Італійці темпераментні, емоційні і полюбляють ризикувати. Романо Проді ризикнув — і втримався на чолі італійського уряду, хоча дехто поспішив замовити заупокійну месу його кабінету відразу після несподіваної відставки 21 лютого. Минулого тижня Проді отримав вотум довіри в парламенті на продовження свого прем’єрства, яке ледь не закінчилося на 281й день. Але ж іще торік у квітні, під час найжорсткіших за останні десятиліття виборів, він ледве переміг правоцентристську коаліцію, очолювану Сильвіо Берлусконі.
Можливо, когось дивує, що Проді так легко здався і що в його поверненні так мало особистих заслуг прем’єра. Можливо, хтось, навпаки, назве все, що відбувалося в Італії протягом останнього півтора тижня, мудрим тактичним маневром глави уряду. Адже Проді подав у відставку після того, як сенат не затвердив зовнішньополітичну програму його уряду. І зробив це, щоб усе італійське суспільство й головні його політичні партнери по коаліції вмить відчули реальність дострокових виборів. Понад те — загрозу програти на цих виборах об’єднаним силам правоцентристської опозиції під керівництвом колишнього прем’єра Сильвіо Берлусконі. І нібито цей страх повернув коаліції з дев’яти партій згуртованість і бажання вижити.
Основою для дальшої боротьби став «план із 12 пунктів». Тут Проді знову ризикнув. І знову поставив на перше місце «виконання Італією міжнародних зобов’язань». А саме: збереження майже двохтисячного контингенту італійських військ в Афганістані і можливість для США розширити свою військову присутність на півночі Італії в місті Вінченца, де базується 173-тя десантна бригада і куди Штати хочуть додатково перекинути 1800 солдатів. Саме проти цього проголосували сенатори 21 лютого, хоча ні для кого не було таємницею, що з питань зовнішньої політики всередині коаліції існують розходження. Під час голосування чвари вилізли назовні, і своєю несподіваною відставкою Проді, вочевидь, хотів покарати перебіжчиків. Міністр закордонних справ країни Массімо д’Алема зопалу навіть назвав прем’єра божевільним, при цьому не став посилювати розкол в і так різношерстій коаліції.
Але самого страху втратити владу було вочевидь недостатньо, щоб здаватися переконливим під час дебатів стосовно вотуму довіри в сенаті. Прем’єрові довелося фактично боротися за голос кожного сенатора, щоб здобути більшість, причому головним завданням для нього було переконати законодавців, які належали до партій правлячої коаліції. Фактично кожен голос для Проді означав серйозний перегляд його передвиборної програми. Для прихильників крайніх лівих поглядів він заготував широкий перелік соціальних обіцянок, від підвищення ролі жінок у політиці та бізнесі й до збільшенням кількості дитячих садків та соціальних установ. Він також пообіцяв відразу після отримання вотуму довіри розпочати переговори із профспілками щодо реформи пенсійної системи. Для центристів (а це ліві демократи та представники релігійних партій) він вирішив змінити тон у питанні одностатевих шлюбів, хоча ще на початку лютого пропонував надати таким парам права, які мають звичайні сім’ї. Ватикан і католики були тоді шоковані цими ініціативами.
Проді спробував захистити політику країни в Афганістані, сказавши, що італійські солдати виконують там місію в рамках діалогу цивілізацій, і аж ніяк не роздмухують конфронтацію. Та основний козир синьйор Проді виклав наприкінці виступу — це реформа виборчої системи. Він назвав її «абсолютним пріоритетом» свого уряду й зазначив, що заради цього головного завдання готовий працювати з опозицією. Річ у тому, що Проді прагне переглянути закон про вибори, ухвалений коаліцією Берлусконі у грудні 2005 року, за чотири місяці до останніх виборів.
