Не встигла ще Україна відсвяткувати десятиліття незалежності, як Євросоюз, підучивши географію та скориставшись підказкою Сполучених Штатів, таки визнав, що наша країна — держава європейська. Досі ми були «колишньою радянською республікою», частиною «пострадянського простору» та заштовхувались у Євразію зусиллями єесівських бюрократів, котрі затято не хотіли визнавати Україну невід’ємною складовою частиною Європи. Так затято, що в Києві деякі особливо досвідчені не тільки в дипломатії, а й у географії експерти вже стали цілком обгрунтовано підозрювати Євросоюз у «приватизації» Європи, яка, нагадаємо, складається не з 15, і навіть не з 27, а з 47(!) держав.
Гетеборзький саміт Європейського союзу, здається, розставив усе на свої місця, і наша країна одержала довгоочікуваний «сигнал»: у заключному документі саміту відносинам з Україною присвячено окремий пункт, і вміщено його в найпершому розділі з приємною для змученого українського вуха назвою «Майбутнє Європи». Крім того, у документі зафіксовано намір ЄС запросити Україну приєднатися до Європейської конференції. Безумовно, участь у цьому форумі радше тішить національне самолюбство, ніж наближає конкретні результати інтеграційного процесу. Але для України вона може стати знаковою, позаяк Європейська конференція об’єднує всіх асоційованих і майбутніх членів ЄС. Польська преса, між іншим, так і розцінила зроблену Україні (разом із Молдовою) пропозицію: «ці дві країни визнано потенційними кандидатами на вступ у Євросоюз».
Деякі нюанси в лексиці європейців змінилися буквально за останній місяць. Ще в спільній статті в International Herald Tribune (від 22 травня ц.р.) президент Єврокомісії Романо Проді та Йоран Перссон, прем’єр-міністр Швеції, котрий головує нині в Європейському союзі, визначали Україну (причому в одному реченні разом із Росією) як державу, що «має спільні кордони з країнами, які прагнуть вступити в Євросоюз». Наче сама Україна ніколи й не заявляла про свою стратегічну мету — членство в ЄС. Було у статті й чергове заспокійливе заклинання на адресу Росії: «більш тісне співробітництво (України. — Т.С.) з Європейським союзом ніякою мірою не є перешкодою для тісних, плідних відносин між Україною та Росією».
У гетеборзькому документі ЄС уже «визнає європейське прагнення України» та заявляє, що «стабільний і позитивний політичний і економічний розвиток України має стратегічне значення для Європи». А Росії, на відміну від нашої країни, відводиться місце не в «Майбутньому Європи», а лише в останньому розділі — «Зовнішні відносини». І ніяких вибачень та запевнень у «відсутності перешкод» для «тісного та плідного»! (Правда, український Президент постарався негайно виправити цей «недолік» і, ледь шведський прем’єр залишив Україну, заявив про необхідність міцних зв’язків із Росією.)
І ще одне гетеборзьке нововведення дає українським євроентузіастам підстави для оптимізму: відтепер час вступу в ЄС того чи іншого нового члена залежить тільки від індивідуальної готовності кандидата. А донедавна говорилося про «хвилі розширення», і можливість пропустити чергову хвилю змушувала неабияк нервувати кандидатів, котрі поки що не вельми вправні в європейському «серфінгу».
Знаковим у сьогоднішніх реаліях видається й те, що відразу після саміту шведський прем’єр вирушив в Україну, аби «донести до української сторони повідомлення з Гетеборга про поглиблення співробітництва в різних сферах» і про «нетерпіння» Євросоюзу з цього приводу.
Та чому саме тепер? Звідки на ЄС раптом нахлинули такі почуття до нашої країни? Що, у Брюсселі раніше не знали, що Україна «велика держава»?
Безумовно, згасання політичної кризи й повернення самовлади (та влади у країні) до Президента, досить швидке завершення прем’єріади та затвердження неолігархічного прем’єра з реформаторською риторикою, безумовно, відіграли свою роль. Але дуже не хочеться, щоб Леонід Данилович увірував, що несподівана увага з боку Європи — це визнання його президентських талантів і, головне, його методів правління. Здається, Євросоюз просто запізно злякався, уявивши, до чого може призвести серйозна криза в 50-мільйонній країні в самісінькому центрі Європи. І запізно усвідомив, що політика відторгнення у відносинах з Україною не тільки не прискорить реформи в ній, не зменшить бідність, корупцію та владу олігархів, а навіть посилить усі ці негативні явища, та ще й наповнить песимізмом і зневірою душі нечисленних українських євроентузіастів. Спізніле занепокоєння прийшло до Євросоюзу і з приводу крену України в бік Росії (геополітику з рахунків ще ніхто не скидав).
