Запуск Північною Кореєю ракети дальнього радіуса дії в космос став черговим викликом світовому співтовариству. Як вважають західні експерти, запуск є частиною північнокорейської програми розвитку міжконтинентальних балістичних ракетних технологій.
Ця ракетна авантюра викликала різкий осуд і стурбованість сусідів КНДР, а також США. Президент Південної Кореї Пак Кин Хе зібрала екстрену нараду вищих радників з національної безпеки. Сеул, Вашингтон і Токіо ініціювали скликання екстреного засідання Ради безпеки Організації Об'єднаних Націй.
Ракетний демарш Північної Кореї доводить, що рано чи пізно для американців актуалізується реальність, коли подібна ракета дальнього радіуса дії буде здатна переправити ядерну бомбу через Тихий океан до Західного узбережжя Сполучених Штатів.
Втім, постає запитання: навіщо ця демонстративна провокація режиму Кім Чен Ина? Чому її було здійснено саме в лютому, а не, наприклад, у грудні чи березні?
І тут не зайво буде згадати про своєрідну магію цифр: у КНДР їй надають неабиякого значення. Кім Чен Ин, сім'я якого править Північною Кореєю вже понад шість десятиліть, вирішив продемонструвати досягнення своїх ракетно-ядерних програм саме перед
16 лютого, днем народження свого батька, Кім Чен Іра, який помер 2011 р.
І раніше Пхеньян приурочував частину своїх ядерних і ракетних випробувань до великих національних ювілеїв. Подібні акти мають продемонструвати світовій спільноті, що північні корейці за жодних обставин не відмовляться від своїх принципів, і їхня мета - перемогти, або померти.
Пхеньян проігнорував попередження Вашингтона про жорсткі санкції в разі, якщо він проведе випробування нових ракет, і навіть заклики Китаю, свого впливового політичного союзника й економічного спонсора, утриматися від цього. А тому самими погрозами посилити санкції тут, вочевидь, уже не обійтися.
Проте зміну ситуації на краще блокують геополітичні інтереси двох суміжних з КНДР країн - Китаю і Росії. Можна припустити, що ядерні й ракетні "досягнення" Пхеньяна навряд чи були б можливі, якби Москва, задля нагнітання напруженості у світі, таємно не передавала КНДР своїх військових розробок.
Для Кремля дуже важливо, щоб дестабілізація на Корейському півострові не спадала, адже тоді в потрібний момент Росія завжди може використати Північну Корею як провокатора збурень у регіоні.
З іншого боку, Пекіну, попри його різкі й демонстративні заяви з щодо ядерних витівок Пхеньяна, вигідно використовувати КНДР як буфер для стримування американського впливу у Східній Азії. Якби Китай захотів поставити Кім Чен Ина на місце, він уже давно це зробив би.
Своєю чергою північнокорейський диктатор чудово знає справжні межі терпіння Пекіна. Можна погрожувати запусками і лякати ядерною бомбою кого завгодно - Південну Корею, Японію, США, але в жодному разі не Китай.
Виникла парадоксальна ситуація, коли впродовж багатьох років кількість і суворість санкцій проти КНДР практично ніяк не стримували північнокорейський уряд, який переслідував свої мілітаристські цілі.
Скидається на те, що бідні й голодні північні корейці увесь час грають у дуже складну гру, яка їм, зомбованим пропагандою, видається мало не черговим подвигом Геракла.
Відтак виникає підозра: а чи не є все це ще й своєрідним експериментом Китаю, який таким чином постійно тестує США і Захід, щоб зрозуміти, де ж та "червона лінія", якої вони в жодному разі не дозволять переступити? Така собі подвійна гра - засуджуючи Пхеньян за демонстрацію ядерної сили, Пекін водночас і підтримує його.
