Скидається на те, що влада вчергове взялася корегувати зовнішню політику України. Президент В.Янукович заявив, що Україна претендує на роль «своєрідного комунікатора між сучасними світовими центрами впливу».
А в нещодавньому числі DT.UA міністр закордонних справ Костянтин Грищенко виклав своє концептуальне осмислення місця й ролі України в контексті тенденцій розвитку сучасного світу. І якщо оцінки міністром глобальних трендів і перспектив - треба сказати, досить обережні й збалансовані - збігаються із загалом поширеними сьогодні поглядами, то запропоновані інновації щодо зовнішньої політики України привертають увагу і спонукають до дискусії. Ідеться про дві тези першого дипломата країни.
По-перше, підтверджуючи необхідність європейської інтеграції України, міністр закликає робити наголос «у першу чергу на модернізації і лише в другу - на євроінтеграції». Пояснюється такий «модернізаційний акцент» невизначеністю щодо майбутнього членства України в ЄС, адже, на думку п.Грищенка, там «завжди знайдеться «країна N», що блокуватиме нас із власних егоїстичних міркувань». Найближчою Україні міністр вважає турецьку модель модернізації, «європейську за орієнтирами, самостійну за реалізацією».
По-друге, привертаючи увагу до «підйому Сходу», передовсім Китаю, К.Грищенко закликає «розширити обрії» та обрати політику «стратегічної рівноваги», але тепер уже не лише між Росією і Заходом, що фактично становило сутність міжнародної стратегії України протягом останніх двох десятиліть, а в трикутнику Захід-Росія-Схід.
Чи насправді для України існує вибір: що «в першу чергу» - модернізація чи євроінтеграція? І чи не вийде з анонсованої «стратегічної рівноваги» вже звичне тупцювання на місці, замість і євроінтеграції, і модернізації?
Модернізація vs євроінтеграція
З огляду на реальні проблеми, на які наразилися західні країни, з одного боку, і невпинний економічний підйом Китаю, з іншого, китайську чи загалом авторитарну модель модернізації, або, як її ще називають, - модель «державного капіталізму», - часто-густо почали розглядати як альтернативу західній ліберальній демократії.
Ще кілька років тому ізраїльський учений А.Гат писав про повернення «авторитарних великих держав», до яких він зараховував Китай і Росію, а його відомий американський колега Р.Каган навіть пропонував дивитися на боротьбу світової демократії проти світового авторитаризму як на головне протиріччя сучасного світу. Втім, інші визнані вчені, зокрема Ф.Фукуяма, вказували на те, що поза межами Східної Азії китайська модель навряд чи зможе слугувати справжньою альтернативою західній ліберальній демократії з огляду на культурно-цивілізаційну специфіку Китаю. Крім того, є сумніви стосовно того, наскільки довготривалою і життєздатною виявиться китайська модернізаційна модель і як вона реагуватиме на серйозні внутрішні виклики, що накопичуються і неминуче посилюватимуться. А нещодавня потужна хвиля антиавторитарних революцій у Північній Африці та на Близькому Сході - в регіоні, який донедавна вважався імуностійким до демократії та політичного плюралізму, - так само як і масштабні опозиційні виступи в іншій «великій авторитарній державі» - Росії, - яскраво засвідчили непереборну силу таких загальнолюдських цінностей, як гідність, свобода і справедливість.
Щодо ж Європи, то після закінчення холодної війни континент бачив лише одну успішну модель модернізації - європейську інтеграцію. Модернізація через євроінтеграцію - це економічне піднесення, розвиток і зміцнення середнього класу, підвищення добробуту населення тощо. Але не тільки. Модернізація «по-європейськи» - це ще й розбудова та консолідація демократичних інститутів, розширення прав і свобод громадян, утвердження та зміцнення громадянського суспільства тощо. Для когось європейська модернізація була легшою і коротшою, для когось вона була і є складнішою та довшою, але в обох випадках - це шлях євроінтеграції. Крім Росії, яка пішла своєю дорогою (що, з огляду на розміри та історію країни, не є чимось несподіваним, хоча й створює для України неабиякі проблеми), та Білорусі з її відвертим жорстко-авторитарним режимом та міжнародною ізоляцією, всі інші посткомуністичні країни на континенті - від сусідніх нам Польщі та Молдови до віддаленої Албанії - обрали євроінтеграцію як вектор розвитку і дороговказ до внутрішньої трансформації та модернізації.