Утім, певне, мають рацію і ті, хто вважає, що діяльність попереднього уряду нарешті принесла свої плоди й на європейському напрямі. За іронією долі, цими плодами ласуватимуть інші. Євросоюз — украй забюрократизована й інертна структура, рішення тут не приймаються швидко (на відміну, приміром, від майже миттєвої реакції держдепу). І, можна припустити, що курс на зближення з Україною почав обговорюватися задовго до завершення нашої політичної кризи. Пригадаємо хоча б те, що перший натяк на зміну ставлення до європейського майбутнього нашої країни з’явився у відомій резолюції Європарламенту ще 15 березня — за місяць до зняття Ющенка й через тиждень після трагічних подій 9 березня. Це був розпал протистояння опозиції та Президента, але на той час Євросоюз уже оцінив успіхи уряду Ющенка не тільки в економіці, а й зусилля на європейському напрямі, цілком занедбаному урядом Пустовойтенка. Пригадаємо, що на кінець 1999 року Україна не виконувала аж 22 пункти Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) між нашою країною та ЄС, якій Євросоюз надає дуже великого значення. Участі в Європейській конференції українська сторона домагалася кілька років, проте через ігнорування УПС Євросоюз не хотів про це навіть чути. До виконання Угоди повернувся вже тільки уряд Ющенка. І дуже важливо, щоб його наступникам вистачило розуміння й наполегливості хоча б зберегти досягнутий рівень відносин.
Євросоюз свій крок назустріч Україні зробив. Але, як писали в Herald Tribune Й.Перссон і Р.Проді, «необхідні двоє, аби танцювати танго», і «Євросоюз і Україна уже вийшли на паркет танцювального залу». Ось тільки не варто тішити себе думкою, що на цьому європейському балу Україну бачать у ролі такої собі бідної, але працьовитої Попелюшки (і, ясна річ, гнобленої лютою мачухою), що європейські принци ну просто весь світ обшукали, аби привести її до свого замку. І якщо шукати літературні аналогії, то Україна радше скидається на необтесану квіткарку Елізу Дулітл із версії «Пігмаліона» Бернарда Шоу, котрій професор Хіггінс довго прищеплював хороші манери, перш ніж випустити в пристойне товариство.
Про те, що Україна повинна ще неабияк над собою попрацювати, перш ніж її прийме європейське співтовариство, на всіх зустрічах у Києві говорив і прем’єр Швеції Й.Перссон. І знову експерти відзначали зміну акцентів: якщо в публікації Перссона та Проді говорилося, що «темпи нарощування співробітництва між Європейським союзом й Україною визначаються темпами проведення реформ у цій країні», причому основний наголос робився на реформах економічних, то в Києві пан Перссон буквально на кожній зустрічі підкреслював, що для Європи саме по собі можливе економічне зростання України не може бути аргументом щодо інтеграції, якщо в Україні не затверджуватимуться основи демократії та гарантування прав людини. Та й у заключному документі гетеборзького саміту в переліку кроків у напрямі до загальноєвропейського дому, які має зробити Україна, першими вказано демократичний розвиток, забезпечення прав людини, верховенство закону й лише потім — ринково орієнтовані економічні реформи. На даному етапі Європейський союз висуває до України вимоги в царині демократії набагато наполегливіше, ніж навіть визнана «опора демократії» Сполучені Штати.
Проте на Банковій зміщення акцентів у риториці Євросоюзу або не помічають, або ігнорують, оскільки Президент буквально напередодні чергової сесії ПАРЄ (напевне, все-таки варто нагадати у сто двадцять п’ятий раз, що Рада Європи — «демократичний санпропускник» у Євросоюз) знову затягує тужливу пісню про «явну упередженість» і «подвійні стандарти» Ради Європи щодо України. Та й бажання українського гаранта Конституції, котрий оговтався від «касетного скандалу», повернутися до імплементації результатів референдуму, який викликав на Заході негативну реакцію, мабуть, знову загострить відносини України з РЄ і загальмує розвиток відносин із ЄС.
