UA / RU
Підтримати ZN.ua

Про американську мрію, європейську ідею та російське «авось»

Упевненою ходою світом крокує криза. Заглядає у вікна заводів і банків. Трясе гаманці і коаліції. Ламає широкий стиль життя і робить пріоритетом вузькі інтереси...

Автор: Олександр Никитенко

Упевненою ходою світом крокує криза. Заглядає у вікна заводів і банків. Трясе гаманці і коаліції. Ламає широкий стиль життя і робить пріоритетом вузькі інтереси. Немов кульки в барабані спортлото, перед очима стрибають політичні долі, економічні перспективи та передвиборні рейтинги. Кому випаде чорна мітка, а кому, можливо, щасливий номер? 2009 рік приніс у цьому плані неоднозначні новини. Схоже, справджується стара політична заповідь, що реальність ніколи не буває такою світлою чи похмурою, як видається на перший погляд. У даному разі вже той факт, що станом на середину року дамоклів меч грандіозного світового краху ще не впав, що банкіри не стрибають гуртом із вікон, а вкладники не штурмують державних скарбниць, є доброю новиною. Проте це ще не означає, що сама криза чарівним чином «розсмокталася».

Фаворитом у парадоксальній номінації «щасливчик кризи» поки що виглядає Барак Обама. Світова економічна криза не лише допомогла йому виграти вибори, а й створила — хай як дивно це звучить! — зручні умови для президентства. З одного боку, масштаби економічного обвалу такі значні, що мало хто кине в нього камінь, якщо титанічні зусилля з порятунку американської економіки не принесуть повного зцілення. З іншого, якщо Обама все ж таки зможе вивести Америку із штопору, він має всі шанси увійти в історію як рятівник від кошмару. Причому в історію не лише американську, а й світову.

Бог поки що прихильний до нового президента. Вже в лютому він зміг провести через палату представників і сенат так званий фінансовий стимулус — закон про вливання в американську економіку ні багато ні мало 787 млрд. дол. Пенсіонер загальноамериканського значення Буш може тільки гризти нігті, пригадуючи, як лише рік тому конгрес випив із нього всю кров, поки дав згоду на аналогічний законопроект із «сміхотворною» сумою у 168 мільярдів. Поява «стимулуса», так званий план Гайтнера (нового міністра фінансів) та несподівано позитивні квартальні звіти низки американських корпорацій вселили оптимізм у фондові ринки. Причому такою мірою, що протягом березня-квітня індекс Доу-Джонса галопував, як молодий жеребець, і навіть компенсував багатостраждальним капіталістичним акулам частку понесених ними у 2008 році втрат.

На руку Обамі зіграло і визволення з піратського полону в Сомалі капітана Ричарда Філліпса. Треба знати американське світосприйняття, аби повною мірою розуміти: якби Філліпс не був звільнений або загинув, це висіло б на Обамі до кінця його президентських повноважень так само, як свого часу на Картері висіли невдалі спроби звільнення заручників у Тегерані. Чи варто нагадувати, що президентство Картера було коротким і непереконливим, а сам він увійшов в американську політичну міфологію як «слабкий лідер» — найгірша з політичних каїнових печаток.

Нарешті останньою перемогою Обами стало рішення сенатора-республіканця Арлена Спектера перейти в Демократичну партію, в результаті чого демократична більшість у сенаті, ймовірно, зросте до рівня 60 (проти 40 республіканців). А це об’єктивно означатиме втрату республіканською опозицією останнього важеля впливу на американську політику. За великим рахунком, до проміжних виборів 2010 року республіканські конгресмени та сенатори можуть зі спокійною душею взагалі не ходити на роботу: від них зараз майже нічого не залежить. Обаму залишається лише привітати: у важкий для нації час він отримав у руки всі можливості для консолідації влади навколо одної політики та одної концепції виходу з кризи. Дай Боже, щоб ця концепція спрацювала і щоб американський економічний «хаммер» витягнув світову економіку з трясовини так само швидко, як він її туди і затягнув.

