Я не збираюся говорити про такі глобальні інституції публічної політики, як законодавча та виконавча влада, правова та правоохоронна системи. Мій предмет набагато вужчий — лише кілька епізодів із британського політичного життя, які можуть пояснити, що таке прозорі процеси реального виконання влади. Ідеальних суспільних укладів, звісно ж, не існує. І Великобританія — не виняток. Але все-таки в політичному устрої найдавнішої у світі демократії, де перша спроба створення парламенту відноситься до 1265 року, а «Білль про права» прийнято 315 років тому, є чимало того, до чого «молодим» державам не завадило б принаймні придивитися.
Не вдаючись до великих теоретичних пасажів, зазначу лише, що публічна політика — це спосіб участі людей у прийнятті життєво важливих для суспільства рішень. Саме суспільство — зацікавлене, небайдуже й інформоване — примушує владу вести відкриту політичну діяльність, контролює її, схвалює або обурюється, підтримує або скидає тощо. У цьому широкому контексті і політик, і партія змушені прагнути до максимальної публічності, інакше переконати людей у своїй правоті, змусити їх повірити, особливо в умовах жорсткої політичної конкуренції, шансів немає.
Кожен британський громадянин, котрий іде в політику, знає: публічність — вона ж відкритість і прозорість — це та складова британської політики, без якої остання, власне, не може існувати. Підлеглі Об’єднаного Королівства не визнають інших видів політики, крім публічної. Хоча, звісно, здогадуються, що існують і інші її різновиди, менш цивілізовані, м’яко кажучи.
У традиціях британського парламентаризму є одна деталь, яка найбільше, на мій погляд, відповідає параметрам публічної політики. Це щотижневе політичне змагання у парламенті, що має назву «Запитання прем’єр-міністру». Отже, раз на тиждень, а іноді й два, якщо того потребує сучасний момент, прем’єр-міністр відповідає на запитання, що їх ставить лідер опозиції (насамперед), а також інші парламентарі, які забажають і встигнуть, причому не лише з «ворожого» опозиційного табору. Досить часто прем’єра атакують власні однопартійці. Чому? Напевне, тому, що цього вимагає від них виконання безпосередніх службових обов’язків — представляти інтереси виборців. (Приміром, усі дебати щодо війни в Іраку супроводжувалися гострими запитаннями-виступами з боку лейбористів, а не консерваторів, які, до речі, завжди голосують за війну.)
Глядачами парламентського «шоу» є не лише члени палати громад. За ним, із часів використання прямих ефірів, можуть спостерігати всі бажаючі, увімкнувши будь-який телеканал новин. Часто саме ці дебати формують у людей думку про головних політиків — що запитав, як відповів, чим аргументував, як реагував, яку міну скорчив. Я, наприклад, полюбляю ці півгодини суто політичної боротьби. Особливо ту частину, коли прем’єр і лідер опозиції сходяться «на прю» у поєдинку: вони стоять один навпроти одного, розділені лише двометровим столом, за спиною кожного сидить парламентська фракція однопартійців. Вони стинаються однією-єдиною зброєю — мовою. І річ не в тім, що володіння багатою і складною рідною мовою має бути досконалим, включаючи бездоганну вимову, побудову речень та ін. Це однозначно, це не головне, це просто обов’язкова умова «походу» в політику. Я про інше.
Запитання, якими лідер опозиції «стріляє» у прем’єр-міністра, ніколи не є просто запитаннями. Вони старанно підготовлені, навмисно жорсткі, у них завжди закладено підтекст (прихований і явний), має бути іронія, а краще — сарказм, форма — гостра, бажано, уїдлива. Адже лідер опозиції на 90 відсотків знає напевно, що може відповісти прем’єр. Але його завдання так сформулювати запитання, щоб продемонструвати всім: він домагається відповіді не для себе особисто, а для мільйонів виборців, незадоволених правлячою владою.
Що має робити відповідач, себто прем’єр? По-перше, миттєво зорієнтуватися, відповідати відразу, без запинок і роздумів, інакше хтось запідозрить, що він «не в темі» (а такі підозри неприпустимі). По-друге, у лаконічній відповіді важливо чітко й доступно пояснити свою позицію, щоб вона була зрозуміла всім виборцям, а не лише сусідам по парламенту. По-третє, усяке твердження має підкріплюватися незаперечним аргументом (це найважливіше). По-четверте, обрати таку форму відповіді (іронічну, спокійну, гнівну, кумедну, сумну etc.), щоб вразити свого опонента ну, якщо не до кінця, то принаймні «завдати відчутного удару».
Часом суперечка щодо одного питання затягується надовго, два лідери беруть слово поперемінно, підводяться-сідають, підводяться-сідають: стоячи — говорять, сидячи — слухають. Хто в такому розпалі пристрастей підшукуватиме слова, згадуватиме дати й цифри? Все має бути в голові або принаймні під рукою, у власній папці. Ораторський талант — обов’язкова умова такого бою. Під ним, до речі, розуміється не просто «артистичне» виголошення спічів. Сила політика — не просто в гарній артикуляції, а в умінні переконувати.
