Хвиля демонстрацій, котра потрясла Єгипет, чітко свідчить, що найближчим часом не можна виключати закінчення ери правління єгипетського президента Хосні Мубарака. Він утримував владу над країною майже 30 років.
Сотні антиурядових демонстрацій у Каїрі та інших містах Єгипту, які закінчувалися навіть сутичками з поліцією, стали найбільшим виявом протесту цього стародавнього і гордого народу протягом останніх десятиліть.
Власне, після повалення авторитарного режиму президента Зін Аль-Абідін бен Алі в Тунісі звучало чимало прогнозів стосовно того, що ці драматичні події цілком здатні спровокувати повстання в інших арабських країнах, у яких укоренилося специфічне ставлення до демократії та прав людини. Тепер можна сказати - прогнози збуваються. Адже революційне полум’я, прокотившись арабським світом, досягло Єгипту.
Як і в Тунісі, демонстрації в Єгипті пройшли на тлі посилення народного невдоволення великою бідністю та безробіттям, яке реально перевищує 26%. Робота є лише для наближених до режиму. Майже половина із 80 мільйонного населення Єгипту сьогодні живе нижче або тільки трохи вище межі бідності, яку визначають встановлені Організацією Об’єднаних Націй два долари на день.
Низька якість освіти, охорони здоров’я та високий рівень безробіття не залишають жодних шансів багатьом єгиптянам, позбавленим найнеобхіднішого. Проте економічне невдоволення - лише частина широкого політичного незадоволення. В єгипетському суспільстві давно назріває глибинний гнів, породжений несправедливістю, нерівністю та корумпованістю режиму Мубарака.
Єгиптяни незадоволені тим, що президент Хосні Мубарак, якому 4 травня виповниться 83 роки, щосили чіпляється за владу. Герой арабо-ізраїльських воєн і колишній маршал авіації, що його свого часу дуже поважали й любили в Єгипті, за кілька десятиліть перетворився на диктатора, який ні за що не хоче відмовитися від владних повноважень. Також більшість єгиптян не влаштовує намір Хосні Мубарака передати династичним шляхом владу своєму сину Гамалю наприкінці 2011 року, що може ще на декілька десятиліть продовжити «застій» у країні. Тому єгипетський народ прагне корінних змін, а не владної рокіровки всередині однієї владної родини.
Поки що дії єгипетської влади і народу скидаються на бійцівський поєдинок, де кожен із супротивників обережно кружляє, стежачи і намагаючись вгадати наступний крок іншого. І тут багато залежить від того, хто першим припуститься помилки. Але режим Мубарака мав би насторожити той факт, що демонстранти, які раніше після нападів поліції панічно втікали, тепер, після застосування в Каїрі поліцейськими водометів, палиць і сльозогінного газу, почали діяти зовсім інакше. Люди стояли на своїх місцях і відбивалися. Вони кидали каміння, а дехто навіть забирався на броньовані вантажівки поліції.
Цілком очевидно, що єгиптяни всерйоз налаштовані покласти край злидням та політичному безправ’ю, а режим Мубарака перебуває в паніці. Один єгипетський експерт зазначив: «Відчуття таке, неначе сьогодні затишшя перед бурею. Такого не було з 1977 року, коли повстання через ціни на хліб ледь не змело уряд президента Анвара Садата. Але демонстранти не мають єдиного координуючого центру, і тому ще занадто рано говорити, чим це все може скінчитися».
Це правда: ніхто не знає, чим це все може скінчитися. Але одне відомо достеменно: Єгипет ніколи не буде колишнім. Джин свободи вже випущений із пляшки і не може бути повернутий всередину. Єгиптяни відчули смак свободи і те, що їхня колективна сила - на вулицях. Якщо їм вдасться опанувати навички організованості та керування, які будуть адекватні завданню, - то вони матимуть шанс рухатися до влади. Однак у разі відсутності у протестантів скоординованого керівництва, чіткого плану дій та бачення перспективи ситуація може розвиватися по-різному.
