Не можна сказати, що з зустрічі лідерів країн «великої вісімки» на Окінаві повернувся цілком інакший Володимир Путін. Точніше було б сказати — той самий. Опоненти російського президента розраховували на зовсім інший розвиток подій. Вони були переконані, що західні лідери пред’являть новому главі російської держави «гамбурзький рахунок»: навіщо чіпаєш великий бізнес, заважаєш пресі, продовжуєш чеченську війну? Путін, трохи розгублений і сповнений бажання хоча б жестами продемонструвати поліпшення відносин із Заходом, повернеться на батьківщину й відразу потрапить в обійми готових до зустрічі з ним «олігархів» — про її проведення президент оголосив ще перед своїм від’їздом у Китай, вислухавши пропозиції лідера фракції СПС у Державній думі Бориса Нємцова.
Проте ніякого скандалу на Окінаві не було. Не можна сказати, що Путін дістав серйозну перемогу на цьому саміті — стало ясно, що Росії доведеться оплачувати борги, а головною метою перебування російського президента на зустрічі «вісімки» було їх зменшення чи, хоча б, реструктуризація. Прем’єр-міністр Росії Михайло Касьянов так і сказав напередодні саміту: мовляв, якщо в Росії є гроші, то це зовсім не означає, що вона повинна повертати борги кредиторам, і ті, хто на цьому наполягає, не хочуть реформування російської економіки. Проте на саміті з’ясувалося, що таких недоброзичливців у російської економіки аж семеро — понад те, сам Путін, розуміючи налаштованість колег, навіть не намагався торкатися боргової теми. А федеральний канцлер Герхард Шрьодер, який був одним з ініціаторів перетворення «сімки» на повноцінну «вісімку», так і пояснив журналістам: Росія — країна, що не розвивається, і борги їй ніхто дарувати не збирається. Щодо боротьби Москви з американським бажанням переглянути договір про ПРО, то тут Путін зіштовхнувся вже не тільки з небажанням Білла Клінтона обговорювати цю проблему, а й із підтримкою американського президента з боку японського прем’єр-міністра Іосіро Морі. Крім того, Путіну довелося — принаймні, на словах — «здати» Мілошевича. Під час переговорів із Герхардом Шрьодером він пообіцяв, що Москва більше не підтримуватиме свого віроломного союзника, що заміряється зберегти свою владу в Белграді шляхом нехитрих маніпуляцій із Конституцією вже фактично розваленої Югославії: якби чорногорці не боялися сербської армії та сербського опору у власній республіці, такої країни уже не було б.
Усе це так. Але й ніяких претензій російському президентові також не висловлювали. Західні лідери змагалися між собою в проголошенні компліментів російському колезі, західні ЗМІ урочисто повідомляли, що Росія нарешті остаточно вийшла з міжнародної ізоляції... Можливо, керівники країн «сімки» і були роздратовані путінськими вояжами в Китай і Північну Корею, черговими наївними спробами полякати Захід союзом з Пекіном, усенародним тріумфуванням у Північній Кореї — але на словах вони свого роздратування не показали, навпаки — уважно вислухали пояснення російського президента про результати його перебування в Пхеньяні... Ні Чечня, ні російські ЗМІ, ні «олігархи» західних лідерів просто не цікавили. Володимир Путін повернувся в Москву без негативного результату — а це й була його перемога.
Те, що глава держави сприймає своє, практично, безрезультатне (і слава Богу) перебування на Окінаві саме як перемогу, стало ясно під час підготовки обіцяної зустрічі з бізнесменами. На цій зустрічі нічого не відбулося, бо не могло відбутися. Якщо на зустріч із «олігархами» не запросили ні Володимира Гусинського, ні Бориса Березовського, ні Романа Абрамовича, то, скажіть на милість, де ж люди, котрі можуть не лише підтримати президента чи виступити з його критикою, а й погиркатися хоча б між собою? Кремль елегантно пояснив відсутність Гусинського й Березовського їхньою надмірною політизованістю. Цього не заперечиш. Але запрошені на зустріч із президентом Алекперов, Потанін чи Вяхірєв не можуть не оглядатися на порожні стільці Березовського й Гусинського і поводитися... як би це сказати... скромніше, чи що? Те, як керівники президентської адміністрації Олександр Волошин і В’ячеслав Сурков займалися добором учасників цієї зустрічі, демонструє, радше, бажання змусити бізнесменів вислухати монолог Володимира Путіна про майбутнє російської економіки під його чуйним керівництвом, ніж вступити в діалог із «олігархами».
Проте, з іншого боку, навіщо вони йому зараз потрібні? Перед Заходом вибілюватися не потрібно, а всередині країни Володимир Путін уже показав себе людиною послідовною — коли йому щось не сподобається, довбатиме до переможного кінця, до яких мотивацій не вдавалися б невдоволені.
Це ясно позначилося й на неослабному тиску на регіональних лідерів. Справа навіть не в тому, що сенатори, практично, одноголосно затвердили закон про зміну процедури формування верхньої палати в редакції погоджувальної комісії. Декотрі спостерігачі напередодні пленарного засідання верхньої палати припускали, що Рада Федерації може образитися на Думу, яка подолала її вето на закон, що дозволяє президенту країни знімати з посади регіональних лідерів. Але я був переконаний, що закон про зміну процедури підтримають. Сенатори виграли час — тепер палата проіснує в своєму нинішньому вигляді до 1 січня 2001 року — і заспокоїлися. Потрібно мати уявлення про регіональну еліту Росії, аби розуміти, що причта про Ходжу Насреддина, який пообіцяв шахові навчити осла розмовляти, розраховуючи, що за відведений для цього час помре або осел, або падишах, для неї зовсім не чужа. Мене здивувало інше — з якою легкістю сенатори затвердили поправки до Податкового кодексу, що перерозподіляють податки на користь Центру та перетворюють їх на безпомічних прохачів. Саме це голосування і продемонструвало, що керівники регіонів на даному етапі змирилися зі значним зменшенням власної політичної ваги...
У день, коли Рада Федерації приймала самоліквідуюче рішення, президент Росії займався зовнішньою політикою — зустрічався з іракським віце-прем’єром Таріком Азізом. Посланця Саддама Хусейна було названо великим другом Росії, а Іраку обіцяно всіляку підтримку Москви. Володимир Путін може собі дозволити таку зовнішньополітичну активність — якщо на Заході проковтнули Кім Чен Іра, то проковтнуть і Азіза, і лівійського міністра закордонних справ, що збирається днями завітати в Москву. Друг Шрьодера і Блера, Володимир Путін, уже не боїться Заходу і з легкістю розвиває відносини з традиційними союзниками Москви. Він уже не боїться не захищених Заходом «олігархів», і його навряд чи цікавлять позбавлені грошей і місць у парламенті регіональні барони. Ну а преси Володимир Володимирович — слід віддати йому належне — не боявся ніколи. Путін дістав сьогодні очевидну тактичну перемогу. Чи зуміє він перетворити її на стратегічну перевагу, чи не перешкодять цьому об’єктивні обставини — економічні труднощі, Чечня, формування впливової опозиції, боротьба між угрупованнями в найближчому оточенні — буде ясно тільки з часом...