23 липня 2021 року арбітражний трибунал, створений на підставі Договору до Енергетичної хартії (далі — Договір), зобов’язав Росію сплатити 5 млрд дол. США збитків разом із відсотками компанії Yukos Capital Limited (Британські Віргінські Острови). Рішення мотивовано тим, що Росія, порушуючи положення Договору, експропріювала інвестиції компанії у формі грошових позик, наданих нею дочірнім компаніям ЮКОСу. Також трибунал констатував відмову в правосудді інвестору в російських судах, які, згідно з інформацією ЗМІ, визнали відповідні договори позики нікчемними.
Це рішення є продовженням так званої саги арбітражних проваджень ЮКОСу, історія якої почалася 2003 року, коли російська влада звинуватила російську компанію ЮКОС і бізнесмена Михайла Ходорковського в несплаті податків. Під приводом цього компанію було згодом ліквідовано, а її активи передано «Роснефти» та «Газпрому».
Для відшкодування збитків іноземні акціонери компанії ЮКОС на підставі Договору звернулися до міжнародного інвестиційного арбітражу. За результатами розгляду справи арбітражний трибунал зобов’язав Росію сплатити інвесторам 50 млрд дол.
Але окрім акціонерів ЮКОСу від експропріації також постраждали його дочірні компанії, які розпочали три окремих інвестиційних спори проти Росії. Одну з цих справ успішно завершив саме Yukos Capital Limited, який не зміг повернути кошти за позиками для компаній ЮКОСу внаслідок ліквідації компанії та визнання російськими судами таких позик нікчемними, як повідомляють ЗМІ.
Як Росія намагатиметься скасувати рішення
Арбітражні рішення є остаточними й не підлягають перегляду по суті. Однак їх можна оскаржити виключно в судах місця арбітражу на основі вичерпного переліку переважно процесуальних підстав (наприклад, відсутність компетенції трибуналу розглядати спір).
У справі Yukos Capital місцем арбітражу є Женева (Швейцарія). Отже Росія, найімовірніше, оскаржить арбітражне рішення до Федерального верховного суду Швейцарії, який є першою й остаточною інстанцією для вирішення таких питань у цій державі. Власне, до цього ж суду Росія зверталася, хоча й безуспішно, в кримських арбітражах за позовами ПАТ «Укрнафта» та ТОВ «Стабіл» щодо втраченого майна в Криму внаслідок російської окупації.
До речі, в головній 50-мільярдній справі ЮКОСу місцем арбітражу є Нідерланди, і сторони вже вподовж тривалого часу з перемінним успіхом судяться щодо оскарження арбітражних рішень у різних інстанціях (адже на відміну від Швейцарії, в Нідерландах аж три інстанції можуть розглядати питання оскарження). 2016 року нідерландський суд першої інстанції скасував арбітражні рішення у справі, але вже 2020 року Апеляційний суд Гааги залишив рішення в силі. Проте Росія зараз намагається домогтися скасування вже у Верховному Суді Нідерландів.
У всіх справах саги ЮКОСу одним із основних аргументів Росії є твердження про те, що вона не є стороною Договору до Енергетичної хартії, на підставі якої було створено арбітражні трибунали. Тобто, на думку Росії, хоча вона й підписала Договір, проте ніколи не ратифікувала його, а отже, його положення не стали для неї обов’язковими. Відповідно, арбітражні трибунали не мають компетенції розглядати позови ЮКОСу. Арбітражні ж трибунали вирішили інакше. Вони констатували, що Договір підлягає так званому тимчасовому застосуванню для Росії від моменту підписання до моменту ратифікації, а отже, вони мають повноваження розглядати спір.
Водночас у випадку з Yukos Capital Limited Росія також має специфічний для цієї справи аргумент. Арбітражний трибунал вирішив, що позики коштів інвестором є інвестиціями в розумінні Договору, враховуючи специфічні обставини цієї справи. Відповідне питання не є чітко вирішеним у арбітражній практиці, оскільки існує думка, що позики як такі не підпадають під класичне економічне визначення інвестицій.
Навіть якщо арбітражне рішення буде скасовано, воно однаково потенційно може бути виконане в інших країнах, де скасування не є автоматичною перешкодою для виконання. Однак це істотно знизить шанси на отримання коштів та може фактично зупинити процес виконання, як це було в основній справі ЮКОСу після рішення нідерландського суду на користь Росії.
Як стягнути ці кошти з Росії?
У більшості випадків держави добровільно виконують арбітражні рішення. Якщо ж ні, то примусове виконання є можливим за допомогою Нью-Йоркської конвенції 1958 року, яка передбачає обов'язкове визнання та виконання арбітражних рішень у більш як 160 країнах світу.