Сьогодні режим Хосні Мубарака має дуже хитку основу. Вагання поліції на початку протестів свідчать, що влада не впевнена в ефективному використанні апарату репресій для придушення народного повстання. Можна зробити припущення, що серед тих, хто нині приймає остаточні рішення в Єгипті, думки з приводу подальших кроків розділилися. Одні наполягають на жорсткій розправі з протестантами. Інші схиляються до компромісу з народом, який дасть змогу виграти час.
Чи здатен режим втопити повстання в крові? Такий варіант подій можливий, і його не слід виключати. Однак за таку «перемогу» довелося б заплатити дуже високу ціну. Силові дії у жодному разі не зможуть зняти ненависть населення до режиму Мубарака.
Якщо ж переможуть аргументи прихильників компромісного рішення, то очевидно, що Хосні Мубарак уже занадто старий, аби утримувати всю повноту влади у своїх руках. Якщо йому все ж таки вдасться протягнути свого сина Гамаля на президентську посаду, то така влада не буде легітимною в очах єгипетського народу. Крім того, в такій ситуації економічні показники Єгипту знижуватимуться, що ще більше загострить проблему безробіття та злиднів.
Усе свідчить про те, що єгиптяни перестали боятися владу. А якщо народ скаже «ні», жодні репресивні поліцейські методи не зможуть зашкодити зміні режиму в Єгипті.
Однак різка зміна влади здатна принести нестабільність, а то й хаос на береги Нілу. Як учить досвід усунення від влади силовим шляхом іракського диктатора Саддама Хусейна, залишаються виконавці нав’язування народу злочинної волі. Таким чином, зміна влади, яка тривала в Єгипті майже 30 років, багатьом може принести розчарування. Адже представники силових структур, поліції та керівної Національно-демократичної партії так просто не змиряться із втратою ними панівного політичного і економічного становища.
Недарма в сусідніх із Єгиптом країнах дуже непокояться, що відхід президента Хосні Мубарака від влади може спровокувати переміщення мільйонів біженців із цієї країни. До того ж політична нестабільність і ймовірне силове протистояння між прихильниками та противниками нинішнього правлячого режиму можуть дуже сильно вдарити по туризму. Який, вкупі з доходами від експлуатації Суецького каналу, є одним із головних джерел наповнення єгипетського бюджету.
Різкий перехід від диктатури до демократії також здатен спровокувати в Єгипті ситуацію, котра приведе до влади екстремістську релігійну організацію «Брати мусульмани». У разі реалізації такого сценарію Єгипет із чинника стабілізації у Близькосхідному регіоні та з впливового учасника близькосхідного мирного процесу автоматично може перетворитися на джерело постійної дестабілізації і неконтрольованого поширення ісламського фундаменталізму.
Таким чином, в інтересах поміркованих мусульманських режимів і країн західної демократії не допустити дестабілізації в найбільш населеній арабській країні. А це можливо лише за умови, що опозиція і представники режиму Мубарака будуть готові сісти за стіл переговорів. Сполучені Штати і їхні західні союзники мусили б діяти на випередження й унеможливити реалізацію повномасштабного громадянського повстання в Єгипті, після якого в ісламістів з’явиться можливість узяти країну під свій контроль.
Ці домовленості могли б полягати в такому. Президент Хосні Мубарак гарантує, що ні він, ані будь-хто з його родини чи найближчого оточення не претендуватимуть під час наступних виборів на президентську посаду. Термін до закінчення його президентських повноважень вважатиметься перехідним періодом, і обидві сторони протистояння утримуватимуться від силових дій.
На цей період створюється тимчасовий уряд, до якого мають увійти і представники опозиції. У такому разі наступні президентські вибори відбудуться під контролем та жорстким моніторингом світової демократичної громадськості, і до участі в них не допустяться висуванці екстремістської релігійної організації «Брати мусульмани». Гадається, такі переговори мали б пройти якомога швидше. А президент Єгипту Хосні Мубарак, який має великий політичний досвід, нарешті мусив би усвідомити, що краще піти самому, ніж бути скинутим із престолу, на якому він опинився 1981-го лише завдяки збігові драматичних історичних обставин.