Упродовж лише дев'яти днів вересня Путін примудрився скоїти стільки жахливих дурниць, що остаточна моральна й інтелектуальна деградація системи, створеної ним на образ і подобу фашистської Німеччини, вже не підлягає сумніву. Оголошення «часткової» мобілізації, проведення «референдумів» у областях України, жахлива промова, яку читати або слухати можна тільки в присутності психіатра, й, нарешті, підписання нікчемних указів про «визнання незалежності» Херсонської та Запорізької областей, — усе це симптоми великодержавного розладу, який лікується тільки радикальними методами.
Наслідки цих стратегічних прорахунків ще лише починають проявлятися. В обмін на сльози Кадирова (що саме собою оксюморон) — загальне невизнання дій Москви, нові санкції, які вже впроваджені і які з'являться в найближчому майбутньому, новий пакет допомоги зброєю Україні та навіть протверезіння симпатиків Кремля. Усе це тільки початок.
І все ж підвищення ставок у цій війні відбулося.
Загроза застосування ядерної зброї або, як мінімум, теракту на Запорізькій АЕС — відтепер цілком імовірні події, особливо після підриву Росією своїх газогонів у Балтійському морі. Якщо здатні на одне, то й перед іншим не зупиняться. Адже Заходу оголошено священну війну, і якщо Захід не визнає Росію великою, то хай винних не шукає, — ось логіка кремлівського карлика. Диктатор не хоче йти сам, і не хоче йти переможеним. Складається враження, що він хоче пам'ятник біля Кремлівської стіни, а для цього слід погубити, як мінімум, стільки ж народу, скільки Ленін чи Сталін, у найгіршому разі — Вишинський, Дзержинський або Жуков. Цікаво, який «прохідний бал» на цей цвинтар?
Однак залишимо фахівцям із Росії оцінювати те, що відбувається всередині цього дуже нерівномірно заселеного простору. Не менш важливо, як дії Путіна оцінюють на міжнародній арені. Досі не було чути жодного голосу «за», навіть друзі Москви поки що утримуються від виявів радості. У стані демократичних держав позиція однозначна: референдуми та визнання незалежності територій суверенної держави — це збиткування над міжнародним правом, вони нікчемні з будь-якого боку і в будь-якій правовій системі. Серед перших про категоричне неприйняття дій Кремля заявила Японія.
Це не дивно, адже тут не забули й не забудуть анексії Сталіним, усупереч міжнародному праву, чотирьох островів Курильської гряди. Нинішній уряд Японії заявив про суверенітет над цими островами, після чого Росія вийшла з переговорів про мирний договір. Токіо впровадив уже чотирнадцять пакетів санкцій проти фізичних та юридичних осіб РФ, і уряд Росії оголосив Японію «недружньою країною». Позиція Токіо дуже важлива, бо серед найбільш розвинених держав тільки Японія має з Росією територіальний спір.
Якщо говорити про сприйняття війни проти України за кордоном, то японське суспільство слід визнати в цьому плані одним із найскладніших і найбільш суперечливих.
З урахуванням того, що 2023 року Японія головуватиме у «Великій сімці» і обрана непостійним членом РБ ООН на 2023–2024 роки, важливо розуміти, якими уявленнями про війну в Україні керується політична еліта Японії. З одного боку, тут повною мірою усвідомлюють свою відповідальність перед світовою спільнотою, а з іншого — не можуть не дослухатися до голосу народу. На щастя, авторитетні опитування громадської думки свідчать, що 85% японців підтримують Україну, і саме на їхню думку спирається уряд, коли вишукує можливості для надання допомоги нашій країні.
Однак є й чимало нюансів, нехтування якими може ускладнити прийняття рішень, необхідних для приборкання агресора.
Почнемо з того, що підтримувати Україну і негативно сприймати все російське — речі, які трохи різняться для різних соціальних груп. Переживши трагедію Другої світової війни, жах Хіросіми та Нагасакі, Японія прийняла не тільки найбільш мирну у світі Конституцію, а й концепцію виховання суспільства в дусі неприйняття війни, насильства та конфліктів. Стаття 9 Конституції Японії каже: «Щиро прагнучи до міжнародного миру, заснованого на справедливості та порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права націй, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок».
Саме слово «війна» в Японії воліють не вживати, і якщо треба сказати «ні війні», то, швидше, скажуть «так — миру». Саме під таким гаслом — «мир для України» — проходять масові кампанії зі збору коштів і мобілізації допомоги як тим українцям, котрі евакуювалися в Японію (близько 1800 осіб, без урахування студентів, що приїхали навчатися за іншими програмами), так і тим, хто перебуває нині в Польщі, Румунії або Молдові. Основний адресат допомоги по лінії уряду — природно, державні та суспільні структури нашої країни, включно з міністерствами оборони, внутрішніх справ, фінансів, іншими міністерствами та відомствами, тоді як громадськість допомагає гуманітарним фондам і організаціям. Особливість Японії — відданість багатостороннім форматам допомоги: через структури ООН, міжнародні фінансові та гуманітарні інститути.
