{Фото УНІАН} |
Минулого уїк-енду західні глядачі із замилуванням спостерігали за Володимиром Путіним, який елегантно з’їжджав на гірських лижах з Австрійських Альп. На теренах же СНД частіше крутять інші кадри — мускулистий і кремезний ВВП у кімоно з чорним поясом кидає суперника об землю через стегно. Публіці достеменно невідомо, якому прийому віддає найбільшу перевагу Володимир Володимирович, але є в дзюдо один прийомчик, яким Путін напевно володіє добре. Прийомчик називається задушенням і полягає в тому, що потрібно, примудрившись, схопити суперника ззаду, схрестити руки в нього на шиї й душити доти, доки той сам не попросить змилостивитися над нею. При цьому не має абсолютно ніякого значення, куди в цей момент дивиться жертва — на західний сектор залу чи на східний. Вона може навіть з останніх сил послати повітряний поцілунок уболівальникам, але на результаті сутички це ніяк не позначиться.
Після від’їзду Путіна з України Київ тихенько прошепотів, що його погляд, як і раніше, повернений на Захід. З цього приводу можна лише сказати, що ходьба спиною вперед тільки ускладнює рух, а за швидких темпів узагалі робить його небезпечним.
Напрямок же руху України після вкрай насиченої серії «приятельських поєдинків» із російськими партнерами, здається, уже ні в кого не викликає сумніву. Як написав «Московский комсомолец», якщо справи так підуть і далі, то Росії з Україною залишиться тільки сперечатися, як правильно писати: «на Україні» або «в Україні»? Причому, вважає газета, Володимир Путін для себе, схоже, уже вибір зробив: кремлівські джерела стверджують, що в паперах, які приходять на ім’я російського президента, характерне «в Україні» старанно викреслюють і ставлять «на Україні»...
«На Україні» Путіна й прибулих із ним «винятково ділових людей» цього разу цікавили два основні моменти — розширення співробітництва в галузі ракетно-космічної й авіаційної техніки й електроенергетики. Після підписання всіх документів члени делегацій із трудом тримали стоси важких папок, а журналісти з трудом встигали «переварювати» назви оголошених угод. Місце саміту — «Південмаш» — додавало особливої пікантності зустрічі президентів, і всім спостерігачам, і в Україні, і особливо за її межами, не давало спокою одне й те ж запитання: чи обговорювалися можливості оборонного співробітництва України та Росії в космічній сфері, і як це узгоджується з міжнародними зобов’язаннями України.
Як з’ясувалося, таки обговорювалися, і, як повідомив заступник голови адміністрації президента РФ Сергій Приходько, розмова про оборонні аспекти співробітництва в аерокосмічній галузі, енергетиці й інших сферах «може йти від потреб національної безпеки Росії й України». При цьому дуже примітно, що секретар російської Ради безпеки Сергій Іванов, який готував президентський візит, після зустрічі з українським колегою Євгеном Марчуком бадьоро повідав, що відтепер їхні структури будуть «мониторити» основні загрози безпеки Росії й України і «визначати способи їхнього парирування». Звісно ж, йшлося про боротьбу з тероризмом, контрабандою наркотиків і зброї тощо.
Однак навряд чи ці проблеми тривожать Росію більше, аніж плани США щодо ПРО, і навряд чи вона не поділилася цією тривогою з ближніми. Можна припустити, що в цьому питанні симпатії України радше на боці РФ, оскільки позицію США вона однозначно не підтримала. Напередодні візиту В.Путіна в колишню вотчину Леоніда Кучми нинішній генеральний директор «Південмашу» Юрій Алексєєв був досить відвертий: «Ось Америка починає розгортати в себе національну систему ПРО. І тут колишнім країнам СНД є над чим подумати. Бо свого часу створили дуже потужну систему протиракетної оборони, яка частково знаходилася й в Україні. І на нашому сусідньому машинобудівному заводі робили всі ці системи. Так що, я думаю, президентам є про що пошептатися».
Ми можемо тільки здогадуватися, про що насправді шепталися за закритими дверми Леонід Кучма і Володимир Путін. Можливо, Леонід Данилович із легким смутком згадував молодість і ті далекі часи, коли він особисто брав участь у створенні ракетоносія SS-18, модернізацію і запуски якого у вигляді конверсійного ракетоносія «Дніпро» здійснює тепер спільне українсько-російське ЗАТ «Космотрас». Співробітники компанії з гордістю розповідають про те, що на орбіту вже виводилися наукові супутники Італії й Саудівської Аравії, плануються кластерні запуски малих американських супутників. Але, як правило, ніхто не акцентує увагу на тому, як у принципі легко «Дніпро», отриманий у результаті заміни боєголовки роздільного типу на розгінний блок із виведеним корисним вантажем, може бути в разі потреби знову перетворений на грізну «Сатану» — SS-18. Однак тут необхідно підкреслити, що зворотна заміна третьої ступені «Дніпра» на боєголовки може проводитися тільки в Росії, яка має всі можливості й потужності для виробництва ядерної зброї. А південмашівські цехи з виробництва ЯЗ стоять законсервованими вже багато років. Більш того, здійснювати запуски «Дніпра» без дозволу на те української сторони Росія не має ніякого права, оскільки вироблені на «Південмаші» дві ступені ракетоносія є інтелектуальною власністю українського ВО.
