Останнім часом керівництво Росії здійснює широкомасштабну акцію зі втягування України в Митний, а надалі і в Євразійський союз. У хід пішли всі засоби - і обіцянки, і залякування. То нас запевняють, що Україна додатково отримає десятки мільярдів доларів, щоправда, невідомо, за рахунок чого. То лякають, що інакше ми втратимо десятки мільярдів доларів, і теж невідомо чому. А тепер навіть кажуть, що Україна є утриманкою Росії та перебуває в переддефолтному стані. Дійшло вже й до застережень на адресу ЄС, якому нібито доведеться витратити десятки мільярдів євро на порятунок України.
Поки що справджуються лише погрози у вигляді торговельних війн, згортання коопераційних проектів і підвищення (майже удесятеро за останні десять років) ціни на газ. Що стосується доброзичливих обіцянок, то жодної з них не виконано: ні щодо скасування кабальних умов поставок газу, ні стосовно кооперації у секторах машинобудування та інших обіцяних російським керівництвом проектів.
Однак, як свідчать дослідження (опитування населення, експертні оцінки тощо), у переважної більшості українців такі "пряники" й залякування викликають лише одне банальне запитання: чим же така приваблива Україна, ця "переддефолтна утриманка", якщо для утримання її в своїй орбіті Росія готова на все? Що стоїть за цим непереборним бажанням? Чи є тут якась об'єктивна економічна чи політична основа?
Відповіді на ці запитання з позицій України автор значною мірою вже давав у своїх публікаціях (див. DT.UA №11 від 22 березня 2013 р. "Україна і Митний союз: проблеми інтеграції" та №20 від 7 червня 2013 р. "Україна-ЄС: проблеми інтеграції").
У цій статті автор аналізує об'єктивно-економічні передумови інтеграції з позицій Росії.
З результатів досліджень Інституту стратегічних оцінок випливає, що насправді Росії потрібна інтеграція не з Україною, а з Китаєм. Цей висновок зумовлений низкою об'єктивних закономірностей, які добре відомі фахівцям з економічної теорії, світової економіки та міжнародних відносин.
Цією статтею автор не претендує на відкриття нового інтеграційного вектора, тим більше не бажає когось повчати. Без сумніву, і в Росії, і в Китаї є багато компетентних у цій сфері фахівців. Більш того, є інститути і центри, які здійснюють глибокі взаємні дослідження. Однак чомусь публікацій на цю тему, принаймні російськомовних, не зустрінеш. Натомість публікацій на тему великих переваг від входження України до Митного, а згодом і до Євразійського союзу і в Росії, і в Україні більш ніж достатньо…
Ще із студентського курсу політекономії (чи економічної теорії) добре відомо, що фундаментальною передумовою будь-якої, в тому числі міжкраїнової економічної інтеграції є поєднання ресурсів, виробничих процесів і ринків. Саме з цього випливають виробничо-попередільна спеціалізація, кооперація та інтеграція. Для Росії та Китаю така передумова складається просто ідеально. Перша належить до країн, які найбільше видобувають та експортують природних ресурсів. Другий, навпаки, - до країн, які найбільше споживають та імпортують природних ресурсів. Уже сьогодні він отримує від Росії половину необхідних йому мінеральних добрив. Зростає споживання Китаєм російської нафти, газу та інших ресурсів. В Україні ж споживання російських ресурсів скорочується. Тож для Росії в найближчій перспективі китайський споживчий ринок в десятки разів перевищуватиме український.
За умов, коли Росія має потужний сировинний ринок, а Китай - потужний споживчий ринок, інтеграційні інтереси обох країн взаємні. І це вже чітко фіксується в статистиці. За 16 років (1996–2012 рр.) експорт із Росії в Китай зріс у 10 разів, а імпорт із Китаю в Росію - у 52 рази. З жодною іншою країною в РФ немає такої високої динаміки нарощування експорту та імпорту. До того ж після 2008 р. сальдо Росії в торгівлі з Китаєм перетворилося з додатного для неї на від'ємне. Якщо у 1996 р. експорт до Китаю втричі перевищував імпорт з цієї країни, то в 2012 р., навпаки, імпорт майже в 1,5 разу перевищує експорт (рис. 1). Тобто Росія розвиває швидкозростаючу і досить преференційну для Пекіна зовнішню торгівлю. І це без жодної угоди про зону вільної торгівлі (ЗВТ) з Китаєм!
