/7 не дуже зарадить ситуації. Це, до речі, не потребує ніякого розширення мандату місії, а тільки - згоди РФ і команди своїм окупаційним адміністраціям не перешкоджати діяльності спостерігачів, що видається малоймовірним. Але якщо така команда надійде, то тоді можна буде говорити, що РФ починає гру під умовною назвою "демонстрація доброї волі". Водночас це передбачатиме посилення тиску на Україну, за підтримки деяких політиків ЄС, на політичному треку, зокрема щодо проведення виборів наступного року. Остання заява МЗС РФ - того підтвердження.
З нашого боку, за будь-яких сценаріїв було б важливо спробувати зміцнити вплив на окупованих територіях через гуманітарні контакти і ЗМІ, використовуючи всі можливості - від релігійних організацій до місцевих блогерів. Це на сьогодні видається майже нереальним, але за умов координації з єдиного центру, наприклад РНБО, може обмежено спрацювати. Не робити нічого - ще гірше.
Абсолютно очевидно, що окупований Донбас не може із сьогодні на завтра "перезавантажитися" в нашу реальність. Отож ми потребуємо перехідного періоду, а не будь-яких постійних статусів. Під перехідним періодом маю на увазі існування двох окремих реальностей на контрольованій та тимчасово окупованій територіях з метою поступового наближення останньої до нас. На основі зрозумілих суспільству кроків і ключового принципу: ніякого впливу постокупованого Донбасу на розвиток України без його повного повернення в українське політичне і правове поле. Це буде непростий шлях - але шанс вийти нарешті з логіки "зрада/сучасний статус-кво/перемога", які всі неможливі з різних причин. Звісно, перехід у режим "холодного" статус-кво можливий лише за умов політичного консенсусу всередині України і послідовної проактивної допомоги наших партнерів. Поки що ні з першим, ні з другим у нас не складається, але не все так безнадійно.