Громадяни Японії, чиї родичі пройшли сталінські табори в Сибіру після Другої світової, добре пам'ятають їхні розповіді про жахіття, які довелося пережити. Як і близькі японців, виселених із Північних територій, котрі зазнають принижень, щоразу отримуючи дозволи влади РФ на відвідини могил близьких, котрі залишилися на Еторофу або Шикотані. У цієї категорії громадян Японії немає жодних ілюзій або сантиментів щодо Москви. Однак є багато японців, які люблять різні мистецтва, навчалися в Москві — хто музики, хто балету, і все ще ностальгують за Рахманіновим. Утім, ситуація змінюється й тут: недавно на музичний вечір, влаштований у Токіо посольством РФ для японських музикантів, які виконують музику російських композиторів, прийшло дев'ятеро людей, включно з родичами самих музикантів.
Для Японії багато важить рибальство поблизу Сахаліну та островів Курильської гряди, а також деякі напрями бізнесу з РФ, зокрема закупівлі скрапленого газу. Росія ж скуповує у великих кількостях вживані японські автомобілі, яких японці мріють позбутися.
У Японії чудово усвідомлюють агресивний характер режиму Путіна. Але при цьому Китай і Північна Корея розглядаються як реальніша загроза. Сьогодні в політичному порядку денному — приділення урядом основної уваги переглядові явно застарілих документів щодо забезпечення національної безпеки, а також масштабне збільшення витрат на оборону. Головний зі згаданих — Стратегія забезпечення національної безпеки, прийнята (вперше!) у грудні 2013 року. Перш ніж з'явилася ця стратегія, у післявоєнній Японії (хоч як це дивно) не було всеосяжної стратегії забезпечення національної безпеки, якщо не вважати такими «Основні напрями політики національної оборони» від 1957 року.
У стратегії 2013 року проголошено курс на активний пацифізм на основі міжнародного співробітництва і міститься теза про необхідність зміцнення власного оборонного потенціалу та взаємодії з союзниками, серед яких номер один — США. Тоді ж у Японії було засновано Раду національної безпеки.
Лише 2014 року визначено принципи передачі оборонного обладнання (доти діяла фактична заборона на експорт зброї, наслідком якої була неможливість спільного міжнародного виробництва). Тоді ж було прийнято рішення Кабінету міністрів про часткове скасування заборони на використання права на колективну самооборону. Не дивно відтак, що 2014 року, після анексії Криму, Японія не вжила активних дій із покарання агресора, обмежившись тільки дуже скромними санкціями проти ряду фізичних осіб РФ, хоча, звісно ж, осудила агресію.
Слід визнати, що відтоді й по лютий 2022 року під час обговорення питань оборони та забезпечення безпеки головною загрозою розглядалися Китай і Північна Корея, а в центрі уваги стояли завдання протиракетної оборони. Лише недавно громадська думка стала схилятися до міркування, що не варто суворо дотримуватися доктрини виключно захисних дій. Важливо мати засоби для контрудару, причому не тільки по ворожих базах, щоб не давати підстав противникові навіть мріяти про напад. Інакше кажучи, думка стала схилятися на користь потенціалу стримування. Серед загроз Японії з'явилася й Росія.
У Японії лише починають усвідомлювати власну уразливість одночасної атаки з кількох напрямків. Наприклад, цього року стали серйозно замислюватися про будівництво укриттів для цивільного населення. Японія активно взаємодіє зі США, Індією та Австралією в рамках QUAD, а також розвиває двостороннє співробітництво з країнами регіону, намагаючись максимально активізувати багатосторонні механізми безпеки в Азії. Слід визнати: серед розвинених країн світу Японія перебуває у найскладнішій ситуації, з погляду забезпечення власної безпеки. Про це дедалі гучніше говорять експерти, і тим гучніше, чим частіше трапляються загострення в Тайванській протоці, а Кім Чен Ин запускає чергову балістичну ракету.
Події в Україні в Японії сприйняли як кричуще порушення міжнародного права, статуту ООН і зобов'язань країни — постійного члена РБ ООН. Японія уважно стежить за перебігом бойових дій, є учасницею формату «Рамштайн» і надає ту допомогу, яка сьогодні можлива й необхідна. Тимчасом існує ще безліч напрямів, на яких додаткове розкриття провідної ролі Японії відповідає нашим спільним інтересам. Ідеться про реконструкцію зруйнованої інфраструктури, мобілізацію донорів фонду реконструкції, що, як очікується, буде створений наприкінці нинішнього або навесні наступного року в тій або іншій формі, рішучі кроки з викорінення ядерного тероризму.
Заяви та осуд уже вичерпали свій потенціал. Чим темнішою стає в Кремлі ніч, тим яскравішим має бути світло, яке її розсіє. Наступний рік має всі ознаки стати вирішальним у викоріненні зла під назвою «рашизм» і в покаранні агресора, що поставив світ на поріг Третьої світової, ядерної війни. Японія має потенціал і цілком здатна ініціювати справедливі рішення, які повернуть мир у Європу й тим самим зміцнять мир у Південно-Східній Азії. І те, й інше — у наших спільних інтересах.
Більше матеріалів Сергія Корсунського читайте за посиланням.