Вибори і бізнес
Наскільки впевнено може почуватися Путін напередодні грудневих виборів? В одному він може бути впевнений точно: найорганізованіша й найопозиційніша сила країни, яка має найбільшу підтримку, — КПРФ — залишиться в опозиції. Протягом багатьох років опитування громадської думки свідчили про зменшення демографічної електоральної бази цієї партії; вона мала максимальну підтримку 40% виборців електорату, будучи об’єктом беззастережної ворожості з боку решти 40%. Завдяки впевненості в тому, що 40% голосуватимуть проти комуністів за будь-яких обставин, Борис Єльцин, перебуваючи в найнижчій точці своєї популярності (8%), кинув адміністративні ресурси на підтримку КПРФ як перед парламентськими виборами в грудні 1995 р., так і перед першим раундом президентських виборів 1996 року. Як і Єльцин, Путін волів би, щоб російському електоратові був представлений образ ворога, а не реальна альтернатива. «Керівна роль» КПРФ для нього майже настільки ж священна, як для комуніста.
Крім того, КПРФ є дуже зручним опонентом, оскільки це противник, який не відчуває серйозної жаги влади. Частково це пояснюється тим, що більша частина істеблішменту партії (на відміну від обділеного електорату) отримує вигоду від сформованої системи бізнесу й патронату над ним і хоче отримувати її надалі. Також це пояснюється гарантованим впливом, який може забезпечити собі поміркована опозиція. Безперечно, комуністи хотіли б значно посилити свій вплив і змусити систему брати до уваги свої інтереси на всіх рівнях. Проте вони добре знають, у які бійки вплутуватися (питання бідності, житлового забезпечення, розвалу комунальної сфери), а яку межу краще не переступати (проблеми Чечні, ФСБ і бізнес-інтереси Кремля).
Однак має рацію Олександр Проханов, співголова Народного патріотичного союзу Росії, попереджаючи, що «масштаб фальсифікацій обіцяє бути безпрецедентним». Можливо, це стане необхідним, якщо Путін захоче забезпечити досягнення своєї мети. Хоча рейтинг популярності Путіна знизився, він усе ще залишається надзвичайно високим. Тим часом як у його партії, «Единой России», — навпаки. Крім того, Союз правих сил, союзницьку Путіну силу часів президентських виборів 2000 р., очолює Борис Нємцов, який тепер є його конкурентом і трудиться над створенням альянсу з ліберальною партією «Яблоко». Найбільш ганьблений Путіним олігарх Борис Березовський, попри своє британське вигнання, також намагається встановити контроль над СПС.
Якщо ці тенденції не будуть узяті під контроль, досягнення двох цілей, що їх ставить перед собою Путін, опиниться під загрозою. Перша ціль — збереження системи, завдяки якій закони, ініційовані урядом, без серйозних ускладнень можуть проводитися через Думу. Друга ціль — збереження більшості у дві третини депутатів парламенту, яка необхідна для внесення конституційних змін і запровадження третього президентського терміну. Сьогодні президент Путін наполягає на тому, що третього президентського терміну не буде. Він це має на увазі, однак Путін досить розумний для того, аби знати, що через кілька років його думка може змінитися.
На цьому тлі вплив Михайла Ходорковського в «Яблоке» і вербування ним депутатів-одномандатників викликає роздратування, необов’язкове для Путіна. Ці дії також є колосальним прорахунком. Ходорковський перетворив себе на останнього заручника нездійсненної обіцянки, даної Путіним, що «олігархи перестануть існувати як клас». Ця обіцянка залишається надзвичайно популярною серед електорату, 70% якого хочуть розслідування результатів приватизації 1990-х у Росії та їх «корекції». Однак із часу «заслання» три роки тому Березовського та Гусинського Путін зробив небагато, аби продемонструвати, що він усе ще серйозно ставиться до своєї обіцянки. Те, що Ходорковський, як і дві згадані особи, з походження єврей, мабуть, для Путіна нічого не означає, але в передвиборний сезон і це не зашкодить. Незадовго перед тим, як грянула справа ЮКОСу, Роман Абрамович, відчувши зміни, спакував валізи, захопивши із собою більшу частину свого капіталу.