Втім, деякі нові можливості використання не виключені для «Зеніту», що згадується разом із «Дніпром» у Спільній заяві глав держав із питань розширення співробітництва в галузі ракетно-космічної й авіаційної техніки (який, до речі, відсотків на вісімдесят повторює аналогічний документ, підписаний 1997 року Л.Кучмою і Б.Єльциним). На думку фахівців, характеристики «Зеніту» дають змогу виводити на орбіту елементи космічних платформ бойового призначення. Поки Росія лише голосно протестує проти «перетворення космосу на сферу військової конфронтації», однак, у випадку початку розгортання Сполученими Штатами НПРО, у неї не буде іншого виходу, як вжити відповідних заходів. Чому б їй у цьому випадку, наприклад, не підвісити над Штатами в космосі орбітальну станцію для знищення балістичних ракет противника? Для виведення подібної станції на орбіту запросто підійде український «Зеніт». А продати ми його зможемо Росії цілком по комерційному, а не військовому, контракту. І нехай хтось доведе, що ми порушили при цьому РКРТ.
Втім, усе це поки можна розглядати лише як страшний сон або сценарій для чергової серії «Зоряних війн». Адже в дніпропетровській Спільній заяві чітко записано, що президент України Леонід Кучма і президент Російської Федерації Володимир Путін підтверджують «міжнародні зобов’язання, прийняті двома державами, зокрема, щодо освоєння космічного простору в мирних цілях і з нерозповсюдження ракетних технологій і ракетної зброї».
Пильну увагу фахівців як в Україні, так і за її межами, привернув також підписаний у рамках дніпропетровського саміту Меморандум між Російським агентством боєприпасів і Державним комітетом промислової політики України про збереження спеціалізації підприємств і організацій, що беруть участь у виробництві конверсійної продукції на базі технологій подвійного призначення. Нагадаємо, що до цього в рамках грудневого робочого візиту Л.Кучми в Росію РФ й Україна підписали аналогічну угоду про збереження спеціалізації підприємств і організацій, що беруть участь у виробництві продукції військового призначення.
По ідеї, угоди мають закріпити на тривалу перспективу виробничі й науково-технічні коопераційні зв’язки понад 200 російських і українських оборонних підприємств, які мають унікальні спеціалізовані виробництва. Можна було б порадіти за наших «оборонців», котрі нібито на тривалий час забезпечили себе робочими місцями й замовленнями, якби не численні «але», що протягом цілих трьох років не дозволяли українській стороні підписувати ці угоди і зберегли актуальність донині.
Це, по-перше, неослабне бажання Росії втягти Україну якщо не в «оборонний союз», то в спільний «оборонний комплекс». Така ж угода, як і з Україною, була підписана РФ і з Вірменією, зараз готується аналогічний документ із Білоруссю. «Таким чином вдається зберегти якщо не єдиний, то взаємозалежний оборонний комплекс країн СНД», — пояснив активність своєї країни керівник департаменту експортного контролю і коопераційних поставок Мінпромнауки РФ Володимир Бєлуков.
По-друге, вирішення сьогодні короткострокового завдання по завантаженню вітчизняних підприємств може призвести... до їх повної зупинки вже через 10—15 років. Навряд чи у когось виникають сумніви з приводу відведеної Україні ролі «підмайстра» у спільному виробництві зброї. Наші підприємства, що зобов’язалися відповідно до підписаного документа зберігати спеціалізацію, зможуть випускати свою продукцію для росіян лише доти, доки вона остаточно морально не застаріє. А для створення новітньої зброї, як засвідчив в одному з недавніх чисел «ДТ» голова Держкомісії з питань ОПК України Володимир Горбулін, Росія створює замкнуті цикли виробництва на своїй території, а спільні науково-дослідні роботи веде лише по пріоритетних для себе напрямках.
Що ж стосується «уникнення непотрібної конкуренції» і «спільного» виходу на ринки третіх країн, то російська сторона, швидше за все, зазвичай має на увазі лише участь України в російських контрактах. Чи можливий, наприклад, був би наш знаменитий пакистанський контракт, якби ми брали в ньому участь разом із Росією? Стала б Росія псувати задля вигоди української сторони відносини з Індією і втрачати її величезний збройовий ринок? А чи можемо ми собі дозволити піти разом із Росією на іранські контракти, остаточно зіпсувавши відносини зі Штатами?
І з приводу намічених у результаті підписання угод стабільних заробітків славнозвісних трудівників оборонки теж є сумніви. Оскільки не виключена можливість, що й надалі росіяни пропонуватимуть списати частину наших постійних боргів перед Росією в рахунок оплати за військову продукцію або послуги, як це було у випадку ремонту в Україні російського флагманського ракетного крейсера «Москва».