Практично відразу ж після обрання Володимира Путіна президентом Російської Федерації близькі до Кремля політологи виступили з прогнозом: приблизно через рік після перемоги на виборах Путін розпочне серйозні кадрові перестановки. Через рік — бо поки що зв’язаний зобов’язаннями перед оточенням попередника, який подарував йому Росію, бо поки що не має досвіду управління державою, власної команди тощо.
Рік минув. Перестановки справді розпочалися. Практично в один день Володимир Путін змінює весь силовий блок уряду, призначає нових міністрів оборони, внутрішніх справ, атомної енергетики, нового секретаря Ради безпеки і керівника Федеральної служби податкової поліції (ФСПП). Здавалося б, перестановки досить важливі, щоб говорити про «справжній кінець епохи Єльцина», як це зробила наступного дня після кадрової перетряски зазвичай точна у своїх оцінках The Moscow Times. Але спробуємо розглянути кожне призначення і кожну відставку персонально — може, тоді стане значно зрозуміліше, що ж відбулося.
Відставку маршала Ігоря Сергєєва з поста міністра оборони зумовило очевидне невміння вищого військового керівництва країни бодай справляти враження готовності до військової реформи. Про конфлікт між маршалом і начальником Генерального штабу Анатолієм Квашніним довідалася преса. Відомо, що міністр оборони і начальник Генштабу протягом останніх місяців просто не розмовляли. Тому питання зміни міністра було не так питанням міжкланових розбірок, як нагальною потребою: важко уявити собі державу, яка б хотіла існувати з паралізованим військовим керівництвом! Інша річ — кого призначити міністром оборони. У «старої команди» вочевидь не було людини на цю посаду: варто нагадати, що й за єльцинських часів вакансії міністра оборони заповнювалися після відставки Павла Грачова з великим скрипом. Генерал Ігор Родіонов (дивно згадувати) був людиною Олександра Лебедя, маршал Сергєєв — радше, альтернативою Родіонову... Тож посада міністра оборони була за путінською командою, і в Кремлі практично вирішили, що новий міністр має бути цивільною людиною. Найбільш імовірним кандидатом на цей пост вважався віце-прем’єр Ілля Клєбанов. Думка про те, що Сергій Іванов теж був би непоганим міністром оборони, висловлювалась, але секретар Радбезу вже встиг перетворитися на найбільш наближеного до Путіна чиновника. Він виконував найважливіші зовнішньополітичні доручення президента країни. Нещодавно Іванов здійснив турне до США, що скінчилося фіаско, в ході якого марно намагався домовитися з Кондолізою Райс та Коліном Пауеллом про зустріч Путіна з Бушем... Втім, якщо чесно, то майже все, за що брався Іванов, поки що закінчувалося таким самим результатом, і в цьому сенсі я спокійний за російську армію... Лихі язики навіть подейкували, що саме він порадив Путіну продовжувати відпочинок, коли тонув «Курськ»... Але довіра Путіна до Іванова від цього не зменшувалося! Чому ж секретар Радбезу має залишити Кремль?
Мабуть, тому, що «стара команда» відчула — Радбез перетворюється на справжній центр влади, і вирішила трохи видозмінити його можливості. У кабінет Сергія Іванова в’їхав старий, перевірений ще єльцинським часом міністр внутрішніх справ Володимир Рушайло, якого в пресі підозрюють у зв’язках навіть і не з «сім’єю», а з її «блудним сином» Борисом Березовським. Ясно, що Рушайло не матиме такого впливу на Путіна, як Сергій Іванов, простіше кажучи — він взагалі не матиме серйозного політичного впливу. Зате в Кремлі поки що залишиться тільки один центр влади — очолювана Олександром Волошиним президентська адміністрація.
Щоправда, президент отримав утішний приз — не лише Міністерство оборони, а й МВС. Та відразу з’ясувалося, що сильної постаті, яка б могла очолити це відомство, в Путіна немає. Міністром внутрішніх справ довелося призначати лідера парламентської фракції «Единство» Бориса Гризлова, людину, котра з’явилася в політичному житті Росії лише після парламентських виборів 1999 року і зарекомендувала себе лояльністю до президента та його адміністрації. Але Іванов, який ніколи не працював у військовому відомстві, — хоча б генерал-лейтенант розвідки. А Гризлов — просто людина, яка жодним чином не причетна до «органів». Щоправда, разом із Гризловим — на пост його першого заступника — в МВС прийшов Володимир Васильєв, колишній заступник Іванова по Радбезу, який багато років працював у МВС і який, мабуть, і здійснюватиме практичне керівництво міністерством. Але Васильєв — по-перше, людина своєї структури, а вже по-друге — людина президента. Тому, мабуть, і знадобилося зміцнити керівництво «по-перше, своєю людиною».
Дуже цікаво й те, що фінансами міністерства оборони розпоряджатиметься колишній заступник міністра фінансів Любов Куделіна — таким чином, вплив пітерської економічної групи, до якої належать міністр фінансів Олексій Кудрін та міністр економіки Герман Греф, пошириться на військовий бюджет. Але це позиційна перемога. Можна, до речі, вважати, що путінці взяли ФСПП, пославши її колишнього керівника В’ячеслава Солтаганова заступником до Рушайла, а керівником ФСПП призначивши колишнього заступника Іванова по Радбезу Михайла Фрадкова...