Проте реальним загрозам на виборах буде протиставлено не популізм, а завзяту працю: боротьбу за розкол у лавах комуністів (підтримку Сергія Глазьєва, який намагається відокремитися від партії) і битву за відновлення контролю над СПС завдяки зусиллям незамінного державника Росії Анатолія Чубайса та його приспішника Альфреда Коха.
А реальна загроза, яку становить Ходорковський, має не передвиборний, а більш фундаментальний характер.
Бізнес і влада
Уявімо, що ця справа аж ніяк не торкається «диктатури закону», чи принаймні визнаймо, що закон має підозріле минуле. Як і знаменитий колишній віце-прем’єр-міністр України, партнер Ходорковського Платон Лебедєв був кинутий у в’язницю за злочини, імовірно скоєні багато років тому; злочини, які не підривали диктатури закону ні до Путіна, ні протягом трьох із половиною років перебування Путіна при владі. Ця диктатура закону також базується на підозрілому наборі стандартів. Як відзначив економічний радник Путіна Андрій Ілларіонов, «не 1994-го, а 2001-го серед білого дня ... на рахунки невідомої фірми з подачі РАТ ЄЕС (де головує союзник Путіна Анатолій Чубайс) надходять 750 мільйонів доларів. А потім 550 мільйонів із цієї суми опиняються на рахунках РАТ ЄЕС... Генеральна прокуратура щодо цього не ухвалила жодних рішень і не відреагувала жодним чином» (інтерв’ю радіо «Эхо Москвы», 14 липня 2003 р.). У Росії Путіна, як колись у Росії радянській, закон занадто часто виступає в ролі інструмента диктатури.
Але уявімо також, що Путін в одному аспекті має рацію. Американці можуть із повним переконанням говорити росіянам, що в демократичній системі кожен бізнес має таке ж саме право брати участь у політичному процесі, як і будь-який інший приватний інститут. Але про які «інші» приватні інститути вони можуть говорити? Російська Федерація — це країна, в якій 12 компаній виробляють приблизно 70% валового внутрішнього продукту. Навіть 500 найбільших американських компаній не виробляють стільки в процентному співвідношенні. Крім того, американський бізнес (80% доходу якого заробляється в секторі послуг) є не більш аніж першим серед рівних у системі стримувань і противаг, що охоплює профспілки, урядових службовців, екологічне лобі та лобі сфери охорони здоров’я, прибічників боротьби за права національних меншин, прибічників Ізраїлю, правих християн і навіть бідноту, яка організована і має своїх лобістів та гроші. У Росії єдина влада, яка може протистояти бізнесові, — це держава.
Додамо до цього, що у справі ЮКОСу Путін постав перед необхідністю ухвалення рішення. Очікується, що ЮКОС, компанія з доходом у 31 мільярд доларів, має злитися із «Сибнефтью», у результаті чого буде створено підприємство з доходами в 45 мільярдів доларів, яке стане найбільшою нафтовою компанією Росії, перевершивши при цьому навіть ЛУКойл (його контрольним пакетом акцій, як і РАТ ЄЕС, володіє держава). Що стосується самого РАТ ЄЕС, то 2008 року воно має бути розділене на частини, і компанія ЮКОС — один з основних «стратегічних інвесторів», які несподівано зацікавилися об’єктами РАТ у 70 регіонах країни. Ходорковський, відкрито критикуючи політику Путіна щодо Іраку, отримав від адміністрації Буша підтримку своїх амбіцій стосовно виходу на американський ринок і будівництва трубопроводу до Мурманська з перспективою поставки в Америку 10—15% споживаної в країні нафти. 3 червня, або майже за місяць до арешту Лебедєва 2 липня, Проханов описав висування Ходорковського «на політичну авансцену» як сигнал про те, що, «коли президент більше не задовольняє ділову еліту, то вона потребує свого власного посланника в політичній сфері, який був би готовий перебрати вузду правління у свої руки». Президент, мабуть, не поділяє бачення Прохановим Ходорковського як майбутнього прем’єр-міністра чи президента Росії. Проте Путін угледів загрозу і відреагував на неї. Відреагував саме він, оскільки, якби справа ЮКОСу була просто змовою ЛУКойлу, «Роснефти» і полковників із ФСБ, вона не мала б настільки далекосяжних наслідків і не зайшла б так далеко. І, до речі, протягом місяця, оскільки президент знайшов 2 години 45 хвилин на зустріч із головним редактором US News and World Report, він, мабуть, усе-таки міг би приділити більше 40 хвилин президентові Спілки промисловців і підприємців Аркадію Вольському, який наполегливо намагається обговорити з Путіним проблеми Ходорковського.
