Катарська «Аль-Джазіра» у зв’язку з драматичними подіями навколо Афганістану стала одним із провідних засобів електронної інформації у світі. Маючи доступ до ексклюзивних джерел, навіть до самого Усами бін Ладена, вона сьогодні випереджає за оперативністю американську Сі-ЕН-ЕН. Її програми регулярно дивляться 35 мільйонів телеглядачів, зокрема 150 тисяч — у Сполучених Штатах. Офіційні представники США різко критикували «Аль-Джазіру» за «антиамериканський ухил» і навіть рекомендували не ретранслювати її програми. Але, зважаючи на все, думки високопоставлених осіб в адміністрації з цього приводу розділилися. Приміром, держсекретар США Колін Пауелл дав катарській телекомпанії інтерв’ю, визнавши цим її важливу роль у формуванні громадської думки в арабському світі. Після нанесення бомбового удару по офісу телекомпанії в Кабулі Нью-йоркський Комітет захисту журналістів опублікував заяву, де говорилося: «Аль-Джазіра» — життєво важливе джерело новин й інформації про конфлікт в Афганістані. Ми відчуваємо полегшення у зв’язку з тим, що в результаті інциденту не було людських жертв, і сподіваємося, що «Аль-Джазіра» негайно відновить висвітлення подій в Афганістані».
Бомбардування офісу не було прикрим винятком. За день до цього під час нальотів американських літаків на Кабул було заподіяно матеріальної шкоди АП й Бі-Бі-Сі. За повідомленнями лондонських джерел, у кабульському відділенні Бі-Бі-Сі розбито шибки та знищено устаткування.
Але це — півбіди. Жертвами війни в Афганістані стало багато журналістів. Одним поталанило залишитися живими, інші, пройшовши крізь її горнило, поповнили мартиролог представників однієї із найнебезпечніших професій.
Тривожна одіссея
зі щасливим фіналом
Коли обстановка навколо Афганістану розпалилася до краю і стало очевидно, що США й Великобританія невдовзі завдадуть ударів по військових базах «Талібану» й терористичної мережі «Аль-Каїди», британська журналістка Івон Рідлі на свій страх і ризик проникла в цю країну, ізольовану від сучасного світу. Але бурка (мовою урду — паранджа. — Авт.), яку вона вдягнула, не врятувала її. Таліби викрили Івон і разом із двома провідниками заарештували 28 вересня — того дня, коли вона перетнула пакистансько-афганський кордон. 9 жовтня, приблизно за 20 миль від Джалалабада, розташованого на сході країни, таліби затримали вбраного у східний одяг кореспондента популярного французького тижневика «Парі-матч» Мішеля Пейрара. У пресі з’явилися тривожні повідомлення про те, що вони влаштували публічну страту, закидавши його камінням. На щастя, це не підтвердилося.
Прагнучи не погіршувати свій сумнівний імідж, керівництво «Талібану» під міжнародним тиском вирішило звільнити обох західних журналістів: Івон Рідлі — 8 жовтня, Мішеля Пейрара — 3 листопада. А 12 листопада випустили на волю Муккарама Хана — кореспондента газети «Наваї-Вакат», що видається в Пакистані мовою урду.
Особливо широкого розголосу набула справа Янагіди Дайгена та пов’язана з нею кампанія міжнародної журналістської солідарності.
36-річний японський письменник і незалежний журналіст перетнув пакистансько-афганський кордон без візи. Його заарештували 23 жовтня у провінції Кунгар. Спочатку таліби прийняли Янагіду за узбека (представника однієї з національних меншин Афганістану), і разом із затриманими раніше Мішелем Пейраром, Муккарамом Ханом й Ірфаном Кураши (пакистанським провідником Мішеля Пейрара. — Авт.) переправили до в’язниці Джалалабада.
Впливова міжнародна громадська організація «Репортери без кордонів» відразу ж енергійно почали домагатися його звільнення. До цієї вимоги приєднали свої голоси вирвані з полону Мішель Пейрар та Івон Рідлі. У зверненні до керівництва «Талібану» М.Пейрар заявив: «Я сидів із Дайгеном в одній в’язничній камері. Він — незвичайна людина, невтомний мандрівник і знавець людських душ. Спонукуваний неослабною цікавістю до людей, він із 20-річного віку подорожував по п’яти континентах — від Африки до Антарктиди. Саме це привело його на війну в Афганістан. Він пише книгу про цю країну. Дайген цілком спокійно ставиться до свого ув’язнення, він стурбований лише тим, що марнує час. Коли я прощався з ним, його ще не допитали розвідслужби. Для «Талібану» настав час визнати його статус вільної людини, котра виконує свій професійний обов’язок».
Не менш пристрасними були слова Івони Рідлі: «Я звертаюся з закликом до «Талібану» виявити таке саме милосердя й доброту, як і до мене. Я звертаюся також із проханням безпосередньо до мули Омара і прошу звільнити Дайгена якнайшвидше. Янагіда, Мішель і я — журналісти, ми прагнемо якнайкраще висвітлювати події і через це потрапляємо у скрутні ситуації. Я прошу «Талібан» зрозуміти нас як професійних журналістів».
