Президент Росії Володимир Путін узяв обраного президента Чечні Ахмада Кадирова на форум Організації ісламської конференції в Куала-Лумпур, підводив його до різних ісламських лідерів і з захопленням розповідав про вибори, що відбулися в Чечні, і про обрання самого Кадирова, який у період першої чеченської війни був на боці заколотників. Для Путіна, таким чином, найголовнішим питанням є кадировська легітимність, тим часом як для самої Чечні найнагальніше питання — це не легітимність влади, а припинення війни. Коли в Кремлі заговорили про політичне розв’язання проблеми, про необхідність прийняття нової конституції республіки і про вибори її керівника, здавалося, що основна мета адміністрації Володимира Путіна — припинення конфлікту і маргіналізація збройних формувань. Тому на те, як відбувся чеченський референдум, особливої уваги ніхто не звертав: зрозуміло було, що головне — президентські вибори, що чеченці одержують можливість обрати компромісну постать, здатну домовитися з поміркованими бойовиками, зберігати зв’язки з Кремлем і домогтися поступової локалізації конфлікту.
Ахмад Кадиров, глава адміністрації Чечні, призначений на посаду Володимиром Путіним, явно на цю роль не тягнув. Бойовики не могли вибачити йому зради — у роки Дудаєва і Масхадова Кадиров був одним із найрадикальніших релігійних лідерів і навіть оголошував джихад Росії, промосковські чеченці — того, що був поруч із бойовиками, московська діаспора — відірваності від системи взаємовідносин у республіці. Втім, і самі чеченці не палали особливим бажанням обрати своїм президентом людину, чиї збройні загони давно вже прославилися безцеремонністю в поводженні з підданими. Не прагнули бачити Кадирова на посаді президента і російські військові, що перебувають у республіці, — сутички між ними та кадировцями, нерідко із сумним результатом, стали звичним явищем. Кадиров явно хотів утвердитися як одноособовий володар. Саме він домігся відставки двох присланих Москвою прем’єр-міністрів — Станіслава Ільясова та Михайла Бабича — і став підбиратися до третього, компромісного — Анатолія Попова. Цю авторитарність глави адміністрації помітило й населення, тим більше що ЗМІ республіки контролював опонент Кадирова Біслан Гантеміров — колишній мер Грозного і в дудаєвські, і в завгаєвські, і в кадировські часи. Після чергового конфлікту і примирення з главою адміністрації Гантеміров очолив міністерство інформації: перед виборами це виявилася важлива ділянка...Соціологічні опитування констатували, що будь-який серйозний противник легко візьме гору над главою адміністрації. Не поспішала підтримати Кадирова і Москва, отож за кілька місяців до виборів муфтій, який зрадив Аслана Масхадова, здавався відіграною картою... Соціологи запевняли, що найреальнішим переможцем на виборах президента Чечні може стати колишній голова Верховної Ради Росії Руслан Хасбулатов, який після заколоту 1993 року і відсидки у Лефортово займався викладанням. Навряд чи це була добра новина для Кремля: політична нечистоплотність Хасбулатова, його схильність до інтриг і вміння орієнтуватися в апаратній боротьбі означали, що на чолі Чечні може з’явитися постать, поруч із якою Дудаєв здаватиметься хлопчиком — зрештою, генерал ніколи не керував російським парламентом і не примірявся до вершин кремлівської влади...