Втім, є все ж таки вихід із глухого кута, що в нього Путін завів стосунки держави й олігархів. Насправді ж це саме той шлях, на який, як наполягало багато його прибічників на Заході, нібито став Путін, шлях, схвалений Борисом Нємцовим, Григорієм Явлінським та економічним радником Путіна Андрієм Ілларіоновим: розвиток громадянської держави, держави, що керувалася б правилами, підкріпленими відповідними інститутами, насамперед — ефективною і політично нейтральною судовою владою. Відмінність між владою, яка змушує олігархів підкорятися правилам, і владою, яка змушує олігархів підкорятися їй самій, полягає в тому, що перша виходить із принципу — правила пишуться для всіх. Безумовно, жоден більш-менш розсудливий прибічник Путіна не вважав його демократом, який вірить у незаперечні переваги плюралізму й критики, не кажучи вже про вільну пресу. Але майже всі його прибічники гадали, що він, аналогічно прусському монархові, а не монарху із сімейства Романових, хотів будувати Rechtsstaat: державу, керовану законом. Така держава не переслідуватиме одного олігарха за фінансування опозиційних політичних партій, водночас дозволяючи собі вимагати 200 мільйонів доларів у інших олігархів на фінансування власної партії.
Отже, Путін вибрав інший шлях: продовження «адміністративної вертикалі» у сферу бізнесу. Як принцип адміністративний цей вибір уже досить поганий, оскільки Росія затято вимагає не фетишизації вертикального підпорядкування, а горизонтальної інтеграції всередині та між її інститутами. Як принцип економічний цей вибір згубний. Звісно, не йдеться про централізоване планування чи якусь іншу більш очевидну й одіозну форму «розподілу». Та все ж, із погляду економіки, така політика згубна з двох причин. По-перше, вона, як і основні принципи радянського соціалізму, суперечить людській природі. Стверджувати, що бізнесмен, який заробив 7 мільярдів доларів, не може висловлювати власних поглядів про свою країну та її зовнішню політику, вже не кажучи про те, щоб працювати разом зі своїми однодумцями, — означає наполягати на принципі, якого можна дотриматися лише з допомогою сили. По-друге, це унеможливлює планування: не централізоване, а довгострокове бізнес-планування. Воно потребує передбачуваності, існування принципів та інститутів, що забезпечують їх дотримання, насамперед — прав власності. За відсутності таких прав немає і вагомих підстав для залучення міжнародних партнерів та їхніх інвестицій, немає стимулу, щоб тримати власні гроші у країні, і, звісно, стимулу для вкладання капіталу в довгострокові проекти типу нафтопроводів.
Прем’єр-міністр Касьянов та особи, котрі стоять набагато ближче до першої особи, аніж він, природно, використовуватимуть кожну нагоду, аби запевнити в тому, що проект побудови держави, керованої законом, усе ще залишається в силі. Щоразу, виправдовуючись, вони також підкреслюватимуть, що побудова такої держави — довгостроковий проект, тоді як норовливі олігархи можуть становити актуальну і безпосередню загрозу. Усе ж це — ще один спосіб сказати: «Не дивіться на нашу тактику; дивіться на нашу стратегію, навіть якщо наша тактика підриває нашу ж стратегію». Для тих, хто думає «поставити на Росію», проблема полягає не у виборі правильного шляху — Путін, звісно ж, зробив це, — а в наявності бачення і мудрості, аби цей шлях продовжити. Навіть якщо British Petroleum не відкличе 8-мільярдну угоду з ТНК, інших таких угод сьогодні годі очікувати. Стратегічне бачення і мудрість поступилися російській традиції, яку Ілларіонов недавно резюмував так: «Щойно нам вдається відійти від прірви, у нас одразу виникає прагнення до неї повернутися».
