Здавалося б, після офіційного закінчення «холодної війни» теоретичні вишукування її головного історика, професора Єльського університету Джона Льюіса Гаддіса можуть представляти лише суто академічний інтерес. Однак він нерідко є гостем популярних ток-шоу на американському телебаченні, його книги видаються досить масовими тиражами, а результатам його роботи присвячуються статті в багатьох неспеціалізованих громадсько-політичних виданнях. З особливим інтересом до його висловлювань почали дослухатися з настанням нової ери, літочислення якої почалося 11 вересня 2001 року.
Вивченню «холодної війни» професор Гаддіс присвятив усе своє життя. На його глибоке переконання, вона зовсім не є «справою давно минулих днів». Лише така війна, на думку вченого, може принести цивілізованим країнам перемогу над тероризмом. І хоча, на відміну від біполярного протистояння, що визначало геополітику нашої планети з моменту закінчення Другої світової війни і до падіння Берлінської стіни, мова не йде про протистояння двох наддержав, однак напрошується чимало аналогій. Але, щоб їх зрозуміти, потрібно згадати, що Сполучені Штати із самого початку сприймали комунізм не як легітимний лад в окремо взятій країні (і навіть країнах), а як міжнародну змову, що складає загрозу як для капіталізму, так і для демократії. І боротися з цією змовою гарматами чи балістичними ракетами вважалося найменш раціональним.
Зате дуже ефективною, із точки зору історії, виявилася «політика стримування», за якої важелі дипломатичного й економічного впливу виявлялися значно впливовішими, аніж безпосередньо військове протистояння. Хоча й останнє в розумних межах, на думку професора Гаддіса, мало велике значення. Загроза застосування, а не саме застосування ядерної зброї, максимально стримувала супротивників.
Попри те, що «загроза капіталізму та демократії», як розцінювали комунізм на цивілізованому Заході, виникла після Першої світової війни, гідну відсіч їй змогли дати лише по закінченні Другої. В усвідомленні причин, що обумовили це запізніле розуміння, авторитетний історик і бачить запоруку майбутньої перемоги над тероризмом. І тому він невтомно аналізує причини поразки зовнішньої політики, яку проводив Вудро Вільсон, і передумови успіху, закладеного починаннями Франкліна Рузвельта. Однак, якщо перший, тобто Вільсон, прагнув швидше диктувати, то другий, себто Рузвельт, був схильний прислухатися. У результаті Вільсон об’єднував проти себе ворогів, а Рузвельт — згуртовував навколо себе однодумців. Нездатність Вільсона враховувати інтереси як своїх друзів, так і ворогів призвела до того, що його спроби встановити «новий світовий порядок» по закінченні Першої світової війни були сприйняті як прагнення створити чергову імперію, здатну диктувати свою волю усьому світу. І, навпаки, Рузвельту в Європі часів закінчення Другої світової війни вдалося встановити американське панування такого масштабу, до якого він зовсім і не прагнув.
На думку професора Гаддіса, та ж помилка Вільсона була повторена і в роки по закінченні «холодної війни». Америка дедалі частіше «інструктувала», аніж «консультувала» розросле до непередбачуваності коло своїх «партнерів». Інакше кажучи, повільно, але впевнено скочувалася на позиції гегемона світового співтовариства. А гегемонія завжди викликає прагнення до опору, тож ця роль дуже чревата наслідками, що й не забарилися позначитися 11 вересня цього року.
Втім, Рузвельт також бачив Сполучені Штати Америки в ролі «керівної і направляючої» сили всього повоєнного світоустрою, однак ця роль зовсім не передбачала придушення інтересів інших країн. Улюблене гасло часів «холодної війни», постійно цитоване професором Гаддісом, звучить так: «Американські політичні діячі повинні усвідомити, що першим обов’язком тих, хто при владі, має стати повага інтересів тих, хто нею не володіє». Відповідальність за гріхи повинні були нести керівники країн, що зазіхнули на непорушність світового порядку, але не самі народи. Крім того, Рузвельт прагнув створити так звані лінії незалежності, на відміну від ліній залежності, що із таким захватом, хоча і з протилежно спрямованими векторами, викреслювали і Вільсон, і Сталін.
І, нарешті, останній урок, виведений істориком «холодної війни» уже по її закінченні, полягає в тому, що загроза капіталізму та демократії може виходити безпосередньо з «оплоту капіталізму та демократії». Штучне і насильницьке насадження цінностей вільного ринку, котрі як універсальні рецепти «політичного самовизначення» і «економічної інтеграції» «прописувалися» при найрізноманітніших нездужаннях різним за рівнем суспільно-політичного розвитку країнам, викликало, як і пророкував півтора століття тому Карл Маркс, економічну нерівність, що веде до соціальної відчуженості. Не піддаючи сумніву цінності вільного суспільства, у тому числі і вільно-ринкового, історик підкреслює, що процес переходу до цього суспільства має здійснюватися під суворим контролем.
Особливу увагу професор Гаддіс приділяє аналізу ідейного змісту зовнішньої політики американської адміністрації, проведеної нею в період до «холодної війни», під час неї і по її закінченні. І якщо в перший і останній періоди американські політики дотримувалися проповідування демократичних цінностей задля самих принципів, не домагаючись їхнього практичного утвердження, то в роки «холодної війни» вони демонстрували явну «еластичність» своїх ідейних цінностей, що сторицею окуповувалося конкретними результатами. Більше того, історик підкреслює виняткову роль вербального оформлення будь-якої прогресивної ідеї, бо в умовах поступальної демократизації ці ідеї повинні привертати до себе максимальну кількість прибічників, і для цього вони повинні відповідати найкревнішим інтересам загалу.
Втім, професор Гаддіс у своїх працях говорить не лише про досягнення, а й про помилки, припущені американським керівництвом у роки переможної «холодної війни». І найголовнішою помилкою, із його точки зору, є участь Америки у війні проти В’єтнаму.
Хоча з формальної точки зору в минулій «холодній війні» є переможці і переможені, однак, на глибоке переконання професора Гаддіса, у виграші виявилося все людство. Витиснення тоталітарних режимів демократичними урядами підвищує шанси стабілізації політичної ситуації в цілому, бо демократичним державам легше домовлятися між собою, аніж воювати. Якщо лише самі демократичні держави уникнуть небезпеки скочування до диктату.