Наочний приклад — нинішній прем’єр-міністр Тоні Блер. Кажуть, він є «найпереконливішим» (або найпереконуючим?) лідером за всю історію держави. І справді, він говорить так, що йому важко не повірити. Не знаю вже, чи дійсно він так щиро вірить у те, що каже. Але якщо не вірить, тоді він — просто геніальний артист, оскільки «морочить» голову навченому досвідом британському електоратові ось уже понад сім років (два терміни поспіль) і навесні наступного року має намір стати прем’єром утретє, це, знаєте, мало кому під силу. На думку більшості британських політичних оглядачів, поки що на політичному олімпі країни немає рівних Тоні Блеру — ні у власній партії, ні в консервативній, ні серед лібералів-демократів.
Отже, якщо головні політики щотижня беруть участь у відкритому парламентському змаганні, використовуючи та виявляючи наявність або відсутність своїх кращих (і не дуже) якостей — розуму, професіоналізму, освіченості, швидкості реакції, красномовства, кмітливості, ораторської майстерності, артистизму та багато чого іншого — питається, навіщо їм після цього передвиборні дебати? Але традиція, вона — «гірше неволі»: від дебатів у Британії ще ніхто ніколи не відмовлявся.
Парламент — не єдине місце, де принцип публічності опосередковує відносини між державою і суспільством. До речі, навіть багато засідань парламентських комітетів транслюються «вживу». Особливо ті, на яких запитання ставлять прем’єрові або членам його кабінету. А ще британці люблять улаштовувати політичні ток-шоу, часом камерні, а часом і грандіозні. Й обов’язково — у телевізійний прайм-тайм. І, звісно, — «у прямому ефірі». Запрошують у студію міністрів, депутатів і інших чиновників, а вже аудиторія влаштовує їм «перехресний допит». І от що цікаво: адже всі запрошені знають, на що йдуть, але йдуть усе одно. Публічність зобов’язує.
Я вже не кажу про те, що народ, окрім політичних перипетій, жваво цікавиться подробицями особистого життя політиків. Особливо тих, які при владі. Приміром, у одному з останніх номерів флагмана бульварної преси Daily Mail цілий розворот присвячено великому «дослідженню» — жінки в житті Гордона Брауна, міністра фінансів. Браун саме того дня виголошував програмну промову на партійній конференції лейбористів. Не думаю, що він позиватиметься до газети...
Що ще можна згадати як приклад публічної політики у Британії? А, так, написання «політичних» фоліантів — мемуарів, хронік, щоденників, авто- та просто біографій. Немає жодної більш-менш важливої події у британському політичному житті, якій не було б присвячено бодай одну дослідницьку роботу. І немає практично жодного більш-менш помітного політика, про якого не було б написано книгу. Часто перші особи країни пишуть свої політичні автобіографії самі, але тільки вийшовши у відставку. Зате вже про них, та ще під час їх «правління», може написати кожен, кому хочеться і є що сказати. Хто — добре, хто — погане. А вже читач сам визначить свою довіру, причому не лише купівлею недешевої, зазвичай, книги.
Знаєте, що цікаво? Що книгу цю буде написано й опубліковано не років 10—20—50 потому, а практично по гарячих слідах. До речі, не минуло й року відтоді, як колишній директор Бі-бі-сі Грег Дайк змушений був піти у відставку — в результаті скандалу та публічного розслідування причин смерті військового експерта Девіда Келлі. І ось уже в вітринах книгарень красується його досить об’ємна книга про те, як «усе було». Він схотів донести свою точку зору до суспільства, він її виклав. Досвідчений, обізнаний і талановитий журналіст, він напевно міг скласти щось на зразок гнівного обвинувального памфлету на адресу Блера, котрий створив комісію Хаттона, що визнала вину Бі-бі-сі, звідки його попросили. Але не став цього робити — навіщо? Адже суспільству й так усе відомо, публічне слідство у цій справі провадилося буквально на очах у країни. І коли до суду викликали міністра оборони, главу секретного відомства й самого прем’єр-міністра. І що? Та нічого особливого, вони прибували у призначений день і час... Про свідчення, які вони там давали, дослівно сповіщалася уся країна. Ні, прямого ефіру з зали суду не було — заборонено. Але запитання громадських прокурорів і відповіді чинних політиків публікувалися в усіх без винятку газетах. І не лише там. У теленовинах вони розміщувалися у вигляді великого тексту на телеекрані, який озвучували за кадром актори. Більше того, телеканал SkyNews устигав до вечора кожного дня відтворити події в суді з допомогою театральних бліц-постановок.
Дозволю собі зауважити, що вищезгадана слідча комісія лорда Хаттона, створена урядом (а саме його главою) для розслідування діяльності цього ж уряду (!), цікава як показовий епізод новітньої політичної історії. Вперше на суд суспільства було винесено не просто систему, а детально розкритий механізм і «культуру» функціонування державних секретів, які вважалися раніше належними вузькому колу втаємничених. І те, що нині британське суспільство так рішуче засуджує Тоні Блера за участь Британії у військових діях в Іраку, — результат саме цих публічних розслідувань, публічних виступів «за» та «проти», які породили спільну думку.
Тут варто чесно визнати, що існування публічної політики можливе лише за наявності незалежних мас-медіа. Але це вже тема іншої історії...
А повертаючись до предмета розмови, мені хотілося б зазначити, що публічна політика — це не інструмент, з допомогою якого істеблішмент маніпулює народом і суспільною думкою, і не інструмент, яким користується опозиція у боротьбі за владу. Це насамперед спосіб співіснування народу та влади. У демократичній державі.