Влада і національний інтерес
Справа ЮКОСу, мабуть, відродить ортодоксальну думку, існуючу на Заході і серед більшої частини російської аналітичної спільноти, про те, що в Росії «навіть немає стратегічно спрямованої зовнішньої політики». За часів Єльцина з такою ортодоксальною думкою можна було легко погодитися. Але Путін вразив Захід своєю здатністю декларувати цілі і досягати їх. До подій 11 вересня 2001 року його авторитет у політичних і ділових колах був разюче високий. Зараз ця упевненість видається недоречною. За місяць до початку розслідування проти ЮКОСу Микола Злобін, директор Російських і азіатських програм у вашингтонському Центрі оборонної інформації, наголосив, що цей образ Росії Путіна протягом тривалого часу не був наповнений реальним змістом. Маючи серйозні на те підстави, він вказував на статичність та інтелектуальну обмеженість російської політичної еліти, «потьомкінський характер російсько-американських відносин» і «політику ігнорування укорінених проблем та серйозних взаємних розбіжностей». Укладений експертом каталог невігластва, імпровізацій і помилок матиме широкий резонанс серед впливових вашингтонських кіл — досить втягнутих, аби бути «стурбованими» з приводу Росії, але занадто впевнених у собі, щоб турбуватися з цього приводу. Проте це лише одна частина картини.
Другою частиною є те, що Путін добре оговтується від власних помилок. Після іракської війни суть американської політики була точно відбита в аксіомі, приписуваній Кондолізі Райс: «Покарати Францію, ігнорувати Німеччину, вибачити Росії». Хоча Росію через продаж нею високотехнологічної військової техніки (а також направлення військових спеціалістів) в Ірак зненавиділо багато осіб у Пентагоні, та цього разу не Пентагон визначав політику. Це означає, що Росії просто щастить, — чи це означає (як припустив Олексій Пушков у «Независимой газете» від 21 квітня), що Путіну добре вдалося керувати американцями?
Частина третя, і найважливіша. З часу приходу до влади пріоритетом Путіна був не Захід, а відновлення впливу Росії на її найближчих сусідів. Однак впливові російські зовнішньополітичні кола, які мають підтримку на Заході, воліють говорити про відносини Росії із Заходом. У їхньому каталозі невідомостей, імпровізацій і некомпетентності нечасто можна надибати згадку про колишній СРСР, Євразію чи Китай. Викладаючи правильно за формою, Злобін водночас стверджує: «Здається, неначе всі сподівалися, що Володимир Путін облишив малі справи у сфері зовнішньої політики на користь великих амбіцій». Сподівалися де? У Вашингтоні та Лондоні? Можливо. Але вже точно не в Грузії, Молдові чи Україні.
Якщо ми хочемо оцінити шкоду, якої завдала справа ЮКОСу, необхідно спочатку оцінити те, чого Путін досяг. Він перетворив Росію на енергетичну супердержаву. В усій Євразії він установив практично абсолютну монополію на переробку нафти, а також як на існуючу, так і проектовану інфраструктуру транзиту енергетичних ресурсів; він систематично використовував економічні й фінансові ресурси для досягнення геополітичної вигоди. Ліберальне крило впливових зовнішньополітичних кіл Росії не хоче говорити про ці досягнення, принаймні з двох причин. Одна причина — їхня віра в те, що майбутнє Росії залежить від інтеграції в глобальну економіку, чиї центри влади і впливу лежать далеко від колишнього Радянського Союзу. Друга причина — віра в те, що відносини між Росією та її сусідами — це не справа Заходу. Західні уряди теж не люблять брати до уваги цей аспект, оскільки в їхній схемі світу періоду по закінченні «холодної війни» немає місця для розуміння того, що Росію все ще втягнуто у «великі ігри» — і вже, природно, вони не люблять, коли їм нагадують, що розширення НАТО і ЄС якраз і можуть розглядатися як такі «великі ігри».
