Минулими вихідними президент Росії Володимир Путін із помпою приймав у своєму рідному місті канцлера Німеччини та президента Франції. Давно заплановані церемоніальні переговори Путіна і Шрьодера в Санкт-Петербурзі з приєднанням до них Ширака перетворилися на ще одну демонстрацію єдності антивоєнної коаліції. Але, мабуть, на останню таку демонстрацію. Особливого сенсу в наступних тристоронніх зустрічах по закінченні війни вже немає, до того ж у Петербурзі учасники саміту, змушені коментувати майже знущальну американську пропозицію списати іракські борги, щоб допомогти відновленню іракської економіки, явно відчували себе не дуже затишно. Коли Володимир Путін роздратовано зазначив у відповідь, що «хтось постріляв, хтось пограбував, а хтось має за це заплатити» — це було не дуже переконливо. Але тому, хто програв, непросто здаватися шляхетним. А в Петербурзі зібралися політики, котрі програли і боротьбу за реальний політичний вплив у світі, і можливість брати участь у побудові нового світопорядку нарівні з союзниками, які правильно прорахували всі реальні можливості саддамівського режиму. Можливо, з усіх своїх потенційних противників американці вибрали найвразливішу ланку — але вже точно не заслуга американців, що французькими, німецькими та російськими зусиллями дискусія навколо Іраку несподівано перетворилася на з’ясування реальної політичної ваги великих держав епохи «холодної війни». І якщо до цієї дискусії теоретично було відомо, що у світі є лише одна супердержава, то після Іраку це стало зрозуміло і на практиці. Тільки й усього.
Власне, Ширак та Шрьодер усю незручність свого становища розуміли ще до петербурзької зустрічі з Володимиром Путіним. Ширак радісно привітав узяття Багдада. Шрьодер ще кріпився — і тільки цього тижня, полетівши в Ганновер на зустріч із британським колегою, дозволив собі порадіти крахові диктатури. Що ж стосується Володимира Путіна, то він, на відміну від французького та німецького співрозмовників, із самого початку конфлікту намагався бути обережним настільки, наскільки це дозволяло йому дипломатичне мистецтво радників. У кожному разі, від Путіна ми дізналися, що Росії ніколи не подобався режим Саддама Хусейна і що Росія зовсім не прагне поразки Сполучених Штатів в Іраку (якої ще поразки? Цікаво, а в Росії трапляються військові експерти? А розвідка?), а, крім того, американцям було набагато легше ставити Росію в незручне становище після кожного випаду Путіна, ніж Францію та Німеччину. Бо чим могли американці вколоти Ширака? Фотографіями молодого французького президента (тоді ще прем’єр-міністра) з молодим Хусейном? Але тоді й самі Сполучені Штати не гребували спілкуватися з Саддамом. А коли припустити, що французький президент щось там колись продав в Ірак не безкорисливо — то такі удари Жак Ширак уже навчився відбивати.
Обвинувачення на адресу Росії були значно вагоміші. Москву обвинувачували — хай неофіційно, та все ж — і в поставках зброї Іракові, і у вивезенні з країни архівів Саддама, і в співробітництві розвідок. Американський Конгрес, врешті-решт, виключив Росію з числа країн—учасниць відновлення Іраку. Можливо, не тільки через обвинувачення газетярів, а й через виправдання політиків. А виправдання російських чиновників справді були значно незграбнішими за самі обвинувачення. Коли міністр оборони Росії Сергій Іванов сказав, що американці влаштували безкоштовну рекламу російській зброї, — це було сумно, оскільки наштовхувало на спогади про рекламу, влаштовану — теж безплатно — ізраїльтянами під час шестиденної війни 1967 року. Але коли в телеефірі зненацька з’явився колишній прем’єр Євген Примаков і розповів, що напередодні війни їздив до Багдада вмовляти Саддама (від імені Володимира Путіна, звісно) піти у відставку, — це було вже смішно.
