…Я поки що не бачив звітів про перебування в російській столиці югославського президента Воїслава Коштуніци, але вже уявляю собі, що напише російська преса, що покаже російське телебачення... Керівник братньої країни, якій Росія стільки років допомагала, яку Росія стільки років підтримувала, прибуває до Москви на хвилі народної перемоги й успіху демократичних сил... Ще, чого доброго, напишуть, що в них — молодий енергійний президент і в нас молодий та енергійний... Як чудово!
Тим часом Воїслав Коштуніца до Москви, вочевидь, не квапився. Перш ніж прибути до російської столиці, він встиг провести два саміти — з керівниками країн Євросоюзу та лідерами балканських країн. Перед прибуттям до російської столиці новий президент Югославії, як годиться, сказав кілька чергових фраз про важливість Росії для сербського народу — і все. Можна вже сьогодні констатувати, що Росія перемістилася — принаймні за хронологією візитів Воїслава Коштуніци — на почесне третє місце в його зовнішньополітичних пріоритетах... Але це тимчасове третє місце. Бо новий президент Югославії ще не розпочинав складного процесу відновлення взаємовідносин зі США. Цілком очевидно, що саме ця країна гратиме найважливішу роль у відбудові сербської економіки та в поверненні країни до структур міжнародних організацій. Але Коштуніца так чи так змушений рахуватися з нав’язаними сербському суспільству офіційною пропагандою режиму Слободана Мілошевича стереотипами. Ця пропаганда була проросійською й антиамериканською. Щоб змінити ставлення суспільства до Росії та США, потрібен час. Але змінювати доведеться...
Можна сказати, що Воїслав Коштуніца приїхав до Москви лише в третю чергу тому, що російське керівництво, по суті, продемонструвало повне нерозуміння ситуації в Югославії і неповагу до народу цієї країни, коли закликало проводити вибори президента Югославії «за законом», підтримавши тим самим беззаконня. Можна припустити, що якби російське керівництво з самого початку консолідувалося із західними країнами і порадило Слободану Мілошевичу піти у відставку, то Воїслав Коштуніца передовсім полетів би до Москви святкувати перемогу в товаристві Володимира Путіна. Це так і не так. Бо насправді російсько-югославські відносини залежать не так від визнання чи невизнання Росією перемоги Коштуніци, як від завдань, які розв’язує югославський президент.
Слободан Мілошевич вирішував цілком конкретні завдання. Він утримував владу в країні з розореною економікою та фронтовою свідомістю розлюченого населення. У кожної воюючої держави мають бути союзники. Через брак реальних союзників Мілошевич собі їх вигадав — і на почесному першому місці в цьому списку опинилася Росія. Хоч реальної підтримки ця країна його режимові надати не могла, зате в офіційних ЗМІ постійно пояснювалося: ми разом із Росією. Власне, нічого нового в цьому немає. Чорногорське прислів’я «нас разом із росіянами стільки-то мільйонів», відповідно до якого кількість населення змінювалася залежно від кількості населення Росії, а зовсім не від кількості населення маленької Чорногорії, було успішно використане Мілошевичем у загальносербському масштабі. Будь-якого читача офіційної сербської газети могло б здивувати, як багато в ній інформації про російсько-югославські контакти, натомість московська преса могла тижнями не згадувати про Белград...
Брати Карічи, довірені особи сім’ї Мілошевича та архітектори його фінансової імперії, регулярно привозили в Белград третьорядних російських політиків із фракцій Жириновського або Зюганова, котрі старанно роз’яснювали глядачам офіціозного телебачення й читачам покірних газет, що в Росії лише про сербів і думають і вже ось-ось піднімуться на боротьбу з підступним імперіалізмом... Добові таких друзів Мілошевича, за повідомленням російської преси, сягали 500 доларів на день, що змушувало багатьох штатних патріотів рватися в Белград і з ентузіазмом відпрацьовувати пайок...