Насправді цей закон лише відродив систему, що існувала в Італії до 1993 року. Тоді місця в парламенті між партіями розподілилися пропорційно до отриманих на виборах голосів. При цьому партія, котра набрала більшість, хоч би якою нечисельною вона була, отримувала право на формування кабінету. Романо Проді 2005-го назвав ухвалення такого закону «великим кроком назад» для політики країни. Нині більшість експертів вважають, що існування пропорційної системи не дозволить жодній силі мати в парламенті впливову більшість, а отже — нестабільність у країні зберігатиметься.
Зазначимо, що Берлусконі змінив саме той закон, який під час виборів 2001 року дозволив йому створити найстабільнішу коаліцію в Італії з часів Беніто Муссоліні, що допомогло йому — єдиному серед післявоєнних прем’єрів — втриматися на посаді усі п’ять років, визначені Конституцією. Для уряду Проді завдання пропрацювати до 2011 року — намір і амбіційний, і фантастичний. Ось чому опозиціонери з табору Берлусконі й сам екс-прем’єр посміювалися над промовою Проді в сенаті, відзначаючи, що прем’єр виявився повністю залежним від купки сенаторів, які раз на місяць змінюють свої погляди. Навіть отримавши вотум довіри, уряд Проді не протримається довго, вважає Сильвіо Берлусконі. При цьому він нагадав, що Романо Проді, очоливши коаліцію (а не окрему партію) на минулих виборах, допустився тієї ж помилки, яка коштувала йому прем’єрського крісла 1996 року. Тоді він переміг того ж таки Берлусконі, але протримався на посаді прем’єра два роки, потративши їх на внутрішньокоаліційні чвари. І якщо навіть визнати, що сьогодні Проді вдалося згуртувати лави членів своєї коаліції перед загрозою опозиційного реваншу, вже зрозуміло — цього мобілізуючого чинника надовго не вистачить. А отже, «фокус» прем’єра — влаштувати несподівану відставку, а потім дивовижним чином повернутися на свою посаду — не справив належного ефекту.
Можливо, це лише одна з версій. Однак слід віддати належне тій ролі, яку в усій цій ситуації відіграв президент Італійської Республіки — 81-річний соціаліст Джорджіо Наполітано. Саме він довірив Проді ще раз спробувати попрацювати з урядом із лівоцентристів. Хоча в нього була велика спокуса доручити сформувати тимчасовий кабінет технократів, наприклад тому ж таки міністрові внутрішніх справ Джуліано Амато. Так із криз в історії Італії виходили вже двічі — 1992-го і 2000 року. І ось якщо вже цей тимчасовий кабінет не отримає вотуму довіри, тоді глава держави міг оголосити дострокові вибори. Та цього разу саме президент ризикнув і доручив Проді продовжити розпочаті трохи більш як рік тому реформи «з більшою, ніж раніше, ретельністю».
Подейкують, що під час антикризових консультацій у палаці президента стало зрозуміло, що головна причина, з якої Проді дали ще один шанс, — саме його прагнення провести реформу виборчого законодавства. Хоча, у принципі, з цим міг би впоратися і тимчасовий уряд «технократів» або ж запропонована в дні кризи «широка коаліція», в яку б об’єдналися лише великі центристські партії і лівого, і правого спрямування (як правлячі, так і опозиційні). У цьому останньому випадку відразу нейтралізувався вплив тих малих радикальних політичних груп, які перебувають на краях політичної осі координат і яких нині довелося улещувати прем’єру заради отримання вотуму довіри.
Однак президент Наполітано все-таки зробив ставку на найбільш інтригуючий, але, на думку багатьох, свідомо програшний варіант. Незважаючи на слова Романо Проді, що його коаліція тепер сильна як ніколи за останніх дев’ять місяців, італійські спостерігачі міркують , коли ж знову всі «підводні рифи» й розбіжності цього кабінету і такої коаліції проявляться. Можливо, вже через місяць, коли сенатові знову доведеться голосувати з питання фінансування афганського контингенту, а якщо Проді протримається до літа — він зробить неможливе. І хоч би скільки часу відвела йому доля, кожен серйозний крок означатиме для нього гру на виживання, схожу на російську рулетку, коли кожен новий поворот подій загрожує прем’єрові поразкою.