У випадку всіх арбітражів проти Росії саме етап фактичного стягнення коштів є одним із найбільш проблемних. Росія займає послідовну позицію невиконання арбітражних рішень, прикладом чого є кримські справи за позовами українських інвесторів та власне сага ЮКОСу. За таких умов єдиним способом стягнути кошти є примусове накладення стягнення на майно Росії як держави. Оскільки майно в самій Росії практично неможливо арештувати (позиція російських судів полягає в незастосуванні Договору), залишається майно Росії як держави за кордоном. І важливо розуміти, що це має бути саме майно Росії як держави, а не її громадян або російських компаній, які, згідно із загальним правилом, не відповідають за її зобов’язаннями відповідно до міжнародного права.
Великою перешкодою є те, що майно Росії за кордоном (як і будь-якої держави), яке використовується в публічних цілях, захищене суверенним імунітетом. Тобто іноземні суди не можуть накласти стягнення, наприклад, на майно російських посольств, консульств, армії та коштів, які використовуються в публічних цілях тощо.
Тут доречно згадати намагання акціонерів ЮКОСу накласти стягнення на земельну ділянку в центрі Парижа, придбану Росією для будівництва собору Московського патріархату. Французькі суди зрештою відмовилися накладати стягнення, зазначивши, що земельна ділянка захищена суверенним імунітетом як «духовне місце». Цей приклад наочно демонструє, яким обмеженим може бути перелік майна для стягнення.
Отже, головною метою для інвесторів має бути майно Росії, яке використовується в комерційних цілях та не є захищеним суверенним імунітетом. Наприклад, акції/частки в компаніях, комерційні рахунки, платежі від третіх осіб за господарськими операціями з продажу товарів тощо. Але таке майно Росії за кордоном є істотно обмеженим, адже після намагань акціонерів ЮКОСу виконати 50-мільярдне рішення 2014 року Росія та її радники дуже добре постарались, аби належним чином захиститися від накладення стягнень. Наприклад, майно переводилося на третіх осіб або в юрисдикції з малими шансами для накладення стягнення тощо.
Успіху (але ще до винесення рішень по ЮКОСу) в накладенні стягнення на майно Росії, не захищене суверенним імунітетом, досягнув громадянин Німеччини Франц Зедельмаєр, якому (згідно з інформацією ЗМІ), серед іншого, вдалося накласти стягнення на російську будівлю колишнього торговельного представництва СРСР в Кельні та частину торговельного представництва Росії у Стокгольмі, яка не використовувалася за призначенням.
Накладення стягнення на майно російських державних компаній є також проблематичним. Бо згідно із загальним правилом вони є окремими юридичними особами й не відповідають своїм майном за порушення Росії. Є правові концепції, які теоретично дозволяють заявляти аргументи про те, що деякі із цих компаній є фактичним продовженням Росії як держави, а отже, їхнє майно підлягає стягненню. Але в цьому відношенні все залежатиме від практики та позиції судів країни, де знаходиться відповідне майно.
Українські інвестори у кримській справі «Еверест» проти Російської Федерації» добивались арештів акцій російських Промінвестбанку, ВТБ та «Сбербанку», якими володіють російські банки із державним капіталом — Внєшекономбанк, ВТБ, «Сбербанк» Росії відповідно. Проте Верховний суд України зайняв позицію, згідно з якою арешту підлягають виключно акції, які належать Російській Федерації. Як наслідок, оскільки лише акціонер Промінвестбанку Внєшекономбанк на 100% належить уряду Росії, то в межах виконавчого провадження 2020 року було продано лише його акції.
У відповідь російський Внєшекономбанк розпочав міжнародний інвестиційний арбітраж уже проти України. Російський банк, серед іншого, стверджує, що Україна в такий спосіб неправомірно експропріювала його майно, оскільки він не відповідає за зобов’язаннями Росії як держави за міжнародним правом. Ризики таких позовів є також і для інших держав, суди яких вирішать арештувати майно російських державних компаній. Це може слугувати певним демотивуючим чинником.
До речі, внаслідок активних арештів російського майна у Франції після рішення по ЮКОСу 2014 року Франція посилила процесуальні вимоги для арешту майна іноземних держав. У французькій арбітражній спільноті ці зміни неофіційно прозвали «змінами Путіна» начебто через те, що Франція остерігалася негативної реакції Росії зокрема й у формі інвестиційних позовів.
Можна з упевненістю констатувати, що українські інвестори в кримських справах отримали ще одного суттєвого конкурента в гонитві за активами Росії за кордоном, що, звісно, ускладнює фактичне виконання кримських рішень.
Водночас у справі Yukos Capital Limited було вирішено, що позика коштів може бути інвестицією в розумінні інвестиційних угод за певних умов. Отже, українські інвестори, які надали істотні позики компаніям, експропрійованим Росією внаслідок окупації Криму, можуть потенційно використовувати логіку цього рішення для захисту таких інвестицій через міжнародний арбітраж.