Одне слово, великодосвідчений Хасбулатов, який спочатку дуже цікавився виборчою кампанією і був явно натхнений результатами опитувань соціологів, узагалі відмовився висуватися, пославшись на те, що демократичних виборів у Чечні не буде. Проте в Кадирова залишалося ще кілька сильних суперників із-поміж московських чеченців — бізнесмен Хусейн Джабраїлов, брат одного з господарів Москви Умара Джабраїлова і власник готелю «Россия», народний депутат Росії Асланбек Аслаханов, що представляв Чечню в Державній думі, і бізнесмен Малік Сайдулаєв, глава компанії з проведення лотерей. Кожен із них мав популярність, незрівнянну з кадировською, і здавалося, що боротьба за посаду президента розгорнеться саме між цими трьома особами. Проте за кілька тижнів до виборів стало коїтися щось несподіване. Спочатку зійшов із дистанції Хусейн Джабраїлов. Бізнесмен міг розраховувати на перемогу не лише завдяки сімейному багатству. Його вирішив підтримати міністр інформації Біслан Гантеміров, який не висував своєї кандидатури і який перетворив міністерство на виборчий штаб Джабраїлова, а чеченські ЗМІ — на рупор московського кандидата. Але Джабраїлов заявив про зняття своєї кандидатури. Наступного дня виконувач обов’язків президента глава уряду Анатолій Попов відправив Гантемірова у відставку. Попов — людина, близька до Гантемірова, і він ніколи не прийняв би такого рішення з власної ініціативи або навіть просто за розпорядженням «головного кандидата» Кадирова. Ні, для цього мало з’явитися рішення Москви. А наступного дня після відставки міністра гвардійці Кадирова встановили контроль над гантеміровськими ЗМІ. Телебачення і преса республіки стали працювати на главу адміністрації.
Проте в Кадирова залишалося ще два дуже сильних конкуренти — Аслаханов і Сайдулаєв. Стверджували, що коли Аслаханов висунув свою кандидатуру на посаду президента, йому зателефонував Володимир Путін і привітав із цим мужнім, як сказав глава держави, рішенням. Тому депутат, упевнений у кремлівській прихильності, запевняв, що за жодних обставин не зніме своєї кандидатури. Але Путін подзвонив йому вдруге. І запропонував обійняти посаду радника президента Росії. Від такої пропозиції Аслаханов, зрозуміло, відмовитися не зміг. І заявив про відмову від передвиборної боротьби.
Маліка Сайдулаєва, який з часу відмови Аслаханова вважався незаперечним переможцем виборів, з дистанції зняв Верховний суд Чечні, що побачив у зібраних бізнесменом підписах багато підроблених. Верховний суд Росії підтвердив це рішення. Кадиров залишився сам. І це при тому, що Сайдулаєв, як і Аслаханов, заручився кремлівською підтримкою, зустрічався з людьми з адміністрації президента Путіна. Понад те, саме завдяки Сайдулаєву відбувся фарс з оголошенням депутатами парламенту Ічкерії імпічменту Аслану Масхадову — було знайдено потрібну кількість депутатів, рішення про те, що в період воєнного часу кворум може бути обмежений, потім проведена прес-конференція депутатів в агентстві «Інтерфакс», яке зазвичай використовується Кремлем як майданчик для важливих спецоперацій. І, нарешті, «рішення ічкерійського парламенту» прокоментував як важливу сенсацію помічник президента Росії Сергій Ястржембський, який, за повідомленнями ЗМІ, і вів переговори з Сайдулаєвим. А потім Сайдулаєва зняли з виборів...
Президент Росії не приховував, що його адміністрація й він особисто були зацікавлені саме в такому розкладі. В інтерв’ю американським ЗМІ напередодні візиту до США Володимир Путін заявив: «Щодо переслідування кандидатів, я про це нічого не знаю. Понад те, всі, хто зареєструвався як кандидат у президенти Чечні, нас цілком задовольняють. З боку федерального центру не було жодної скарги на когось із зареєстрованих кандидатів. Можливо, більшість скарг надходить на адресу самого Кадирова.
Решта кандидатів були так званими московськими чеченцями, які зареєструвалися, щоб узяти участь у президентських виборах. Вони є представниками політичних кіл. Один із них — депутат Державної думи, інші — підприємці, які живуть і працюють у Москві; тут живуть їхні сім’ї, і всі їхні інтереси перебувають у Росії. Вони досить сучасні і розумні люди.
Там відбувається внутрішній процес. Чесно кажучи, те, що там нині відбувається, — це саме те, що я хотів би, аби там відбувалося. Я хотів, щоб вони включилися в політичну боротьбу — не з нами, але між собою. І має з’явитися лідер.