Все ж, коли йдеться про Путіна і про російських державників, необхідний традиційніший підхід. Наприкінці 2000 року Путін, використовуючи борги Росії і розігрування енергетичної карти, зміг встановити контроль над енергетичним і фінансовим сектором Молдови, а також домогтися суттєвого перегляду геополітичного курсу України (хоча й істотно збалансованого як тоді, так і тепер завдяки відносинам Україна—НАТО). У лютому 2002 р. Путін запропонував проект створення «єдиного експортного каналу» для транспортування всього газу, що йде на експорт із Середньої Азії. Відтоді (червень 2002) Путіну вдалося укласти угоду про транзит усієї експортованої нафти, що видобувається в Казахстані сьогодні й у перспективі, через російську мережу транзитних нафтопроводів, а в квітні 2003 р. було укладено аналогічну довгострокову угоду про експорт газу з Туркменістану, який має треті у світі за обсягом запаси природного газу. Копітко задокументовані Владом Сокором, обидві ці угоди дозволяють Росії купувати енергоносії за цінами, значно нижчими від ринкових, і потім перепродувати їх на зовнішніх ринках зі 100—200% маржею. Ці угоди ставлять під загрозу зриву американський проект із будівництва транскаспійських трубопроводів (проти яких виступає Росія), будівництво трубопроводу Туркменістан—Афганістан—Пакистан (проти якого виступає Росія) і, до поновлення поставок іракської нафти, використання трубопроводу Одеса—Броди (проти будівництва якого Росія спочатку виступала, а тепер наполягає на його реверсному використанні для транспортування російської нафти на південь). Якщо не станеться радикальних змін у політиці Туркменістану та Казахстану, транспортування по нафтопроводу Баку—Тбілісі—Джейхан і газопроводу Баку—Тбілісі—Ерзурум (проти будівництва якого також виступає Росія) буде обмежене азербайджанською нафтою та газом.
У цьому змаганні ЄС залишається сором’язливим гравцем, і до появи на сцені Буша Сполучені Штати, які є головною дійовою особою (і фінансують більшу частину нових каспійських проектів), узагалі відмовлялися визнавати сам факт змагання. Свідченням того, що адміністрація Клінтона була прибічником плюралістичного підходу, яким рухають комерційні мотиви (а не геополітичні, що домінують за наявності монополіста), було блокування надання Експортно-імпортним банком США кредитів американським підрядчикам та підтримка будівництва трубопроводу Тенгіз—Новоросійськ вартістю 4 мільярди доларів, що фінансував ExxonMobil. Усе ж таки цей плюралістичний підхід не вплинув на прагнення Росії керувати тим, чим вона може керувати.
Фактично події 11 вересня 2001 р. та іракська війна зміцнили це прагнення, хай і різними шляхами. Терористичні акти в Нью-Йорку та Вашингтоні переконали Путіна в тому, що Сполучені Штати і Європа згодні заплатити, щоб покласти край своїй залежності від близькосхідної нафти. Його «стратегічний вибір» на користь Сполучених Штатів (і уступка ним військового плацдарму в Центральній Азії) базувався на тому, що Сполучені Штати тепер мають потребу у Росії як союзникові у війні проти тероризму і постачальнику енергоносіїв. Те, яким чином ця енергія постачатиметься, тепер перестало бути предметом причіпок із боку американців. Іракська війна — навіть сміливіший геополітичний крок, аніж зроблений Путіним, — знову пробудила стурбованість щодо одноосібного домінування США і змусила шукати противаги цьому домінуванню. На тлі цих подій, не кажучи вже про розширення ЄС і другу хвилю розширення НАТО, перетворення СНД на економічно придатний «простір» може розглядатися не лише як захисний захід із боку Путіна, а й як передумова надання Росії «рівного» статусу в неврівноваженій міжнародній системі. Це також може розглядатися як суто практичний захід, оскільки «війна проти Саддама», як і «війна проти тероризму», послабила увагу Америки до Євразії — і ця тенденція триватиме, якщо «страх перед американською потугою» і далі слабшатиме під тиском нових викликів, принесених «перемогою».