Зовсім інша ситуація між Росією та Україною. Якщо в 1996 р. торгівля між ними була близькою до паритетної, то в 2010–2012 рр. експорт з Росії в Україну вже в 1,5 разу перевищував імпорт з України. Тобто Росія вже давно згортає імпорт з України. Це одна з причин того, що в нашої країни значне від'ємне сальдо торговельного балансу - майже 10 млрд дол. (рис. 2).
Більш того, якщо до 2005 р. у зовнішній торгівлі товарообіг Росії з Україною перевищував товарообіг Росії з Китаєм, то вже 2012-го товарообіг Росії з Китаєм вдвічі перевищував її товарообіг з Україною. Таке випередження було досягнуте за рахунок тотального проникнення китайського імпорту на російський ринок. І це при тому, що Україна не перший рік має з Росією зону вільної торгівлі (правда, з численними вилученнями). Виходить, юридично Росія не має угоди про ЗВТ з Китаєм, а з Україною має, однак фактично всі преференції надає Китаю. До речі, такого зростання обороту зовнішньої торгівлі, особливо імпорту, як у Китаю з Росією, не демонструють нинішні члени Митного союзу - Казахстан і Білорусь.
Можна погодитися, що це не цілеспрямована політика російської влади, а звичайні інтереси російського ринку і бізнесу. Однак постає запитання: як російська влада зможе переламати цю ситуацію на користь України у разі її вступу до Митного союзу? Адже за наявності угоди про ЗВТ між Україною і Росією у 2012 р. товарообіг між двома країнами скоротився на 10%, а за вісім місяців 2013 р. - ще на 20%. Виходить, що в умовах ЗВТ із СНД і Росією в Україні падають не лише відносні, а й абсолютні показники зовнішньої торгівлі, скорочується міжкраїнова промислова кооперація, не реалізуються узгоджені на найвищому рівні інноваційно-інвестиційні проекти в галузях машинобудування, енергетики, немає поступок по ціні на газ. Як після цього українцям (за великого бажання) повірити, що після вступу до Митного союзу для України раптом настане режим найбільшого сприяння в торгівлі, економічній співпраці? Тим більше, що цього поки не побачили навіть Білорусь і Казахстан за три роки перебування в МС (рис. 3).
Інтеграція Росії з Китаєм визначається не лише торгівлею, а й великими можливостями прямої кооперації виробництва і ресурсами. Відомий американський дослідник Тейлор Уошберн охарактеризував азіатську частину Росії як найунікальніше місце на Землі - з великими запасами нафти, природного газу, вугілля, лісу та інших ресурсів і, водночас, зі значним дефіцитом трудових ресурсів. Унікальність цієї території ще більше посилюється тим, що поряд розташований Китай з його понад мільярдом населення та гострою проблемою ефективної зайнятості. Для освоєння азіатських просторів і виконання всіх програм і проектів (хоча б інфраструктурних), намічених ще з 30-х років ХХ ст., Росії потрібно не менш як 50 млн працівників. І це не просто суб'єктивні розрахунки автора. За прогнозами Російської академії наук (РАН), Росія до 2025 р. потребуватиме 20 млн мігрантів. Це мінімальна цифра, яка не передбачає розвитку економіки в азіатській частині Росії. Однак РАН визнає, що мігранти прибуватимуть в основному з Китаю, і в недалекому майбутньому китайці зможуть стати другою за чисельністю нацією в Росії.
За офіційними даними, у світі сьогодні налічується понад 46 млн китайських мігрантів. І це лише у 30 країнах, де перебувають понад 100 тис. мігрантів. Якщо врахувати, що офіційні дані фіксують не більш як половину мігрантів узагалі, то загальна кількість китайських мігрантів сягає 100 млн. Найбільше їх, за офіційною статистикою, в Таїланді - 9,4 млн чол., Індонезії - 8,8, Малайзії - 7, США - 3,8, Сінгапурі -
2,8 млн чол.