Навіть Сербія, котра пережила натовське бомбардування та відокремлення Косова, визнаного незалежним переважною більшістю країн - членів ЄС, переступила через образи, здійснила очікувані від неї непрості політичні кроки (в тому числі арешт і передачу Гаазькому трибуналу відповідальних за воєнні злочини) і минулого місяця домоглася визнання за собою офіційного статусу кандидата в члени ЄС. Важливі тут два моменти. По-перше, Сербія домагалася кандидатського статусу в ситуації, коли ЄС переживає справді сутужні часи, а дехто передрікає йому сумні перспективи. Втім, цей факт чомусь не зупинив Сербію, як не зупиняє і інших кандидатів. По-друге, всупереч власній кризі і в умовах, коли подальше розширення не викликає ентузіазму в громадян країн-членів, ЄС таки зробив цей крок назустріч Сербії (як перед тим оголосив про приєднання Хорватії, що очікується у 2013 р.). Так, у Євросоюзі є проблеми, але є й зафіксовані зобов’язання і власний прагматичний інтерес «винагородити» Сербію за здійснені реформи і остаточно стабілізувати ситуацію на Балканах.
Поза сумнівом, підтверджена перспектива членства та практична допомога з боку ЄС стали надзвичайно важливим орієнтиром і додатковим стимулом для політичної та економічної трансформації країн Центральної Європи та Балкан. Разом із тим кінцевою запорукою успіху модернізації були не стільки обсяги допомоги та фінансової підтримки з боку ЄС і, насмілимося стверджувати, навіть не політична відкритість останнього до євроінтеграційних амбіцій тієї чи іншої країни, скільки відданість самої країни меті євроінтеграції, її готовність до системних внутрішніх перетворень, що наближали б її до ЄС, та наполегливість і професійність у їх втіленні.
Під цим кутом зору, промовистим є приклад Туреччини, досвід якої український міністр розглядає як близький до нас. Відстала мусульманська країна із тривалою історією ворожості до Заходу, якою Османська імперія була на початку минулого століття, у 1920-1930 рр. була перетворена на світську республіку фактично вольовим рішенням національного лідера Мустафи Кемаля Ататюрка. 1963 року Туреччина уклала угоду про асоціацію з ЄС, а 1987-го формально зголосилася до членства. Відтоді країна здійснила глибинні суспільно-політичні зміни і справжній економічний прорив. Сьогодні вона має потужну й динамічну економіку, яка від початку ХХІ століття щорічно зростала в середньому на 7%. Її політичну систему, що поєднує ісламські традиції та світську демократію, багато хто розглядає як привабливий приклад для інших мусульманських країн, зокрема для арабського Близького Сходу. Туреччина продемонструвала, як одночасно можна бути модерною, мусульманською і демократичною. І важко уявити такий модернізаційний поступ країни та її сьогоднішню привабливість у регіоні без євроінтеграції як мети та без критеріїв ЄС як дорожньої карти турецьких реформ і модернізації.
2005 року Туреччину було запрошено до офіційних переговорів про вступ у ЄС. Так, ці переговори йдуть надзвичайно складно: на сьогодні замороженими є 22 переговорні глави з 35-ти. Не секрет, що серед країн - членів ЄС не всі воліють бачити Туреччину в Євросоюзі, а деякі європейські лідери відкрито виступають проти і пропонують «привілейоване партнерство» замість повноцінного членства. Даються взнаки втома ЄС від розширення та переобтяження власними турботами, а також наявність нерозв’язаних політичних проблем, яких іще вистачає в самій Туреччині, - зокрема з правами національних меншин і свободою слова (за гратами перебуває велика кількість журналістів). Є в ЄС і побоювання щодо чисельності 75-мільйонної Туреччини і певне упередження до цивілізаційно відмінної мусульманської країни. Останнє турки сприймають особливо болісно, і не дивно, що рівень публічної підтримки членства в ЄС за останні кілька років істотно знизився. Проте вступ до ЄС залишається метою та пріоритетом країни, і, попри накопичені взаємні претензії, керівництво Туреччини прислухається до рекомендацій своїх європейських партнерів (нещодавно, наприклад, турецький уряд звільнив з ув’язнення кількох раніше засуджених провідних турецьких журналістів). За визнанням міністра закордонних справ Туреччини Ахмета Давутоглу, «ЄС і НАТО є головними характеристиками і головними елементами тяглості турецької зовнішньої політики».