Факт у тому, що хтось був виключений судом, хтось вирішив продовжувати працювати в Москві. Я не хочу заглиблюватися в деталі. Тільки уявіть. Людина жила в Москві. Досі вона була офіцером у Міністерстві внутрішніх справ СРСР, генералом, потім депутатом Державної думи. Вона хотіла зробити кар’єру. Потім вона оцінила ситуацію і вирішила, що буде краще, якщо вона працюватиме в адміністрації президента. Що в цьому незвичного? Давайте припустимо, що вона стала б президентом у Чечні — генерал МВС, депутат Думи. Я ніколи не взяв би погану людину радником президента Російської Федерації. З таким самим успіхом вона могла б працювати президентом Чеченської республіки. Це здебільшого питання передвиборної тактики. Немає жодного порушення якихось законів, демократії — нічого подібного. Але це питання тактики, застосовуваної під час передвиборної кампанії.
Хотів би повторити ще раз: серед усіх людей, що зареєструвалися для участі у виборах, немає жодної людини, для нас неприйнятної. Були сумніви в тому, чи зможе дехто з них — інтелігенти, які прожили все своє життя в Москві, впоратися з ситуацією, утримати її під контролем. А ситуація там вельми складна і політично, і з погляду безпеки. Але це їхній обов’язок»*.
Потім відбулися самі вибори. Відомі офіційні цифри кадировського тріумфу. І відомі відгуки правозахисників та зарубіжних журналістів, які відвідали Чечню в день голосування. Вони бачили порожні дільниці, порожні вулиці міст і сіл. Люди, які боялися терактів, постаралися виїхати до Інгушетії. Ті, хто залишився, не виходили з будинків — представники влади радили їм не наражати своє життя на небезпеку і сидіти вдома… Отож у самій Чечні чудово знають: хоч би що говорили в Москві, ніяких «виборів Кадирова» не було. Легітимність призначеного Володимиром Путіним глави адміністрації залишилася на колишньому рівні, хіба тільки люди переконалися, що глава панічно боїться їхнього волевиявлення. І тепер спробуємо відповісти на найголовніше запитання — кому все це було потрібно? Чому президент Путін не побоявся особисто втрутитися в перебіг виборчого процесу, зробивши свою пропозицію Аслаханову? Але навіщо президенту Росії втручатися в чеченські вибори, чому йому така важлива перемога Кадирова, якого роду впливові сили підштовхнули зазвичай обережного главу держави на участь у тому, що відбувається? І чому саме Кадиров — людина, яка своєю конфліктністю, безцеремонністю, самовпевненістю й хамелеонством разюче скидається на Джохара Дудаєва. Дозволю собі повторити те, що я вже писав в одному з останніх номерів «Дзеркала тижня», — вважаю, подальші події продемонструють, що я не помилився у своїх висновках, — дай Боже, щоб помилився!
У Росії якось не люблять згадувати, що Дудаєв прийшов до влади завдяки безпрецедентній підтримці тодішнього російського керівництва. У Білому домі прагнули позбутися авторитетних республіканських лідерів, і першим на черзі був Доку Завгаєв. Проте річ була навіть не в поваленні Завгаєва, а саме в особистості Дудаєва — генерал буквально випромінював конфлікт. За короткий час перший президент Ічкерії посварився буквально з усіма — з Москвою, зацькованою чеченською номенклатурою, зі своїми соратниками, власним парламентом, що його він же й розігнав, із власним конституційним судом, пізніше ліквідованим, із грозненським мером Гантеміровим, який перейшов в опозицію, із чеченською діаспорою... Перелік можна продовжувати. Влада здійснювалася з допомогою збройних загонів прихильників Дудаєва. Якби не втручання Росії і початок першої чеченської війни, Дудаєв залишився б в історії авантюристичним і хвалькуватим диктатором, не здатним поважати власний народ і зрозуміти політичні й суспільні реалії ХХ століття. Але якщо тим, хто привів його до влади, була потрібна війна, вони могли вважати свого протеже талановитим виконавцем закладеної програми.
Кадиров схожий на Дудаєва саме тим, що ще до виборів посварився буквально з усіма — російськими військовими, бойовиками в горах, місцевою номенклатурою, бізнесменами, діаспорою... Колишній грозненський мер Гантеміров — тепер міністр інформації, — як я вже писав, також позбувся роботи. Перелік можна продовжити. Влада здійснюється з допомогою збройних загонів прихильників Кадирова, особистість якого буквально випромінює конфлікт. Однак якщо тим, хто приводить його до нібито легітимної влади, потрібен цей конфлікт, вони не помилилися у своєму виборі.