У Росії, за офіційними даними міжнародних структур, китайських мігрантів налічується близько 1 млн. Систематизованих даних про китайських трудових мігрантів у російській статистиці практично немає, якщо не рахувати окремих відомостей і досліджень. На-приклад, є дані, що в 2006 р. у Росії дозвіл на роботу отримали 210 тис. китайських мігрантів, або 20% усієї іноземної робочої сили. В ЗМІ згадується про листок Конгресу російських громад Д.Рогозіна і "Руху Ю.Болдирєва" на виборах до Держдуми в 1999 р., де зазначено буквально таке: "Тільки за офіційними даними, на території російського Далекого Сходу і Сибіру проживає 6 млн мігрантів з Китаю. Неофіційна цифра вдвічі більша".
Насправді офіційних даних про трудову міграцію в Росії, як, до речі, і в багатьох інших пострадянських країнах, у тому числі в Україні, досі немає. Проте навіть існуючі цифри свідчать про величезний потенціал китайської міграції, який здатен задовольнити будь-які потреби Росії в трудових мігрантах. Важливим є й те, що китайським мігрантам дуже подобається в Росії, і вони прагнуть поїхати туди. Переважна їх більшість вважають, що в Росії легше працювати і заробляти гроші, ніж у Китаї та інших країнах, і вони хотіли б залишитися тут жити.
Для Росії основна вигода в інтеграційній лібералізації китайської трудової міграції - створення нової (азіатької) економіки з китайськими темпами зростання. Ця економіка може підставити плече старіючій (європейській) економіці Росії. Йдеться про зростання не лише ВВП (китайськими темпами), а й доходів бюджету та населення. Про таку "маятникову" вигоду від освоєння та інтенсивного розвитку азіатської частини Росії свідчить історичний досвід СРСР, коли освоювалися цілина, нечорноземна зона і той же Сибір. За таких умов справді можуть бути реалізовані мрії російського керівництва про подвоєння ВВП країни та забезпечення територіальної диверсифікації економіки.
Звичайно, такі масштаби китайської трудової міграції можуть викликати певні застереження щодо негативних політичних наслідків. Однак в історії немає прикладів, коли активна міграція народів призводила б до утвердження на нових землях їхніх націй чи державностей. Наприклад, у
1860 р. у США 40% усіх мігрантів становили ірландці, але нової Ірландії тут не з'явилось: ірландські мігранти трансформувалися в американську націю з англійською мовою. У багатьох країнах Латинської Америки, Африки, Азії та Океанії від масштабної міграції європейських народів залишилася хіба що мова, окремі традиції, зразки культури і побуту. У колишніх колоніях таких могутніх у ХVІІ–ХІХ ст. держав, як Великобританія, Франція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, про метрополії вже немає ніяких політичних згадок, вони залишилися тільки в історичних працях та енциклопедіях. І сьогодні у світі є з десяток країн, де частка китайських мігрантів (офіційних і неофіційних) сягає чверті населення. Але це практично не впливає на їх державний статус, зате значно зміцнює їх економіку. Росії з її потужними історичними засадами державності це тим більше не загрожує, зате у розвитку економіки може неабияк допомогти. Приклад - Об'єднані Арабські Емірати, Кувейт, Малайзія та інші.
Вигоди для Китаю теж очевидні: створення такої великої кількості робочих місць на території Росії означає наповнення сімейних бюджетів десятків мільйонів родин. І тут теж є позитивні історичні приклади. У ХІХ ст. грошові перекази трудових мігрантів в Ірландію сягали половини ВВП країни і давали можливість виживати решті населення. Такі ж факти мали місце і в Швеції, Італії, інших країнах. Щось подібне відбувається і сьогодні в Молдові, Вірменії, Таджикистані, де грошові перекази трудових мігрантів перевищують третину ВВП країни. При цьому Росії зовсім не потрібно чинити так, як свого часу зробив царський уряд, продавши Аляску США. Не треба навіть здавати Сибір у концесію Китаю. Достатньо лише за відповідними угодами відкрити його для економічного освоєння китайцями, вкладання ними свого фінансового і трудового капіталу, й отримувати від цього доходи у вигляді зростання ВВП і бюджетів.
Слід також врахувати, що Китай багатий не лише трудовими, а й інвестиційними ресурсами. Росія, як і Україна, гостро потребує інвестицій, однак наші дві країни нічим одна одній особливо допомогти не можуть. Інша справа Китай, загальні вихідні інвестиції якого у 1,5 разу перевищують загальні вхідні інвестиції Росії і в 20 разів - фактичні вкладення коштів у неї. Китай здатен цілком задовольнити інвестиційні потреби Росії для повноцінного освоєння Сибіру (рис. 4).
