Є традиція визначати «слово року». Для Кембриджського словника 2021 року таким словом стало perseverance, що перекладається як «наполегливість» або «настійливість». Мене постійно запитують: що потрібно для повернення Донбасу? Наша наполегливість критично необхідна в поверненні окупованих територій, яке має стати невід’ємною частиною національної ідеї, інакше це надзавдання не виконати. Натомість 2021 року наполегливості у звільненні окупованого Донбасу українська влада вирішила не демонструвати. Це, на мій погляд, має декілька причин, найважливіші з яких полягають у суттєвій зміні ситуації як на окупованому Донбасі, так і в Україні й, головне, у світі.
Росія продовжує активно видавати російські паспорти мешканцям окупованих територій, темпи видавання підтримуються на попередньому рівні. Вже 2022 року їхня кількість перевищить мільйон. Виданий Путіним указ про паспортизацію окупованого Донбасу мав, згідно із задумом Москви, стати своєрідним примусом для прийняття російської логіки «вбудови» Донбасу в Україну, а фактично став поштовхом для створення там гіршої версії Росії — «гібридної РФ». Перефразовуючи відому тезу Леоніда Кучми «Україна — не Росія»: окупований Донбас — іще не Росія, але вже й не Україна. Звісно, не в юридичному чи політичному сенсі, а в сенсі реального контролю: не лише зараз, а й на перспективу. Значна частина тих, хто отримав паспорти, зберігатиме лояльність до Росії: дехто з політичних міркувань, а більшість банально через можливість отримання пенсій, виплат, лікування, страхування, роботи в Росії і ще багато чого. «Відкотити» назад результати масової паспортизації буде можливо лише в далекій перспективі за умов будь-якого політичного рішення.
Повзуча паспортна інтеграція доповнюється повзучою економічною інтеграцією. Указ Путіна про визнання товарів, вироблених на окупованих територіях, фактично як вироблених у РФ, саме про це. В офісах Донецька почали знову з’являтися орендарі, але здебільшого з Росії. Російський бізнес отримав негласну команду «освоювати» Донбас, і вона, як і все в РФ, виконується. До цього варто додати інформацію про опитування на окупованому Донбасі, що циркулює в експертних колах. Вона, звісно, може бути спотвореною, але відсоток тих, хто хоче повернутися в Україну, зазвичай коливається від 10 до 20. Малоймовірно очікувати чогось іншого після майже восьми років шаленої пропаганди, але в майбутньому ми отримаємо ще покоління, яке наразі навчається за програмами, підготовленими в Росії, та вчителями, котрі, як переважна більшість бюджетників на окупованому Донбасі, точно не є нашими симпатиками.
Фактично Росія створює на окупованому Донбасі ситуацію, що дає змогу Кремлю ухвалити в майбутньому будь-яке рішення — від інтеграції його до українського політичного та правового поля на російських умовах до інтеграції до Росії. Повторюся: у сьогоднішній ситуації у Кремля є щонайменше передумови для реалізації всього спектру рішень. Звісно, їхня ціна буде різною, але можливість для маневру в Кремля є, і вона є досить істотною. Натомість у нас — максимально звуженою. Кремль почав відпрацьовувати на окупованому Донбасі варіант реінтеграції територій, котрі, як вважають у Москві, належать до російського імперського простору, назад до нього. Те, що відбувається зараз, — це тест, досвід від результатів якого тиражуватиметься далі. Це добре розуміють на Заході, але фактично не обговорюють у нас.
У Москві скептично ставляться до можливості ефективного діалогу з Києвом щодо Донбасу. Там вважають, що в української влади зв’язані руки через побоювання отримати сплеск емоцій усередині країни, що матиме непередбачувані, можливо, фатальні для влади результати, а також через необхідність погодження стратегії й тактики щодо Донбасу з міжнародними партнерами. Останнім часом Кремль не дає українській владі змоги навіть імітувати діалог щодо Донбасу — ані двосторонній, ані в межах Нормандського формату. Російські представники перейшли на відкрите хамство, причому свідоме, й не прагнуть жодного просування в переговорах. Уся комунікація РФ фокусується на США та ключових європейських країнах, але головну роль відіграє діалог зі Сполученими Штатами.
Навіть питання європейської безпеки й так званих «російських червоних ліній» у Кремлі бажають обговорювати виключно зі США, розуміючи, що це дає кращу переговорну позицію. Розрахунок є досить простим: «пред’явити» вимоги щодо погодження дій НАТО на територіях нових членів — фактично колишнього Варшавського договору, що наперед не має шансів, і отримати максимум щодо відновлення сфери впливу на просторі, який колись називався «пострадянським». Донбас теж буде для Росії аргументом у цій торгівлі. Звісно, не ключовим (у Кремлі розуміють, що замороження ситуації навколо Донбасу Росії багато не дає), але суттєвим.