Отже, що ж ми маємо в підсумку? Намір президента перебрати контроль над силовими відомствами здійснився, але шляхом втрати головного центру влади і стратегічних розробок, який діяв саме в Путінових — і нічиїх більше — інтересах. Після переходу Іванова та його заступників Путін залишився в Кремлі сам-самісінький. А близькі йому люди, замість загальних розмірковувань та конфіденційних доручень, змушені будуть виконувати конкретну поглинаючу роботу у двох величезних відомствах.
Зрозуміло, що ця ситуація тимчасова. Президент продовжить свій кадровий наступ, а старе єльцинське оточення намагатиметься його в цьому наступі зупинити. Буде низка поступок, випадкових і короткочасних призначень, політичних фіаско... На другому році президентства Володимира Путіна Росія ввійшла у смугу кадрових боїв, які повинні привести або до формування нового політичного класу — класу висуванців Володимира Путіна, або до послаблення владних можливостей глави держави на користь тих, хто висунув його на цей пост.
Поки що, після першої сутички за портфелі, команда Путіна, радше, розглядає її результати не як результат боротьби за владу, а як вдалу піарівську акцію — навіть без урахування очевидних фактів. Втім, зробити це не важко. Практично всі статті в провідних російських газетах написано представниками так званого кремлівського пулу — об’єднання спеціально відібраних журналістів, які є, швидше, представниками адміністрації у своїх редакціях, ніж редакцій — у Кремлі. Тому ЗМІ одночасно викладають кремлівську версію кадрових перестановок. Протиріч немає, і читачі слухняно ковтають — на обгрунтування путінської тези про «демілітаризацію силових відомств» — повідомлення про першого цивільного міністра оборони. Те, що Сергій Іванов — генерал-лейтенант СЗР, який пішов у відставку в листопаді 2000 року, написано в біографічній довідці, яка супроводжує матеріали, але хто її читатиме! Тим більше, хто згадає, що генерал Ігор Родіонов звільнився з армії, але був залишений міністром оборони, — тоді й говорили про першого цивільного міністра оборони, а генерал красувався на публіці в цивільному. Тож історично перший «цивільний» міністр оборони Росії — генерал Родіонов, а не генерал Іванов. Якщо заглибитися в історію, ми згадаємо, що насправді першого цивільного міністра оборони тоді Радянської Армії дав Леонід Брежнєв, призначивши на цю посаду Дмитра Устинова. Звісно, Устинов теж був генералом, а згодом і маршалом, але до призначення він в армії ніколи не служив, розв’язуючи проблеми ВПК. В Іванова й Родіонова все ж трохи інакша біографія.
З цивільними міністрами внутрішніх справ також не все просто. Борис Гризлов справді — перший цивільний міністр внутрішніх справ Росії. Але за горбачовських часів МВС очолював партійний працівник Вадим Бакатін, потім інший партійний працівник — Борис Пуго, щоправда, пов’язаний з «органами» роботою в КДБ Латвійської РСР. Борис Гризлов — просто ще один партійний працівник, який продовжив перервану традицію. Однак варто почитати мемуари Бакатіна (Пуго, як відомо, не мав змоги написати мемуари), щоб зрозуміти, які реальні можливості цивільного міністра внутрішніх справ...
Путінська команда відчайдушно бореться з логікою, стверджуючи, що Сергія Іванова не понизили, а підвищили. Хоча кожному спостерігачу, обізнаному з апаратними стосунками, зрозуміло, що кращого друга президента позбавлено тепер елементарної можливості постійно — саме постійно! — бувати в президента, впливати на вирішення тих дрібниць, із яких, власне, і складається управління. Ось у Путіна є ще один друг — представник президента в Західному федеральному окрузі Віктор Черкесов. Про його наближеність до Путіна відомо. А чи багато відомо про політичний вплив Черкесова? У Сергія Іванова неминуче виникнуть ті ж самі проблеми. І навряд чи людина, котру в його оточенні величали «віце-президентом», змириться з цим. Як, втім, навряд чи змириться з цією ситуацією сам Путін. Не випадково кремлівському пулу доручили озвучити можливість відставки самого прем’єр-міністра Касьянова, якого вважають однією з основних фігур «старої команди». В економічному блоці можливості Путіна, хоч як це дивно, кращі, ніж у силовому, — існує сильна пітерська команда, яка не є президентською генеалогічно, зате жодним чином не причетна до «сім’ї» і старого оточення. І, щоб позбутися набридливої опіки, Путін може змиритися з економічним лібералізмом пітерців, намагаючись провести в прем’єри Кудріна або Грефа. А втім, судячи з того, як відбувалися зміни серед силовиків, і тут президентові доведеться йти на якийсь тимчасовий компроміс — можливо, усвідомлюючи це, Путін і не квапиться з новими кадровими рішеннями... Зрештою, головне — почати партію, а несподівані ходи можна зробити й під час гри... Поки що ми бачили тільки рокіровку.