Утім, попри серію «позитивних сигналів», діалог із Євросоюзом, як пророкують багато експертів, загальмується й без будь-яких імплементацій. Хоч як шкода, але криві відносин України та ЄС поки що перебувають у протифазі: коли попередній уряд робив реальні кроки назустріч Європейському союзу, той придивлявся, вичікував і формував позицію. А тепер, коли ЄС визначився й вирішив, що «на даному етапі немає підстав обмежувати подальше зближення» з Україною, навряд чи він одержить рівнозначний відповідний сигнал — в Україні на носі парламентські вибори, і цим усе сказано. А без відповідних українських дій, почуття ЄС, що було зажевріли, можуть і згаснути.
Проголошена стратегічною метою України повномасштабна інтеграція в Європейський союз досі так і не стала національною ідеєю, і це, певне, і є найбільшою перешкодою для нашого повернення в Європу. Українська євроінтеграція — це декларації «на експорт», проголошувані вищим керівництвом країни принагідно під час візитів і самітів. Навіть на рівні державної пропаганди ідея євроінтеграції не знайшла ще свого місця в Україні. Таланти Вадима Долганова марнуються на шельмування опозиції, уряду Ющенка й викривання американського посольства в «утручанні у внутрішні справи України», але на євроінтеграцію запалу «українського міні-Геббельса» вже не вистачає. Наші партії та парламентські фракції обговорюють що завгодно, тільки не шляхи якнайшвидшої євроінтеграції. Хтось пам’ятає за десять років незалежності хоч одні парламентські слухання чи скількись серйозні дебати з цієї тематики? А хто, де, коли й перед ким звітував про виконання УПС або програми інтеграції України в ЄС? Українська частина Ради «Україна-ЄС», очолювана прем’єр-міністром, як слід не працювала навіть при «західникові» Ющенку.
Оце збираються створити міністерство євроінтеграції. Напевне, ідея сама по собі й не погана. Справді, потрібен орган, який координував би роботу, звіряв кожен крок виконавчої влади з європейським курсом і за потреби вносив корективи. Такі структури мають країни — офіційні кандидати на членство в ЄС. Але хто в нас там працюватиме? Екс-міністр закордонних справ, а нині директор Інституту євроатлантичного співробітництва Борис Тарасюк, який добре знає ситуацію зсередини, стверджує, що професійних кадрів, котрі справді переймаються євроінтеграцією, а тим паче таких, які вільно орієнтуються в європейській тематиці, у нас катастрофічно мало. Скоріш за все, припускає Борис Іванович, для нової структури «насмикають» чиновників із різноманітних відомств — МЗСу, Мінюсту, Мінекономіки, але хто тоді залишиться вести європейський напрям у цих міністерствах? Адже й так сьогодні, стверджує колишній глава зовнішньополітичного відомства, приміром, Мінюст, не виконує свою роботу зі звірки вже чинного українського законодавства з європейським і не проводить експертизу нових законопроектів на предмет відповідності до європейських норм. Вітчизняне Мінекономіки ось уже десять років намагається домогтися для нашої країни членства в СОТ, без якого неможливо створити зону вільної торгівлі з ЄС, але український віз і досі там, а в СОТ вступила вже навіть Киргизія. «Без зміни державної політики створення ще однієї управлінської структури нічого не дасть», — упевнений Б.Тарасюк.
— Європейський вибір має стати вибором назавжди, — стверджує інший експерт «ДТ» професор Євген Камінський. — І тоді політичні кризи в нашій країні сприйматимуться Заходом, як кризи, приміром, в Італії, де до влади прийшов прем’єр із досить незвичними для сучасної Західної Європи поглядами, але європейське співтовариство реагує на це спокійно, бо в Італії за будь-якого уряду європейський вибір залишається константою. Для України європейський вибір повинен стати не ілюзією швидкого членства в ЄС, а конкретною політикою та стратегією наближення до економічних і політичних критеріїв трансатлантичного співтовариства, будівництвом громадянського суспільства та наближенням до того рівня соціалізації економічної політики, який сьогодні притаманний навіть консервативним партіям Західної Європи, не говорячи вже про британських лейбористів або німецьких соціал-демократів. Відмова від соціалізації економічної політики наближає нас не до Євросоюзу, а до Росії, де прірва між багатими й бідними за рівнем життя в десятки, а то й у сотні разів більша, ніж у сучасній Європі. Європейський вибір слід зробити, передусім, у політиці внутрішній. І потрібно змусити кожного українця повірити, що допомогти собі ми можемо тільки самі і що наше з вами майбутнє залежить не від Росії чи Заходу, а від конкретного вибору кожного конкретного громадянина України.