На Заході немає консенсусу щодо оптимальних шляхів деокупації Донбасу, але там добре розуміють: примусити Москву до радикальних поступок політичної волі немає. У сьогоднішній ситуації немає можливостей примусити навіть до істотних поступок. Водночас у Вашингтоні та Берліні вважають, що повернення окупованого Донбасу неможливе без компромісів із боку України: неважливо, в яких межах — мінських чи інших домовленостей. Водночас ситуація нагромадження на наших кордонах російського озброєння та російських військ дуже турбує Захід. Він не може собі дозволити просування Росії далі, це розглядатиметься як його слабкість. «Гібридне» виконання нами мінських домовленостей, імовірно, вдовольнило б ключові європейські країни. Це знизило б градус напруги, дало змогу Заходу домовлятися з РФ стосовно інших питань, а також не в останню чергу надовго зняло б питання просування України до НАТО та ЄС, причому пауза може стати досить тривалою: фактично до перезавантаження російського режиму.
Сполучені Штати, звісно, не хочуть і не дозволять кардинального покращення позицій РФ в Україні, але також можуть бути зацікавлені бодай у ситуативних домовленостях. Як у ЄС, так і в США багато говорять про зростання внутрішньополітичної нестабільності в Україні. Вони вважають, що це дає РФ додаткові козирі й може призвести до лавиноподібних наслідків. Це означає, що тиск на Україну з метою принаймні «гібридного» виконання мінських домовленостей є цілком імовірним. «Гібридність» тут означає логіку та послідовність кроків так, як їх розуміє Захід. Вочевидь, будь-який поступ найближчим часом неможливий без згоди на ці логіку та послідовність із боку Росії. Йдеться насамперед про відмову від логіки «спочатку вся безпека, потім якась політика», вони мають комбінуватися. Підготовлені Німеччиною та Францією плани, які отримали умовну назву «кластерів», є кроком в цьому напрямку, але навіть такий варіант наразі навряд чи задовольнить Москву. Очевидно, що окупований Донбас в його сьогоднішньому стані неможливо інкорпорувати в український політичний та правовий простір, потрібні час, море зусиль та грошей.
Усередині України саму ймовірність такого варіанту, або краще сказати — варіантів сприйматимуть украй емоційно. Референдум щодо окупованого Донбасу особливо не допоможе, його конституційність буде щонайменше проблематичною, а якщо його проводитимуть у межах Конституції, це нічого не дасть, а буде лише елементом політичної гри, притому дуже небезпечної для української державності.
Альтернативно можна «гратися» навколо різних варіантів замороження ситуації, але в Кремлі добре розуміють невигідність цього для себе. Ба більше, підтягування озброєнь і військ до наших кордонів надало Путіну постійний важіль шантажу: як щодо України, так і щодо Заходу, яким він постійно користуватиметься. Захід теж скептично ставиться до «сталої» заморозки ситуації, адже ключи від «розмороження» знаходяться у Москві, а не в Києві. Та й надії на те, що час «замороження» буде використано для внутрішнього зміцнення України, теж натикаються на скепсис Заходу.
Цей явно неповний аналіз перспектив ситуації навколо окупованого Донбасу має декілька простих висновків.
По-перше, нам потрібна чесна й реалістична суспільна дискусія щодо цих питань. Говорити гаслами, звісно, можна, але це заведе нас у глухий кут. Якщо раніше це давало змогу вигравати час, то тепер ситуація змінилася й рішення можуть ухвалювати через нашу голову.
По-друге, ми маємо визначитися, що саме робити, аби деокупація Донбасу не перетнула точку неповернення, після якої це буде питання віддаленої перспективи на декілька поколінь. Не потрібно підживлювати себе ілюзіями, що зміна влади в Росії посприяє деокупації Донбасу та Криму. Це щонайменше неочевидно. Тому розуміння, чи готові ми в принципі на компроміси і які саме, критично необхідне. Ціна компромісів або їх відсутності має бути принаймні зрозумілою для суспільства.
По-третє, наша логіка має бути зрозумілою колективному Заходу, як США, так і ЄС. Це дедалі важче зробити, й може стати майже неможливим — та допустити останнього аж ніяк не можна. Захід має довіряти нам, нашим обіцянкам — що ми можемо зробити і що є неприпустимим за будь-яких умов.
Кардинальна зміна ситуації на окупованому Донбасі, непроста внутрішньополітична ситуація в Україні та геополітика, що стрімко змінюється, вже не дають змоги «петляти» й тягнути час, як ми наразі робимо. Ця тактика певний час працювала, не даючи нам просуватися вперед, але водночас створюючи простір для маневру — досить обмежений. Ми заплатили за нього кардинальними змінами на окупованій території. Подальше затягування часу й прагнення будь-якого варіанту замороження ситуації може нам дуже дорого обійтися в майбутньому, і платою будуть можливі домовленості щодо України. Всі підвищують ставки, розуміючи, що час настав, і ми можемо стати такою ставкою. У будь-якому разі зовнішня політика зразка 2021 року без наполегливості у 2022-му вже не працюватиме. Китайське прислів’я каже: коли дме вітер, потрібно будувати млини, а не огорожі.
Більше статей Павла Клімкіна читайте за посиланням.