Внаслідок цього два недавніх кроки, зроблених Росією, як і багато попередніх, заскочили Сполучені Штати зненацька. Найдраматичнішим із них став бліцвізит у Грузію двох гравців, яких Сполучені Штати і ЄС благополучно списали з рахунків, — Олексія Міллера («Газпром») і Анатолія Чубайса (РАТ ЄЕС) із метою підписання угод, що мали кинути тінь сумніву на незмінність прозахідної орієнтації Грузії, так само як і її чорноморських трубопроводів. Жодних імпровізацій. У Грузії попереду зима, вибори й можлива зміна режиму — і, попри мільярди доларів західних інвестицій, вкладених у трубопроводи, військову програму підготовки й оснащення, а також цілий ряд нових механізмів безпеки, російські війська залишаються на території країни, а Росія залишається постачальником газу. Сторони, що підготували цей вдалий переворот, виходили зі знання політичної культури Грузії, психології її лідерів і слабких зв’язків політичної системи країни, яких так ніколи і не зрозуміє Захід.
Другим кроком стала проведена
2 червня зустріч на вищому рівні між президентом Путіним і новим президентом Китаю Ху Дзіньтао, результатом якої стало підписання 150-мільярдної угоди між ЮКОСом і Національною нафтовою корпорацією Китаю терміном на 25 років про будівництво 2400-кілометрового трубопроводу Ангарськ—Дакін, яким у Китай постачатиметься 700 мільйонів тонн російської нафти. Для Китаю комерційна логіка проекту незаперечна. За останні десять років Китай перетворився на третього найбільшого імпортера нафти у світі. Недавно виявлене родовище нафти в Ангарську має запаси, порівнянні із запасами Кувейту. Для Росії, можливо, комерційна логіка будівництва трубопроводу від Ангарська до Находки з перспективою поставки в Японію четвертої частини споживаної нею нафти була б більш незаперечною. Проте, нічого не програючи в комерційному плані, Росія зробила геополітичний вибір. Китай, у минулому стратегічний партнер Сполучених Штатів, після приходу до влади президента Буша став стратегічним конкурентом Америки. Крім трубопроводу Ангарськ—Дакін, Китай зацікавився проектом, який є сприятливим для Росії, але суперечить енергетичній стратегії Сполучених Штатів, — будівництвом трубопроводу Казахстан—Китай, проектом, що зруйнував би останні сподівання на експорт казахської нафти на Захід через Каспій. Досі російсько-китайське стратегічне партнерство, скріплене торгівлею зброєю та риторичним, нескоординованим підходом до «багатополярності», помірковано підтримується завдяки політичній волі, але залишається обмеженим за змістом. Геоекономічний інтерес і справжня взаємозалежність можуть зміцнити стратегічне партнерство двох країн.
Отже, президента Ху, напевно, цікавить те ж саме запитанням, що й осіб, відповідальних за прийняття рішень у Вашингтоні: що ж сталося з його діловим партнером і обраним інструментом Путіна Михайлом Ходорковським? Чи зможе Путін дати задовільну відповідь панові Ху й іншим?
Квадратура кола від Путіна?
Політика Володимира Путіна в іракському питанні стала його першою помилкою з часу приходу до влади. Усе ж таки він оговтався від неї, на полегшення багатьох і роздратування декого. Атака Путіна на ЮКОС — його друга помилка, але цього разу перспективи виправити цю помилку більш сумнівні.
Є одна слабкість у геополітичному проекті Путіна. Він занадто дорогий. У короткостроковому й середньостроковому плані Росія може компенсувати свої дедалі менші запаси газу та нафти туркменським газом і казахською нафтою, але вже зараз мережа трубопроводів, якими транспортуються ці ресурси, застаріла, зношена і потребує капітальних вкладень. У середньостроковому плані Росія повинна експлуатувати власні величезні невикористані запаси, але це потребує ще більших інвестицій, не кажучи вже про високі технології. Це передбачає приплив західних технологій та інвестицій. Ходорковський, власник найуспішнішої приватної нафтової компанії Росії, не заперечує цього. Він визнає, що тоді як ЮКОС може побудувати далекосхідний трубопровід у Китай, він не може дозволити собі одночасно прокладати трубопровід до Японського моря, і йому буде важко прокладати трубопровід до Мурманська. Тоді як Росія може встановити близьку до абсолютної монополію на каспійські енергетичні ресурси, не кажучи вже про геополітичну стратегію; як відзначає Сокор, «саме західний інвестиційний капітал, західні технології і ринковий попит у країнах Заходу забезпечують розвиток енергетики Каспію». Такий стан справ не просто неприйнятний — він не може довго зберігатися.