Ми не можемо знати, що буде в майбутньому. Але вже нині Туреччина відчуває реальні результати своєї багаторічної цілеспрямованої праці на шляху євроінтеграції і користується її плодами. Вже нині Анкара почувається впевнено на міжнародній арені і має простір для зовнішньополітичного маневру, намагаючись бути мостом між ЄС і мусульманським світом. Туреччина є членом НАТО і з 1996 року перебуває у митному союзі з ЄС. ЄС є головним торговельним партнером Туреччини, на який припадає майже 60% турецького експорту і понад 50 імпорту. Сама Туреччина посідає 10-те місце серед торговельних партнерів ЄС.
Одразу після проголошення незалежності, а потім удруге - після Помаранчевої революції на Україну теж покладали чималі надії як на потенційно успішну модель демократичного розвитку та модернізації на європейських засадах, що слугуватиме прикладом для інших країн колишнього Радянського Союзу. Та не сталося так, як гадалося. На відміну від Туреччини, яка перетворилася на впливову регіональну державу, з думкою і позицією якої дедалі більше рахуються, про Україну говорять здебільшого в контексті втрачених можливостей і розчарувань. Незважаючи на всі труднощі, Туреччина вийшла на рівень офіційних переговорів з ЄС про членство, натомість відносини Україна-ЄС уже скоро рік як втратили темп, і є побоювання, що зайшли в майже глухий кут.
Те, що український шлях до ЄС буде не спринтом, а марафоном, стало зрозуміло не сьогодні. Ще в 1994 році Україні запропонували відносини з ЄС, побудовані на принципах партнерства та співробітництва, на відміну від європейської асоціації із чітко окресленою кінцевою метою, яка визначала відносини ЄС із посткомуністичними країнами Центральної Європи. Певною мірою увесь цей час Україна й мала би розвиватися за моделлю модернізації, яку К.Грищенко ідентифікує як «турецьку». Втім, результати про це не свідчать. У Туреччині, наприклад, малий і середній бізнес продукує 55% товарів і послуг, що відповідає середньому показникові ЄС, а в Україні з її олігархічною економікою цей і без того низький показник зменшився за останні два роки з 18,8 до 14,2%. Якщо ми зараз маємо такі результати модернізації, то які підстави сподіватися на краще в умовах, коли євроінтеграція перестане бути головним акцентом?
І чому саме тепер пропонується скорегувати наголос між євроінтеграцією і модернізацією? Тому, що українські державні діячі раптом почули «в шумі історії кроки Провидіння», чи, можливо, тому, що, попри численні розмови про реформи та декларації європейського вибору, насправді реформи, як часто в нас траплялося, є заручниками політичної кон’юнктури та небажання починати їх із себе, а євроінтеграція не стала однозначною і глибоко усвідомленою метою, і як наслідок підписання амбітної і такої важливої Угоди про асоціацію і про зону вільної торгівлі з ЄС виявилося якщо не зірваним, то принаймні значно відкладеним у часі. Туреччина, до речі, зуміла пройти шлях завдовжки у 36 років - від підписання угоди про асоціацію до визнання Євросоюзом її кандидатського статусу.
К.Грищенко, можливо, має рацію, коли каже, що в ЄС завжди може знайтися країна, яка з тих чи інших причин гальмуватиме приєднання України до ЄС. Проте у приватних розмовах європейські високопосадовці прямо припускають, що членство України в ЄС є реальною перспективою - а це визнання, що вже само по собі свідчить про неабияку (хоча й занадто повільну, як на наш погляд) еволюцію європейського сприйняття України за останні 20 років. Крім того, в союзі, де всі рішення потребують кропіткого узгодження різних національних інтересів майже 30 членів, для однієї країни (чи навіть кількох) рано чи пізно стає вкрай проблематично блокувати якесь важливе питання, якщо в його вирішенні серйозно зацікавлені інші члени. Завдання ж претендента - своїми діями та політикою давати дедалі менше аргументів першим і якомога більше другим, а не навпаки. Зрештою, у порівнянні з Туреччиною, Україна має навіть перевагу у вигляді 49-ї статті Копенгагенських критеріїв. Тому, чи починати шукати нові «моделі модернізації», посилаючись на кризу в ЄС або на його «подвійні стандарти», чи виявити наполегливість і подвоїти власні зусилля (розуміючи, що наша євроінтеграція дійсно потребуватиме більше часу і праці) - залежить від нас самих.