Ще одну користь від Росії Мілошевич вбачав у тому, що перетворив її на гігантську пральню для відмивання грошей сім’ї. Головним розпорядником цієї пральні він призначив свого старшого брата Борислава — Надзвичайного й Повноважного посла Югославії в Росії. Ніколи не забуду відчуття огиди, що охоплювало мене на прес-конференціях Мілошевича-старшого в редакції газети «Аргументы и факты» у дні вже офіційно визнаного новим президентом Югославії геноциду косовських албанців... Мілошевич засуджував і таврував Захід, албанців та російських журналістів, які наважувалися сумніватися в правоті того, що ці шахраї величали «сербською справою», а довгонога дівуля з «Аргументов» — ведуча цієї прес-конференції — догідливо всміхалася високому гостю й ставила «патріотичні» запитання. (Із послом Албанії, котрого запросили, вочевидь, із плюралістичних міркувань, тут були не такими чемними)...
Найголовніше —всі були задоволені. Мілошевич — проведеною прес-конференцією, що давала йому можливість відчути себе важливим і впливовим дипломатом, дівуля — виконаним патріотичним обов’язком: про Мілошевича й сербів вона забувала, гадаю, хвилин через двадцять після прес- конференції...
Російська позиція дуже схожа на позицію ведучої прес-конференції. Російських керівників ніколи не цікавило, хто такий Мілошевич. Головне для них було — відчути себе країною, яка реально впливає на міжнародні процеси, відіграє важливу роль на Балканах. Мілошевич цілком успішно використовував цей «синдром Радянського Союзу», не дуже церемонячись із росіянами. Коли Росія насправді намагалася втрутитися в події на Балканах, Мілошевич та його друзі безцеремонно витирали об неї ноги. Мало хто пам’ятає, скільки зусиль доклав тодішній заступник міністра закордонних справ Росії Віталій Чуркін для врегулювання ситуації в Боснії. Але дипломат рішуче не хотів зрозуміти, що його посередницькі зусилля нікому не потрібні, що Радован Караджич та інші вожді боснійських сербів використовують його приїзди як ширму, яка дозволяє їм продовжувати етнічні чистки... Одного разу обурення Чуркіна вирвалося назовні: він вкотре повернувся до Москви, обманутий Караджичем, і в аеропорті заявив журналістам, що з Караджичем не можна мати справи... Наступного дня МЗС дезавуював заяву спецпредставника президента: Москві дуже не хотілося визнати, що на Балканах вона нічого не може... Втім, у Дейтон російських представників не покликали: без них обійшлися не тільки американці, хорвати та боснійці. Без них цілком обійшовся Мілошевич. Москві залишалося заспокоювати себе тим, що без її посередництва все було б інакше...
Щось схоже повторилося і під час косовської операції. У Москві скільки завгодно можуть вважати, що Мілошевич капітулював лише після того, як Чорномирдін заявив йому, що Росія не воюватиме із Заходом. Можна подумати, що Мілошевич параноїк! Він взагалі-то банкір і цілком здатний розрахувати найпростішу операцію. Мілошевич здався після візиту Чорномирдіна тому, що йому вкрай потрібно було продемонструвати сербам перемогу: ось приїхав у Белград представник російського президента — і Захід припинив бомбити Белград та пішов на поступки Мілошевичу. А те, що югославська армія залишила Косово, — ну, ось такі в нас поступки...
Судячи з результатів президентських виборів, цього разу серби не повірили... Але суть російської підтримки Мілошевича саме в тому, що в Москві усвідомлювали: жодному іншому президентові Югославії Росія вже не буде потрібна. Коштуніца розв’язує цілком конкретні завдання: економічні реформи, стабілізація влади, нормалізація відносин із Чорногорією, проміжне вирішення косовської проблеми, нормалізація відносин із сусідами. Хіба Москва може дати йому гроші на відновлення економіки? Вона пишається вже тим, що не бере грошей в МВФ. Хіба Москва має вплив хоч на одну політичну силу з числа противників Коштуніци? Може змусити Мілошевича виїхати з країни, приструнити Шешеля? Чи, може, в Росії міцні позиції в Чорногорії? Президент цієї республіки Міло Джуканович намагався заручитися підтримкою російської політичної еліти, кілька разів приїжджав до Москви, але нікого своїми візитами не зацікавив, окрім хіба що московського мера Юрія Лужкова. Відтак Джукановичу довелося заводити собі друзів із сусідів і на Заході. Саме там і слід Коштуніці шукати посередників у своїх консультаціях із чорногорським керівництвом, якщо він не хоче виявитися останнім президентом Югославії...
