Володимир Литвин |
Нотатки з робочого візиту до Москви
Поїздки до Москви завжди мали для представників української влади особливий підтекст. Добре це чи погано — тема іншої розмови. Але факт залишається фактом: російська столиця була і є одним із кількох світових центрів, де, як на лакмусовому папірці, виявляється зрілість українських політиків.
За часів Радянського Союзу у Москві вирішувалися всі більш-менш значущі питання, а вищим пілотажем для українських можновладців вважалося вибити для республіки більше пільг у порівнянні з конкурентами. Повернутися можна було переможцем. А можна було й без посади... Усе залежало від багатьох факторів, і не в останню чергу від гнучкості і винахідливості того чи іншого чиновника. До речі, декому з них, всупереч значному тиску, вдавалося зробити для України чимало корисного.
Що ж змінилося за 10 років?
Ні, я не маю наміру розповідати про те, що українські кадрові питання більше не вирішуються у Кремлі. Що нам більше не вказують з Білокам’яної, який сорт пшениці треба вирощувати, якої ширини має бути новий міст через Дніпро або скільки вагонів повинен мати потяг у Київському метро.
Я хочу просто поділитися деякими своїми спостереженнями від короткого перебування у столиці Росії і від спілкування з її чільними представниками.
Перше, що впадає у вічі, це суттєва зміна — навіть у порівнянні із ситуацією дворічної давності — тону розмови з українськими делегаціями. Ставлення — підкреслено шанобливе і, водночас, дружнє. Жодного натяку на старшого і молодшого брата, зверхність і диктат. Навпаки — постійна готовність до компромісу.
Рівень зустрічей — максимально високий. Переговори — толерантні, відверті, зацікавлені.
Хоча, з іншого боку, не потрібно мати ніяких ілюзій і думати, що Росія в усіх ситуаціях проводитиме щодо України альтруїстичну політику. Вона завжди, в першу чергу, відстоюватиме власні інтереси. І це природно.
Мимоволі порівнюєш усе це зі ставленням до деяких наших (та й не тільки наших) делегацій у багатьох країнах Заходу, де консультації про зустрічі з першими особами нерідко тривають місяцями, а другорядні функціонери дозволяють собі диктувати вимоги, які аж ніяк не вписуються у дипломатичний протокол і в загальноприйнятий порядок міждержавних відносин. Таку ситуацію можна пояснити багатьма причинами, але важко зрозуміти з точки зору довгострокових інтересів цих країн.
Сьогодні помітно неозброєним оком, що Росія, після приходу до керівництва В.Путіна, зробила кардинальну переоцінку стилю і методів своєї міжнародної політики. Зокрема й у своїх відносинах з Україною. У цьому відношенні Росія явно переграла консервативний Захід.
Російському президенту потрібно віддати належне. На відміну від Б.Єльцина, який закликав російських чиновників кожного ранку думати про те, що вони зробили для України, В.Путін почав з менш промовистих, але більш ефективних кроків. Він просто став ненав’язливо міняти психологію росіянина стосовно України. Очевидно, він добре знає закони фізики, а саме, що сила опору завжди прямо пропорційна силі тиску.
Результат не забарився. Ставлення до України як до рівного і справді стратегічного партнера позитивно позначилося не лише на двосторонніх українсько-російських відносинах, а й на ліквідності російської карти в наших внутрішньополітичних справах. Спекуляції навколо російської загрози стають усе менш ефективним пі-ар ходом.
Позитивні тенденції у Москві і зусилля Президента України, спрямовані на конструктивний, прагматичний і взаємовигідний діалог з Росією, подвоїли швидкість нашого спільного просування до балансу в двосторонніх українсько-російських відносинах.
Як виявилося, коли є бажання, можна знайти взаємоприйнятні рішення навіть найскладніших питань. Адже ми маємо чимало як спільних цілей, так і спільних проблем. Про це треба говорити. І цього не треба боятися.
Звичайно, і у Києві, і у Москві завжди будуть сили, які кричатимуть про зраду національних інтересів з одного боку, і про те, що «Украины — нет», — з іншого.
Але, на щастя, не вони сьогодні визначають розвиток наших стосунків.
Для мене було дещо несподівано і тому дуже приємно відчути непідробний інтерес росіян до заходів, які проводитимуться в Росії в рамках проголошеного тут року України. Зауважу, що це далеко не те, що проводилося за часів СРСР, коли дозволялося потішити московську публіку лише гопаком та варениками. Складається враження, що тут справді хочуть збагнути «українську душу», зрозуміти глибше нашу історію та культуру.
До речі, 2004 року ми відзначатимемо ювілей Переяславської Ради. Очевидно, треба уже сьогодні подумати, з якими оцінками події — гідними, але об’єктивними — ми підійдемо до цієї дати.
З розмови з президентом Путіним я виніс його щире бажання зламати існуючі стереотипи у відносинах між нашими державами і нашими народами, мати добрі стосунки, робити кроки назустріч, звичайно, в розумних межах.
Чи готові ми відповісти на це адекватним чином?
Чи готові ми самі ламати власні стереотипи щодо Росії?
Багато хто згадує про північного сусіда — і то через силу — лише з наближенням виборів. А потім з чистою совістю забуває про це.
Можливо, і нам треба навчитися бути толерантними, якщо ми хочемо толерантного ставлення до себе.
Можливо, треба інколи самим пропонувати конструктивні і реальні рішення проблем, а не тільки звинувачувати партнерів у хитрості та підступності.
Можливо, і нам треба повчитися у Росії відстоюванню власних інтересів у своїй внутрішній та зовнішній політиці.
Це питання, над якими, гадаю, всім нам треба серйозно задуматися. Бо часи міняються — а ми не завжди встигаємо за ними.
Блок «За єдину Україну» готовий до широкої дискусії на цю тему. «За єдину Україну» в єдиній Європі, яка включає й Росію», — не просто наше передвиборне гасло. Це наше тверде переконання.
Позиція блоку — в безумовній підтримці нової якості відносин з Росією. Ідучи до Європи, маємо всіляко поглиблювати співробітництво з північним сусідом. І не лише тому, що так потрібно Європі, а насамперед тому, що це відповідає нашим інтересам.
А візити до Москви стали цікавішими. Повчальними, корисними і безпечнішими: повірте, ніхто уже не ризикує там бути знятим з посади. Але, як і раніше, тут, немов на лакмусовому папірці, виявляється зрілість українських політиків.