Обидва послання, записані французькою, англійською, фарсі та японською мовами, через радіо «Франс Ентернасьональ» було передано на хвилях радіостанцій, що ведуть мовлення на Афганістан. Організація «Репортери без кордонів» передала також у мас-медіа лист від сестри Янагіди Дайгена з проханням про його звільнення.
Спочатку японського журналіста тримали в одній камері з кримінальними злочинцями, а потім на настійливу вимогу Мішеля Пейрара й Ірвана Куреши перевели в іншу. «Це було для нього великим полегшенням, оскільки він міг розмовляти з нами англійською», — свідчить пакистанець. Сам Янагіда по-філософськи та з оптимізмом поставився до випробувань, що випали на його долю, заявивши талібам: «Я одночасно засмучений і радий. Засмучений тим, що мене заарештували, і радий тому, що мене не вбили». Друзям у нещасті він говорив: «Я можу провести з талібами півроку, але вони принаймні повинні сказати, коли звільнять мене».
Порятунок прийшов раніше, ніж він сподівався. Начальник таємної служби «Талібану» дійшов висновку, що справа Дайгена «цілком ясна», і 16 листопада його відпустили. Янагіда вирушив у бік пакистанського кордону. Та позаяк таліби конфіскували у нього паспорт, збройний антиталібский загін заарештував його на пропускному пункті й відправив у Джалалабад. Там він зупинився в місцевого лідера, котрий симпатизує колишньому королю Афганістану Мохаммаду Захір Шаху. Потім Янагіда повернувся в Пакистан, а 19 листопада благополучно приземлився в Японії. Тепер цей невгамовний журналіст і мандрівник збирається знову повернутися в Афганістан, у самісіньку гущавину подій, аби зібрати нові факти для своєї майбутньої книжки.
Янагіді Дайгену, як і його колегам-журналістам із Великобританії і Франції, поталанило. Інші, виконуючи професійний обов’язок, поплатилися за це власним життям.
Загиблі в пеклі
У переломний момент, коли затяжна позиційна війна в Афганістані закінчилася та війська Північного альянсу перейшли у наступ, іноземні журналісти ринулися туди, аби першими зібрати й передати інформацію з місця подій, тим паче що розпочатий марш антиталібської коаліції здавався переможним. Солдати Північного альянсу вже захопили першу лінію оборони талібів на гірському кряжі Чагатай у провінції Тахар. Вони просувалися далі, до адміністративного центру — міста Талокан, де раніше містилася штаб-квартира альянсу. Напередодні командування заявило, що більшість талібів утекла, і в цьому районі залишилося захопити лише одну висоту.
11 вересня, у неділю, відразу після заходу сонця, група іноземних журналістів домовилася з афганським генералом Баширом, що вирушав із солдатами на огляд ворожих траншей, що він візьме їх із собою. У танку місця для всіх не вистачило, і четверо журналістів сіли на броню, тримаючись за гармату. Башир попередив, щоб вони не надумали злізати з танка, оскільки перед траншеями — мінні загородження. Група безперешкодно подолала перші дві лінії оборони, та коли досягла третьої, з укриття з’явилися таліби.
Про те, що сталося, розповідає очевидець — кореспондент канадської «Монреаль газетт» Левон Севентс*: «Таліби відкрили вогонь по танку з гвинтівок і автоматів
АК-47. В одного з них був гранатомет. Він вистрілив і влучив у танк, але граната не розірвалася. Водій звернув різко ліворуч, у пошуках захистку. По нас вели біглий вогонь. Було темно, і журналісти бачили сліди трасуючих куль. Німець Фолькер Гандлойк, фоторепортер часопису «Штерн», упав із задньої частини броні танка й покотився на землю. Падали й інші. Я не бачив усього, що відбувалося, оскільки був попереду, тримаючись за гарматне дуло.
Коли танк намагався вирватися з засідки, з’явилася інша група талібів. Генерал Башир викликав по рації підкріплення. Нарешті наспіли декілька його розвідників і винесли тих, хто вижив. Журналістка Жоанна Сюттон була тяжкопоранена в груди й ногу. Вона померла раніше, ніж її доставили в клініку Дашті Кала, приблизно за три милі від лінії фронту. Двоє інших журналістів — Фолькер і П’єр Бійо з Радіотелевізійної компанії Люксембургу — залишилися десь позаду. Афганський перекладач котрий був поруч із ними, розповів, що їх поранило, і, впавши з танка, вони не змогли його наздогнати. Їхні тіла й тіло вбитого солдата підібрали наступного ранку моджахеди Північного альянсу. Нещасні були зрешечені кулями, а всі їхні речі вкрадені. Як заявив генерал Хассан, його солдати знайшли по дорозі 13 трупів талібів. Це були чеченці, пакистанці й араби».
Офіційний представник міністерства закордонних справ Північного альянсу був «шокований» подією, відзначаючи, що «журналісти занадто рвуться вперед».
