У той час як в Україні з тривогою очікують анонсованої на 9 грудня зустрічі лідерів України, Росії, Франції та Німеччини в нормандському форматі, у сусідній Білорусі не менше емоцій від очікування зустрічі білоруського й російського президентів 8 грудня.
Від того, чи відбудеться ця зустріч узагалі і чи стане вона свідченням досягнутого успіху експансіоністської політики В.Путіна на пострадянському просторі, багато в чому залежать і настрій, і самовпевненість, з якими президент РФ прибуде на переговори з В.Зеленським до Парижа.
Саме на 8 грудня, на 20-ті роковини підписання Угоди про створення Союзної держави, заплановано оголосити результати тривалого і переповненого скандалами й чутками переговірного процесу про наповнення конкретним змістом утворення "Союзної держави Російської Федерації та Республіки Білорусь". До чого конкретно домовилися Білорусь і Росія - достеменно не відомо, оскільки переговори були засекречені. Про їхній приблизний зміст можна судити лише з окремих повідомлень офіційних осіб, періодичних звинувачень Лукашенка у бік Кремля в ставленні його до Білорусі як до васала і, власне, з Угоди про об'єднання, підписаної ще 1999 року з ініціативи, хоч як це дивно, самого Олександра Лукашенка.
За найпоширенішою версією, президент РБ розраховував із часом очолити нову Союзну державу. За Угодою ж 1999 р. президенти обох країн мали б очолювати Союзну державу по черзі, якщо не буде іншої домовленості. Але з приходом до влади В.Путіна плани Лукашенка змінилися. Починаючи з 1999 р. жодних нових принципових інтеграційних ініціатив з боку Мінська не надходило. Тривалий час це "державне утворення" існувало тільки на папері. Доти, доки В.Путін не почав виправляти на пострадянському просторі наслідки, за його визначенням, "найбільшої геополітичної катастрофи століття" - розпаду СРСР.
Білорусь як європейська держава, що межує з Україною, а також країнами ЄС і НАТО - Польщею, Литвою та Латвією, становить особливий інтерес і має велике стратегічне значення для Росії. Разом із тим сусідство з ЄС, погрози проводити багатовекторну політику, участь Білорусі у програмі ЄС "Східне партнерство" та розвиток взаємовідносин із КНР збентежили Росію. З початком війни проти України РФ з метою втримання РБ в орбіті власного домінуючого впливу та використання ресурсів цієї країни у своїх інтересах розпочала "тихий" наступ на суверенітет союзної їй республіки. "Тихий", бо в умовах збройної агресії Росії проти України і, як наслідок, запровадження антиросійських санкцій, а також в умовах відносної міжнародної ізоляції Кремль обмежений у своїх діях та ресурсах. А ще, з позиції пропаганди та підтвердження ідеологічного концепту про "трієдіний народ", дуже важливо, щоби "возз'єднання братніх народів" відбулося саме показово добровільно. В Україні, згідно з російською версією, такому возз'єднанню стали на заваді українські націоналісти. А ось у Білорусі, як відомо, Олександр Григорович націонал-патріотів, як і всю опозицію, старанно винищує вже не перший рік. Тому, за кремлівською логікою, ніщо не може стати на заваді процесу поглибленої інтеграції, окрім владних амбіцій білоруської еліти на чолі з президентом. Відповідно, у Москві, схоже, визначили завдання - переконати владну верхівку РБ у безальтернативності міждержавного об'єднання.
Основним інструментом переконання став економічний шантаж. Росія й раніше тиснула на сусідню країну, проте переважно задля економічної експансії та захисту своїх бізнес-інтересів. Нині ж основна мета економічних війн - політичні поступки.
На відміну від України, Білорусь виявилася дуже вразливою до таких нападів. Проблема в тому, що майже 70% білоруської економіки зав'язані на РФ, а важливим джерелом валютних надходжень є торгівля нафтопродуктами (і це в країні, де нафти, як відомо, не видобувають). Саме по цих уразливих місцях білоруської економіки й почала бити Росія. Цікаво, що початок агресивного економічного тиску збігся з переходом війни Росії проти України в затяжну фазу. Саме 2016 року стався перший, але не останній, великий нафтогазовий конфлікт між РБ і РФ, коли білоруське керівництво висунуло вимогу зменшити ціну на газ, а Росія у відповідь обмежила обсяги транспортування через територію Білорусі й зменшила поставки нафти на підприємства РБ. Одночасно Росія під різними приводами різко обмежила поставки білоруських товарів на свій ринок. І хоча О.Лукашенко робив гучні звинувачувальні заяви на адресу Кремля, ставив палиці в колеса євразійським інтеграційним проєктам РФ (відмовляючись підписувати Митний кодекс ЄАЕС) і погрожував узагалі знайти заміну російській нафті (через територію України навіть було здійснено тестову поставку нафти з Ірану), у підсумку Білорусі довелося поступитися. Зрештою, за домовленостями О.Лукашенка і В.Путіна від 3 квітня 2017 р. поставки нафти РБ поновили, а ціну на газ зменшили, проте не настільки, як того домагалася Білорусь. Мінськ визнав заборгованість. Мало того - опинився в іще більшій фінансовій залежності від РФ, оскільки гроші на погашення боргу за газ Білорусі виділила знову ж таки Росія.