Аналогічна гра прослідковується і з боку КНДР. Кожні кілька років північнокорейське керівництво б'є на сполох: то в країні посуха, то ще якесь стихійне лихо. Після чого західні країни шикуються в ряд, щоб надати Північній Кореї допомогу на мільярди доларів (харчовими продуктами, медикаментами, одягом, будівельними матеріалами тощо). А Пхеньян нахабно використовує її і на вивільнені таким чином кошти закуповує зброю і військові технології, проводить ядерні й ракетні експерименти.
Проте країни й організації, які надсилають в КНДР продукти, мали би пам'ятати, що, в першу чергу, допомога дістається товстопузим урядовцям, потім вищим і середнім військовим чинам, працівникам спецслужб, потім солдатам і аж в останню чергу - нужденним громадянам. Тому будь-яка допомога північним корейцям харчами - це допомога, насамперед, тоталітарному режиму.
При тому, що КНДР за ступенем інтеграції у глобальне світове співтовариство перебуває на останньому місці, північні корейці за рівнем заляканості, зомбованості й сліпої покори явно на перших місцях. Тому необхідні справді якісь потужні біфуркації, щоб населення цієї "країни мрій" повстало проти своїх комуністичних гнобителів.
А що в такому разі має робити світова спільнота? Чи не настав час, нарешті, почати думати нестандартно? І усвідомити, що вирішення питання з Північною Кореєю на сьогодні стало вже глобальною проблемою.
Можна, звичайно, і далі заплющувати очі на "витівки" Кім Чен Ина. Але в такому разі точно не забариться той час, коли для того, щоб зупинити північнокорейського лідера, доведеться піти на дуже великі жертви.
І тоді не можна виключати навіть воєнного варіанта вирішення північнокорейської проблеми. Але перед тим чотири країни - США, Китай, Японія і Південна Корея - мають ухвалити рішення: що далі робити з КНДР? Адже ООН виявилася безсилою вплинути на Пхеньян.
І тут дуже багато може залежати від Пекіна. Китай є єдиною сторонньою силою, яка здатна вимагати від КНДР припинити постійне ядерне й ракетне тестування. Адже китайці поставляють у КНДР харчі, енергоносії, зброю і в будь-який момент можуть припинити ці поставки.
Коли б синхронно з діями Китаю й інші країни ухвалили розширену програму глобального торговельного ембарго стосовно КНДР, то це могло би дати певний ефект.
А в разі, якщо такі санкції не спрацюють у достатній мірі, то теоретично альтернативою має стати швидке й оперативне військове вирішення північнокорейського питання.
Безперечно, отримати міжнародну згоду на такий варіант буде нелегко, але це єдиний шлях, який може гарантувати, що в недалекому майбутньому світ не постане перед фактом, що розв'язати північнокорейську проблему без глобальних втрат уже неможливо.
Доводиться, на жаль, констатувати, що за весь час існування КНДР усі інші засоби - політичні, дипломатичні, гуманітарні - зазнали фіаско. А як вчить досвід потурання Заходу Росії, намагання задобрити потенційного противника загрожує обернутися повною катастрофою для тих, хто не розуміє (чи не хоче розуміти) самої природи диктатур - байдуже, якої вони форми і масті.
Зовсім неважко спрогнозувати, що навіть коли вдасться знову посадити Північну Корею за стіл шестисторонніх переговорів, то результат буде таким, як і завжди. Режим Кім Чен Ина намагатиметься отримати для себе угоду в стилі "а-ля Іран". Тобто Пхеньян зі свого боку пропонуватиме дуже мало або й зовсім нічого, натомість для того, щоб КНДР тільки погодилася сісти за стіл переговорів, вимагатиме для себе всіляких прибуткових "стимулів".
Формула вирішення північнокорейського питання має бути простою і водночас містити реальні елементи тиску на режим Кім Чен Ина. При цьому слід ураховувати той факт, що КНДР нині має третю чи четверту за величиною постійну армію у світі і тактичну ядерну зброю.
Насамкінець маємо визнати, що свого часу припустилися помилки, коли корейську проблему було відкладено для майбутніх поколінь. Якщо не виправити її нині, то це призведе в найближчому майбутньому до величезного регіонального конфлікту.