Може, Москва має вплив на Албанію, на косовських албанців? Кумедне запитання. Навіть миротворчі сили в Косово Росія вводила для підтримки косовських сербів... Албанія була шокована тим, як у Росії поставилися до косовської проблеми. Якщо в цій країні й існували сили, здатні пам’ятати про Росію, — ті ж ліві, — то після Косова Албанія назавжди розвернулася на Захід. Саме там і варто шукати Коштуніці посередників у вирішенні питання про майбутнє Косова, якщо він не хоче, щоб край уже найближчим часом став незалежною державою.
А може, Москва здатна допомогти нормалізувати відносини із сусідами, має хороші стосунки з якоюсь балканською країною? А, власне, з якою? З колишніми югославськими республіками відносини непрості, бо Росія завжди безсоромно орієнтувалася на Мілошевича. З Болгарією — погані відносини. З Румунією — натягнуті. З Албанією — ніяких. З Грецією Коштуніца якось сам розбереться...
А тепер, шановний читачу, дайте відповідь: якби ви були президентом Югославії — не хотіли війни, а прагнули мирного відновлення своєї країни, — ви поспішали б до Москви?
Ось і Коштуніца не поспішав. Бути другом Росії — звісно, дуже добре і почесно. Але іноді страшенно хочеться їсти. Звісно, Росія, коли вона була Радянським Союзом, мала набагато більше друзів — братню Монголію і братню Чехословаччину, братню Угорщину і братню Польщу, братній В’єтнам і навіть братню Ефіопію... Про те, що на приборкання деяких дружніх народів довелося кидати братні танки, московські пропагандисти намагалися не згадувати... Після ліквідації Варшавського Договору та краху СРСР список друзів у Москві значно зменшили — але Югославія Слободана Мілошевича завжди посідала в ньому почесне місце. Про те, що за часів СРСР Югославію Йосипа Броз Тіто сприймали як опору «ревізіонізму», а самі югослави співчутливо дивилися вслід туристам із країни перемігшого соціалізму, котрі йшли з порожніми руками з белградських магазинів, в останнє десятиліття намагалися не згадувати.
Візит Коштуніци дає можливість ще трохи поговорити про російсько-сербську дружбу. Але недовго. Російському народові доведеться розчаруватися в сербському — чи бодай у власних пропагандистах, — коли недавні брати, видавши колишніх керівників Гаазькому трибуналу, так само неминуче кинуться — власне, вже кинулися — в обійми Заходу. Уявляю собі цю картину: державний візит канцлера-визволителя... Канцлера прийматимуть із королівськими почестями. У Загребі є вулиці Коля та Геншера, а в Белграді будуть Шредера й Фішера: серби все ж не хорвати... Збереться багатолюдний мітинг. Оратори знову нагадають про позицію Москви, що так і не підтримала сербський народ у його благородній боротьбі проти диктатури. Поетеса N, яка ще недавно писала викривальні листи Клінтону, прочитає новий вірш: я сама хотіла б бути за штурвалом літака, який бомбив резиденцію Слобо і Мири... Всі аплодуватимуть... Ми завжди були частиною Заходу, — вигукне поетеса. — Згадайте, як ми, серби, плюнули в обличчя самому Сталіну...
Найцікавіше, що вона матиме рацію. Белград згадував про Росію лише тоді, коли хотів воювати зі своїми ворогами до останнього росіянина. У сприятливіші для країни історичні періоди серби називали Белград «маленьким Парижем» і знаходили розуміння у Відні чи Лондоні. Отож на місці російського керівництва я вже сьогодні, попрощавшись із Коштуніцею, готував би населення до розлучення з братньою Югославією: зрештою, після того, як це населення змогло пережити розлучення з братньою Монголією, братньою Польщею, братньою Ефіопією і навіть, між іншим, братньою Україною, — розлука на Балканах не повинна стати для нього несподіваним розчаруванням.