Прагнення Москви, з одного боку, не втратити гідності, а з іншого — сподобатися американцям — легко пояснюється. Протягом останніх років Росія вдавалась до титанічних зусиль, щоб закріпитися на іракських нафтових родовищах, — нерідко ціною власного зовнішньополітичного авторитету. Згадаймо повідомлення про нові контракти на гігантські суми, які неодмінно почнуть надходити в кишені російським нафтовикам, щойно буде скасовано санкції. І те, як Багдад намагався шантажувати Москву, звинувачуючи нафтові компанії Росії — передусім «ЛУКойл» — у небажанні починати розробку родовищ, що було б грубим порушенням режиму санкцій. Пояснити російським чиновникам, що режим Хусейна ніколи не позбудеться санкцій і з цим урядом домовлятися нічого, було абсолютно неможливо. Досить послухати інтерв’ю російського посла в Іраку, що цими днями став зіркою місцевого телебачення, аби зрозуміти, в якій віртуальній реальності існує сьогодні російська політична еліта, наскільки великий у неї дефіцит кваліфікованих кадрів, наскільки спотворене її уявлення про процеси, що відбуваються в сучасному світі. Бо коли зрозуміло, якого роду проблеми вирішували, зайнявши антиамериканську позицію, Ширак і Шрьодер, то зацікавленість Путіна в такій позиції не мала під собою аж ніякого практичного фундаменту. Ширак став героєм арабського світу — здається, більшим, ніж Саддам. Шрьодеру вдалося переорієнтувати громадську думку своєї країни, стурбовану економічними проблемами. Що отримав Путін? Посилення антиамериканських настроїв у суспільстві? Воно йому треба?
І найголовніше — наскільки серйозна антивоєнна коаліція. Зрештою, у Ширака і Шрьодера свої проблеми, європейські, у Путіна — свої. Реальним результатом цієї коаліції стало прощання світу з двома імперіями — колишньою Російською та «імперією мимоволі» — єдиною Європою. Звісно, Росія давно вже імперією не була, але сякий-такий імідж зберігався, зберігалися претензії на монопольний вплив у регіоні, зберігалися так звані традиційні союзники — той-таки Хусейн, Кім Чен Ір та інші видатні діячі, у відносинах із якими Москва прагнула відігравати посередницьку роль, примирюючи їх із Заходом. А чого тепер цим традиційним союзникам чекати від Росії? Та й чи довго проіснують ці традиційні союзники? А нові режими відчуватимуть до Москви приблизно ті ж самі емоції, що й нова влада в Белграді, — зазвичай наступники диктатора не дуже поважають тих, хто продовжував агонію диктатур. А з погляду регіонального впливу, Росія надійним партнером більше не видається — адже посилення цього впливу значною мірою пов’язувалося з доброзичливим ставленням до цього процесу Сполучених Штатів. А тепер навіщо? Адже стало остаточно ясно, що Росія не тільки більше не імперія, а вона ще й не дуже лояльний союзник у вирішальний момент.
З Європою все складніше. «Імперія мимоволі» — не мій термін, я взяв його з книжки одного європейського чиновника і зрозумів із неї, що цей прошарок саме так і розглядає єдину Європу. Цей чиновник притягнув свою брошуру на міжнародну конференцію, присвячену українським перспективам. І якось так виходило, що Україна — це така сіра зона між «колишньою імперією» та «імперією мимоволі». Хотів би я зараз зустріти цього шановного чиновника, щоб поцікавитися у нього, що ж нам, бідолашним, робити, якщо однієї імперії таки немає, а іншої таки не буде. Але, з другого боку, у своєму трактуванні європейської єдності чиновник не дуже відрізнявся від Жака Ширака і багатьох інших представників континентальної політичної еліти. Тим більше що саме розширення ЄС багато хто на Заході сприймав як логічне посилення цієї «імперії».
Проте період між рішенням про вступ нових членів і підписанням на цьому тижні документа в Афінах виявився доленосним. Нові члени ЄС досі не можуть вибачити старим зневажливого ставлення до їхньої думки. Польські політики, з якими мені довелося розмовляти після знаменитої заяви французького президента Жака Ширака, який засудив лист східноєвропейських прем’єрів на підтримку американської позиції, відзначали — їхня реакція була б значно жорсткішою, якби не майбутній референдум про вступ у ЄС. Ніхто не збирається щадити самолюбство французького ветерана, але інтереси країни, яка має намір вступати в Євросоюз, передбачають бережливе ставлення до авторитету самої організації та керівників країн—членів ЄС.
Мабуть, після всіх цих референдумів церемонитися з політиками, котрі вважають, що в ЄС можуть бути країни першого і другого гатунку, ніхто не буде. Нові члени ЄС разом із державами, котрі наважилися підтримати Вашингтон, цілком зможуть використати це ослаблення французьких і німецьких позицій для того, щоб спробувати реформувати Євросоюз у відповідності до своїх уявлень про події на континенті. Як зазначають політики й журналісти на сході Європи, «нереформована Європа нікому непотрібна — ні новим, ні старим членам Євросоюзу». І це, звісно ж, абсолютно новий погляд на речі, який навряд чи був би можливим до успішної акції союзників в Іраку.