Фінансова залежність РБ від РФ - це ще одна сфера російського тиску на білоруський суверенітет. Зовнішній борг РБ на жовтень 2019 р. становив 16,6 млрд дол., це 26,9% від ВВП країни. При цьому основним кредитором Білорусі є саме РФ. За даними Платіжного балансу Союзної держави, заборгованість за російськими кредитами на кінець 2018 р. становила 7,5 млрд дол., а перед Євразійським банком розвитку (основним донором якого є знову ж таки РФ) - ще 2,8 млрд дол. При цьому диверсифікація кредитних джерел є вкрай незначною (серед великих кредиторів - зокрема КНР і офшорний Кіпр). З МВФ як альтернативним джерелом фінансів РБ не співпрацює.
Торік Білоруська економіка зазнала ще одного удару: унаслідок так званого податкового маневру РФ у нафтовій галузі та загадкової історії з "брудною нафтою" в нафтопроводі "Дружба" РБ недоотримала від експорту 1,5 млрд дол.
Економічний та політичний тиск зрештою дав свої результати. Мляві донедавна переговори про поглиблену інтеграцію влітку цього року раптом активізувалися. Причому змісту інтеграційних документів, які готують уряди двох країн, не розкривають. Відомо тільки, що має бути розроблено й підписано 31 дорожню карту з метою уніфікації економічної та соціальної сфер, монетарної та податкової політики, безпекових питань.
Більшість білоруських аналітиків та експертів упевнені, що Лукашенко, який при владі з 1994 року і може обиратися президентом необмежену кількість разів (завдяки схваленим на референдумі 2004 року змінам до Конституції), ніколи не поступиться владою Кремлю. Вони вважають, що президент Білорусі прагне домогтися лише певних економічних поступок з боку Росії (як, наприклад, єдині з внутрішньоросійськими ціни на енергоносії) без політичної складової, а також що інтеграційний процес настільки складний, що є нереалістичним для виконання, а створення єдиної рубльової зони не відповідає насамперед інтересам заможнішої РФ. Натомість російські експерти (як із ліберально-опозиційного, так і з пропутінського табору) стверджують, що виникнення спільної держави (коли за економічною інтеграцією не забариться поглинання політичне) є цілком реалістичним.
І ось минулого тижня сталося те, що багато хто трохи передчасно розцінив як сенсаційне визнання підготовки приєднання РБ до РФ. Посол Республіки Білорусь у Росії Володимир Семашко, виступаючи в Москві на ХIV міжнародній конференції "Євразійська економічна інтеграція", заявив, що переговори ведуться не лише про уніфікацію податкового законодавства, створення єдиних ринків нафти, газу та електроенергії… а й про "створення єдиного парламенту та уряду з певними повноваженнями, коли незалежні Росія та Білорусь віддадуть наверх певні управлінські функції". Ця заява спричинила бурю в інформаційному просторі. Хоча насправді нічого нового білоруський посол не сказав. Все сказане ним, і навіть більше, було передбачено ще Угодою 1999 р.
Це - утворення:
- Вищої Державної Ради (до якої входитимуть президенти, прем'єр-міністри й голови парламентів двох країн);
- двопалатного парламенту (де одна палата складатиметься з представників парламентів країн-учасниць, а друга - зі спеціально обраних депутатів: 75 від Росії та 28 від Білорусі);
- Ради міністрів (з представників урядів РФ і РБ);
- Суду та Рахункової палати Союзної держави.
Угода 1999 р. передбачає також бюджет Союзної держави, єдине громадянство, узгоджену зовнішню політику та політику у сфері оборони (що, у принципі, вже має місце), спільне використання військової структури двох країн, об'єднану систему технічного забезпечення збройних сил. У цьому контексті варто згадати про підписану ще 2 листопада 2016 р. Міждержавну угоду "Про спільне технічне забезпечення регіонального угрупування військ (сил) Республіки Білорусь та Російської Федерації". Згідно з угодою, РФ береться додатково забезпечувати озброєнням та військовою технікою, іншими матеріальними засобами білоруську частину регіонального угрупування військ (сил). Тобто фактично зберігати свою військову техніку і все необхідне для армії на території РБ. Для нас важливо також, що за Угодою 1999 р. заплановано ухвалення нормативно-правового акта щодо охорони спільного державного кордону. Чи випливатиме з цього, що російські прикордонники з'являться й на кордоні України та Білорусі, - не відомо.
Важливо зазначити, що більшість білорусів, згідно з соціологічними опитуваннями, не хочуть втрачати свою незалежну державу. Білоруська опозиція вже збирає на 7 грудня людей на акцію протесту. Але хитрість інтеграційного процесу полягає в тому, що і О.Лукашенко, і В.Путін неодноразово робили емоційні заяви про те, що незалежна Білорусь лишатиметься незалежною і її суверенітет аж ніяк не постраждає. Власне, все, про що йдеться, - це наднаціональні інституціональні надбудови, які вирішуватимуть спільні питання та існування яких не призведе ні до скасування посади президента РБ, ні до розпуску її парламенту. Але втілення в реальність домовленостей 1999 року так чи інакше є формальним закріпленням обмеження суверенітету саме слабшої та більш залежної РБ, а не РФ. Можливо й не варто перебільшувати, говорячи, що це є втрата Білоруссю незалежності. Але поглиблена економічно-соціальна інтеграція, по суті, може стати першим кроком на шляху реалізації мрії Кремля про відновлення російської імперії у форматі, близькому до радянського. В СРСР, як пам'ятаємо, республіки також мали свої уряди й парламенти.
І ще один важливий аспект. Як відомо, російській стороні досі не вдавалося домогтися від Білорусі визнання анексії Криму. Тож зміна позиції з цього питання або й надалі обстоювання нинішньої також буде лакмусовим папірцем, який покаже, чи залишається Білорусь після втілення в життя Угоди 1999 р. суверенною республікою, чи все ж таки поглинутою Союзною державою.