Отже, у геополітичному проекті Путіна є протиріччя: прагнення процвітати в економічній сфері і прагнення керувати. Економічний успіх Ходорковського — значною мірою досягнення самого Ходорковського. Проте цей успіх став можливим завдяки економічній політиці і системі правил, установлених президентом Путіним та освіченішою частиною його радників. Ці досягнення і структура були порушені в процесі відновлення Путіним системи управління. Ще до того, як відбулося це відновлення, Сполучені Штати вибрали ЮКОС своїм довгостроковим партнером, оскільки менеджери ЮКОСу найбільше відповідають західним стандартам прозорості, відповідальності та дотримання домовленостей. У результаті американські нафтові компанії розглядали можливість реалізації спільних проектів від Льодовитого океану до Сахаліну. Будь-яка розумна людина визнала б це успіхом політики Путіна. Натомість Путін і необізнана частина його радників вирішили, що це — «проникнення» і що незалежність Ходорковського становить загрозу.
Провісником справи ЮКОСу стало спостереження одного українського промисловця, зроблене два роки тому: «Російський бізнес і російський уряд тепер повністю від’єднані одне від одного, але вони можуть бути знову об’єднані за секунду». Західні компанії не підуть на втрату мільярдів доларів, якщо уряд і бізнес «можуть бути знову об’єднані за секунду». Глобалізація, звеличена Путіним у його промові «Росія на порозі нового тисячоліття» у грудні 1999 р., призводить до порушення управління за визначенням. Сполучені Штати отримують певний виграш і навіть якусь частину інфраструктури Росії у власність; Росія отримує інвестиції і «проникнення» на американський нафтовий ринок. Навіть сьогодні Росія забезпечує 28% поставок газу в Європу, й «Интеррос» Володимира Потаніна купує американські компанії. Зазвичай цей процес називають «візьми і дай навзамін». Усе ж, як нещодавно зізнавався у Вашингтоні сам Потанін, друга половина цього правила для еліти Росії неприйнятна. Її підхід до переговорів із СОТ полягає в «отриманні доступу, нічого не даючи натомість». Таким же її підхід до енергетичної політики та «конверсії оборонки», не кажучи вже про її політику стосовно сусідів, яка все ще базується на встановленні свого впливу через залежність і ослаблення партнерів. З початком конфлікту в Косові багато росіян зробили висновок, що розмови Заходу про партнерство були нічим іншим, як «базіканням». У світлі подій минулого місяця розсудливо було б зробити висновок, що розмови Путіна про глобалізацію — «базікання».
Які конкретніші висновки можна зробити? Московський аналітик Сергій Колмаков резюмує, що «коли велика компанія типу ЮКОСу може постраждати через щось, що було не зовсім законно 1994 р., тоді ніякий малий чи середній бізнес не може почуватися безпечно». Понад те, хоч як сумно, невеликі західні «незалежні» енергетичні компанії продовжують повідомляти про збереження практики ведення справ, яку жоден розумний бізнесмен не вважав би безпечною: тенденції до недотримання угод партнерами, підходу до вирішення спорів із позиції «сильний завжди має рацію», нездатності суддів винести вирок і, попри деякі позитивні зміни, того факту, що невеликі російські й західні компанії усе ще залишаються заручниками політичних ігор. Було б дивно, якби кити бізнесу не дослухалися до цих незалежних голосів. Але чи враховуватимуть тепер більше уряди країн-лідерів наявний зв’язок між політикою та бізнесом на пострадянських теренах? Це занадто багато, щоб на це сподіватися, але, можливо, нарешті для них стане очевидно, що на карту поставлено багато, включно з інтересами Заходу.