Як видно з наведених даних, інвестиційний потенціал Китаю набагато потужніший, ніж Росії, і тим більше України чи країн Митного союзу. Та й російські інвестиції тягнуться більше в Китай, а не в Білорусь, Україну чи Казахстан. До речі, з Китаю Росія отримує інвестицій у чотири рази більше, ніж дає йому. Стосовно інших згаданих країн відбувається навпаки: Росія віддає інвестицій удесятеро більше, ніж отримує. А Китай нині здійснює активну і досить ліберальну інвестиційну політику: багато вкладає у країни Африки, Латинської Америки, Південно-Східної Азії.
Поєднання трудових та інвестиційних ресурсів Китаю особливо вигідне для таких інвестиційномістких секторів економіки Сибіру і Далекого Сходу, як інфраструктура, сільське господарство, лісівництво, місцева обробна промисловість. Ці галузі перебувають у глибокому занепаді і потребують справді великого вкладання коштів і праці. Значною мірою ситуація зумовлена тим, що ці галузі дуже розпорошені (мережеві), а брак трудових ресурсів не дає змоги задовольнити навіть частину потреб відповідних секторів економіки. Адже після 1991 р. населення азіатської частини Росії та кількість населених пунктів різко скоротилися. Тим часом у сусідніх з Росією провінціях Китаю у зазначених галузях спостерігався бурхливий розвиток. На сьогодні у цих провінціях кількість населення у десять разів більша, ніж в азіатській частині Росії.
Успішно реалізована в розглянутому контексті економічна інтеграція Росії та Китаю може зняти проблему "прихованої образи" останнього. Йдеться про "нерівноправні" договори 1858-го і 1860 р., за якими до Росії відійшла велика територія так званої зовнішньої Маньчжурії, сьогодні це російський Далекий Схід. Почуття образи китайців за втрачені території було основним подразником під час китайсько-радянських конфліктів, які не могла згладити навіть спільна комуністична ідеологія. На сьогодні Китай бачить більше шансів для розв'язання проблеми дисбалансу територіального розподілу природних і трудових ресурсів шляхом економічної співпраці. І це сприятливе підґрунтя для реальної інтеграції.
Економічна інтеграція Росії з Китаєм сприяла б поглибленню співпраці у військово-політичній сфері. Завдяки цьому РФ отримала б прямий доступ до теплих морів і портів Південно-Східної Азії. Тоді вона могла б перевести свій флот із Севастополя та Чорного моря, зачиненого за двома замками (НАТО і Туреччина), на південь Китаю. У поглибленій співпраці з Китаєм, особливо з використанням його інвестицій, Росія змогла б реалізувати свій потужний науково-технічний і військово-промисловий потенціал та істотно просунутись у сфері освоєння космосу, розвитку енергетики тощо.
Отже, для інтеграції Росії з Україною немає достатніх об'єктивних економічних передумов, дуже незначні тут і геополітичні вигоди. Тим часом в інтеграції з Китаєм у Росії можуть з'явитися дуже великі економічні і досить привабливі геополітичні вигоди і перспективи. Однак цілком очевидно, що тут з обох боків доведеться поступитись імперськими амбіціями, шукаючи справжній політичний баланс. Натомість з Україною, за заявами російських політиків, Росія жодних вигод від інтеграції не має, а лише втрати. Звідси постає запитання: чому ж Росія так наполегливо прагне інтеграції з Україною і не розглядає варіанта інтеграції з Китаєм?
Напрошується очевидна відповідь: напевно, Росію не влаштовує модель паритетності в інтеграції, яка неминуча у випадку з Китаєм. Очевидно, Росії більше до вподоби її "традиційні моделі інтеграції" на кшталт "приєднання Сибіру до Росії", "прорубування вікна в Європу" (назви взято з навчальних посібників з історії радянських часів). Прихильність Росії до цих схем інтеграції зумовлена історично: Москва сотні років у такий спосіб розширювала свої володіння. Адже до правління царя Іва-
на ІІІ (ХVІ ст.) Московія володіла лише трьома відсотками території сьогоднішньої Росії. Решту отримано в результаті здійснення згаданої вище політики. Тим не менш ця політика і сьогодні може прислужитися Росії, зокрема у відносинах з Китаєм. Однак уже не через війни та інтервенції, а шляхом мирної економічної інтеграції та співпраці у розвитку Сибіру і Далекого Сходу.