Жоанна Сюттон, репортер Радіо «Франс Ентернасьональ», Фолькер Гандлойк, незалежний журналіст, спецкор популярного часопису «Штерн», і П’єр Бійо, репортер Радіотелевізійної компанії Люксембургу, стали першими журналістами, полеглими в Афганістані після розпочатої Сполученими Штатами за сприяння інших учасників антитерористичної коаліції воєнної кампанії. Але, на жаль, не останніми... 19 листопада розігралася нова драма, яка підтвердила, що за правдиву інформацію світ платить криваву ціну, а журналістам доводиться розплачуватися власним життям.
Нью-йоркський Комітет захисту журналістів так описує подію:
«Відповідно до свідчень у Джалалабі, напад скоєно неподалік мосту Тангі Абришум (у провінції Кабул). Озброєні люди змусили журналістів вийти з автомобілів і заявили їм: «Ви — американці». Ті відповіли, що вони — європейські журналісти і прямують у Кабул. Бандити змусили їх іти за собою і підніматися на гору неподалік дороги. Журналісти відмовилися і їх почали бити, закидати камінням, примовляючи: «Ви думаєте, із талібами покінчено? Ми, як і раніше при влади й доб’ємося реваншу». Через декілька хвилин вони застрелили кореспондентку Марію Грація Кутулі й одного з трьох журналістів-чоловіків. Двох інших убили пізніше. Відповідно до заяви Хаджи Шера Шаха, командира Північного альянсу в Джалалабаді, вбивці хотіли покласти відповідальність на солдат мулли Омара після того, як ті зазнали нищівної поразки в Афганістані».
Ось імена та стислі дані про журналістів, котрі поповнили список полеглих в Афганістані:
Азізулла Хайдарі, 33 роки — афганський біженець, що жив у Пакистані. З 1992 року працював фоторепортером на британське інформаційне агентство Рейтер. Одружений. Батько двох дітей. Останнім часом мріяв повернутися на батьківщину.
Його ровесник Гаррі Бертон, уродженець Брисбейна (Австралія) співробітничав із Рейтер понад півтора року. Здобув популярність завдяки висвітленню війни в Східному Тіморі 1999 року, де екстремісти й індонезійська армія виміщали злість на жителях острова.
Марія Грація Кутулі, 39 років, народилася у Сицилії. З 1997 року працювала в «Кор’єре делла Сера», висвітлювала події у гарячих точках планети. В Афганістані перебувала як спецкор цієї популярної італійської газети.
46-річний Хуліо Фуентес працював репортером впливової іспанської газети «Ель Мундо» в Боснії, Сальвадорі й Чечні. За день до загибелі Марія Кутулі й Хуліо Фуентес опублікували сенсаційну інформацію про виявлений в одному з залишених терористами таборів склад наповнених сарином пляшок.
Усі четверо були талановитими, досвідченими журналістами.
Ще однією жертвою хаосу, що панує нині в Афганістані, став на початку цього тижня оператор шведського телебачення ТВ-4.
42-річний Ульф Стремберг загинув у м. Талокані від рук невідомих злочинців. Грабіжники вдерлися вночі в будинок, де мешкали шведські журналісти, й тяжко поранили його. Він помер через 15 хвилин по дорозі в лікарню. У Швеції в Ульфа залишилися дружина та двоє дітей. Після його загибелі керівництво ТВ-4 вирішило евакуювати з Афганістану усіх своїх співробітників.
Стаття 79 додаткового протоколу Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, проголошує: «Журналістів, що виконують професійні завдання у районах збройних конфліктів, будуть вважати цивільними особами», вони «користуються загальним захистом проти небезпек, що виникають унаслідок воєнних операцій». Та навряд чи це стосується змореного безперервними війнами Афганістану. З 1987 року тут загинули принаймні 18 журналістів. Серед них — молодий репортер Бі-Бі-Сі Мірваїс Джаліль, страчений 1994 року за наказом ватажків угруповання моджахедів Гульбуддіна Хекматіара після того, як узяв у них інтерв’ю в передмісті Кабула, і кореспондент іранського офіційного агентства «IPHA» Махмуд Саремі, вбитий 1998 року разом із десятьма іранськими дипломатами після того, як таліби на чолі з муллою Омарою захопили Мазарі-Шариф. За словами офіційного представника міністерства закордонних справ Північного альянсу, «Афганістан — найнебезпечніший фронт у світі, оскільки він невидимий. Ці хлопці (найманці «Талібану») перебувають там і готові вбивати».
Як говорять французи, на війні як на війні. Організація «Репортери без кордонів» рекомендує журналістам, виїжджаючи з контрольованих антиталібскими силами міст, вимагати від командирів моджахедів і місцевої влади озброєних провідників. Але це те ж саме, що закликати пожежника не кидатися гасити полум’я, коли вирує пожежа. Коли ми дивимося на телеекранах репортажі українських журналістів з Афганістану, нам навіть на думку не спадає, що кожної хвилини вони смертельно ризикують.
Автор вдячний за сприяння у написанні цієї статті посольствам Афганістану, Пакистану і Японії в Києві
* Разом із Левоном Севентсом удалося врятуватися ще двом журналістам — кореспонденту австралійської газети «Сідні морнінг геральд» Полу Макджафу й репортеру радіо «Франс кюльтюр» Вероніці Ребейрот.