Стратегічна рівновага чи еквілібристика на роздоріжжі?
Архітектором зовнішньої політики Туреччини протягом останнього десятиліття, відтоді як у 2001 році до влади прийшла поміркована ісламська Партія справедливості і розвитку, небезпідставно вважається колишній університетський професор і зовнішньополітичний радник прем’єр-міністра Т.Ердогана, а з 2009 року міністр закордонних справ А.Давутоглу. Прихильники всередині країни полюбляють говорити про нього як про «турецького Кіссінджера». 2001 року Давутоглу видав свою найвідомішу книжку «Стратегічна глибина». У ній автор стверджував, що міжнародну поведінку країни визначають її геостратегічне положення та історична «глибина». Відповідно, на його думку, Туреччині личить роль впливової регіональної держави - з огляду на історичну традицію турецької державності, широкі стратегічні інтереси країни та її розташування на перехресті Балкан, Близького Сходу і Кавказу та в епіцентрі Євразії. Тому, аргументував А.Давутоглу, Туреччина повинна врівноважити свої союзницькі відносини зі США і Європою розвитком відносин з іншими державами, що піднімаються (Китай, Індія, Росія, Іран та ін.), та підтримувати баланс сил у регіоні. На додачу Давутоглу проголосив політику «нуль проблем» у відносинах із найближчими сусідами.
У своїй статті К.Грищенко пропонує «стратегічну рівновагу як шанс України у багатополярному світі». Та для того, аби успішно підтримувати стратегічний баланс, важливо об’єктивно оцінити свої сили й можливості та наміри інших. Турецький досвід вартий уваги і тут.
Нова міжнародна стратегія Давутоглу відображала не тільки турецьку історичну традицію, а й новонабуту впевненість і самоповагу, що грунтуються на новітніх досягненнях країни. Туреччина входить до престижного клубу найбільших світових економік - G20, куди Україна лише збирається вступити в майбутньому. Тобто спочатку Туреччина істотно просунулася вперед на євроінтеграційному марші, модернізувавши себе економічно та політично, і тільки тоді почала замислюватися над тим, як відігравати самостійнішу й вагомішу роль на міжнародній арені.
Але навіть зміцніла й упевнена в собі Туреччина досить швидко відчула межу свого впливу в регіоні і поза ним. Спроби Анкари виступити посередником між Сирією та Ізраїлем або Ізраїлем та Палестиною чи примирити палестинські ФАТХ і «Хамас» або іракських шиїтів і сунітів, чи активніше долучитися до розв’язання конфлікту в Нагірному Карабасі або вирішення іранської ядерної проблеми зазнали невдач, а в деяких випадках викликали підозри в сусідів і гостре невдоволення в глобальних гравців. Як нещодавно з приводу розвитку подій у регіоні пожартував один відомий турецький аналітик - замість «нуль проблем із сусідами» Туреччина отримала ситуацію «нуль сусідів без проблем». Ці спроби Анкари також засвідчили, що без об’єднання зусиль і координації дій із партнерами, передусім з ЄС, Туреччині навряд чи до снаги відігравати ту роль, на яку вона претендує.
Здоровий національний інтерес будь-якої країни, особливо малої або середньої за розмірами і потенціалом, вимагає, аби вона підтримувала приязні і бажано дружні відносини з усіма своїми сусідами, розвивала прагматичну та взаємовигідну торгівлю й економічну співпрацю з якомога більшою кількістю інших країн і вміла знаходити спільну мову з великими державами, а за необхідності - і захистити себе від можливого тиску останніх. У нинішньому глобалізованому світі з його посиленою взаємозалежністю та жорсткою конкуренцією розкіш зберігати певну свободу дій та балансувати наодинці, а тим паче підтримувати стратегічну рівновагу, можуть дозволити собі лише справді політично, військово та економічно потужні держави.
Чи має Україна достатньо внутрішніх сил і зовнішньополітичних можливостей для підтримання «стратегічної рівноваги» або для того, щоб відігравати роль «комунікатора» між світовими центрами впливу, - питання швидше риторичне. Якщо обсяг ВВП Туреччини становить понад 735 млрд. дол. (17-те місце у світі), або 14 тис. на душу населення, то в Україні ці показники становлять відповідно 137 млрд. і 7 тис. До того ж не факт, що українське «стратегічне балансування» задовольнить тих, між ким Україні пропонується балансувати, або що Україну як «комунікатора» потребують ті, між ким Україна збирається комунікувати. Авжеж, не змігши вибудувати повноцінну комунікацію ані із Заходом, ані зі Сходом, нині чи не найслушніший час стати між ними «комунікатором»... Проголошення позаблокового статусу, на що українська влада, вочевидь, покладала багато надій, подібних проблем повною мірою не вирішило.
Вибір України - це не вибір між НАТО і ОДКБ чи між Європейським і Євразійським союзами. Це вибір цінностей, які ми поділяємо, і системи координат, в якій хочемо жити. І тут «позаблоковість» чи «стратегічна рівновага» не працюють. Це не питання балансу і компромісу. Це питання визначення з вектором руху та з економічною і суспільно-політичною моделями розвитку.
Насправді, на нашу думку, головна українська стратегічна дилема полягає в тому, чи зможемо ми побудувати сучасну демократичну європейську державу, чи Україна перетвориться на напівавтократичну клептократію на європейській периферії.
Прагнучи «стратегічного балансу» за теперішніх зовнішніх реалій і внутрішніх можливостей, Україна лише пролонгуватиме свою невизначеність і перебування на вже обжитому роздоріжжі - там, де, за словами ж міністра, «ми звикли бути». Саме ця невизначеність і уявляється нам чи не найголовнішою причиною того, що ось уже понад 20 років Україна залишається країною з незавершеними економічними реформами та демократичними перетвореннями і продовжує займатися словесною та геополітичною еквілібристикою, яка заохочує надмірні зовнішні впливи і гальмує внутрішній поступ.
«Вбудова» у конструкцію Росія-Україна-Захід ще й Китаю та нового Сходу, можливо, дещо й розширить простір для подальшої еквілібристики, але точно не вирішить згаданої вище української стратегічної дилеми. Можна бачити позитив у тому, що Схід готовий приймати Україну «такою, якою вона є». Дійсно, Китай успішно просуває свої інтереси не в останню чергу тому, що не висуває до своїх партнерів політичних вимог чи умов стосовно дотримання прав людини. Але наше бажання ось уже понад 20 років бути «такими, якими ми є», поки що призвело до відомого стану «маємо те, що маємо»: всепоглинаючу корупцію; збільшення відстані між багатими та бідними і наростання соціальних проблем; відсутність верховенства закону і незалежності суддів; зневіру суспільства у можливості знайти справедливість тощо. Зі збереженням такого стану речей навіть певне збільшення обсягів іноземних інвестицій, що можуть надійти з менш вимогливого Сходу, і розширення географії та обсягів українського експорту навряд чи приведуть до якісної зміни в темпах і характері української модернізації, адже, як показує досвід, само по собі економічне зростання не є достатнім для утвердження демократичної, правової та соціально справедливої держави.
Тому не хотілося б, щоб концептуальні роздуми про «стратегічну рівновагу» слугували виправданням застою у відносинах із ЄС (які, з одного боку, ніби офіційно проголошено пріоритетом, а з іншого - фактично заблоковані власними ж діями) та обгрунтуванням якогось свого - «третього шляху» розвитку, і щоб, замість здійснювати системні демократичні перетворення всередині, країна вправлялася в еквілібристиці на роздоріжжі.
І насамкінець. У Бісмарка, цитатою з якого міністр Грищенко і розпочинає свою статтю, є інший відомий вислів: «Обравши свій курс, уряд не повинен від нього відходити. Він (уряд. - О.П.) не повинен дивитися ліворуч чи праворуч, а мусить іти вперед». Прикро, що влада послуговується цим принципом «залізного канцлера» із завзяттям, гідним кращого застосування, у проведенні своєї ірраціональної внутрішньої політики, а могла б застосувати його до євроінтеграції, яку офіційно визнано стратегічним пріоритетом.