В Європі приводів для оптимізму дещо менше. І йдеться не лише про погані економічні показники. В номінації «жертва кризи» лідирує британський прем’єр-міністр Гордон Браун, чиї політичні позиції обвалюються зі швидкістю пісочної фортеці. Один британський журналіст уїдливо порівняв Брауна з «депресивним слоном», який на очах усієї нації в муках спливає кров’ю від уколів мільйона шпильок. Поганий стан економіки та фунта, дошкульна, зголодніла за владою опозиція, розбрат в уряді та парламенті, безперервні скандали та нездатність у важкий час консолідувати націю можуть поставити хрест не лише на політичній кар’єрі Брауна, а й на ренесансі лейбористської партії (привіт Тоні Блеру!).

Вибір достатньо простий і фатальний: або Брауну вдається повернути назад політичні ріки та підібрати ключ до суспільної довіри, або ж його суперник від консерваторів Девід Камерон підбере ключі до скромного особняка на Даунінг-Стріт, 10. Час для Брауна спливає. За британською політичною традицією чергові вибори мають відбутися у липні 2010 року. Проте якщо ситуація для лейбористів буде й надалі погіршуватися, не виключені й дострокові вибори. Враховуючи шестивідсоткове на сьогодні відставання Брауна від Камерона, такий сценарій майже автоматично означав би зміну уряду в Лондоні.

По інший бік Ла-Маншу мешкає інша жертва кризи — Ніколя Саркозі. Французький лідер, який прийшов до влади рівно два роки тому, відзначатиме цю річницю без фанфар. На тлі глобальних економічних потрясінь «французький прорив» на очах зів’яв і втратив актуальність. На перший план вийшов порятунок національної економіки. Відповідно і гіперактивний Сарко був вимушений, користуючись футбольною фразою, терміново перекваліфікуватися із форварда у голкіпера. Спершу ця нова роль була йому явно «не з руки», особливо враховуючи жвавий темперамент та гострий язик французького лідера, який не раз і не два втягував його в політичні халепи. Власне, саме словесна безоглядність Саркозі вкупі зі скандальними перипетіями особистого життя і призвели його до торішнього катастрофічного обвалу рейтингу до 32% (навіть із невдахою Бушем такий конфуз трапився лише наприкінці другого терміну). Проте, судячи з усього, легковажна Франція легко змінює гнів на милість. З початку року позиції французького лідера явно зміцнилися, а до травня рейтинг піднявся вже до 43 відсотків, що вважається цілком солідним показником. Відповідно до всезнаючої статистики, основа популярності Саркозі — це зовнішня політика. Після вражаючого запуску Середземноморського союзу, успішних дипломатичних зусиль у припиненні російсько-грузинського конфлікту, а також на тлі певної французької переваги в тандемі Берлін—Париж, Сарко виглядає «сильним лідером», а це для французького електорату так само важливо, як для американського, українського чи будь-якого іншого.

У сусідній Італії теж керує сильний лідер. Після року перебування при владі Сильвіо Берлусконі заявляє, що має рейтинг ні багато ні мало 75%. І це попри горезвісну кризу та звинувачення у шлюбній зраді з 18-річною моделлю. Навіть найрадикальніша опозиція, яка постійно закидає Берлусконі рейтингове шахрайство, визнає популярність нинішнього лідера принаймні на рівні 54%. Вочевидь, в італійських лідерів таки «особлива статура»: не липнуть до них ні криза, ні аморалка. А проте, знаючи мінливість італійської політичної фортуни і глибину світових економічних потрясінь, тільки дуже сміливий спостерігач наважиться прогнозувати долю нинішнього італійського уряду — вже 62-го від часу закінчення Другої світової.

72-річний італійський прем’єр може сміливо претендувати на лідерство у номінації «ягодка опять». Конкуренцію йому може скласти тільки 54-річна Ангела Меркель, для якої починається справді гарячий політичний сезон. 27 вересня вона змагатиметься за канцлерське крісло зі своїм нинішнім заступником і міністром закордонних справ Франком-Вальтером Штайнмаєром. Схоже на те, що дочка гамбурзького священика може сміливо дивитися в майбутнє. Маючи 69% електоральної підтримки, Меркель надалі залишається одним з найпопулярніших політиків країни. Рейтинг ХДС/ХСС, хоча й істотно поступається особистому рейтингу канцлера, однак дає всі підстави сподіватися на перемогу на парламентських виборах. Із трьох імовірних розкладів коаліції два майже автоматично роблять Меркель федеральним канцлером: (а) консервативна коаліція ХДС/ХСС з вільними демократами і (б) збереження нинішньої великої коаліції
із соціал-демократами. Альтернативою може бути тільки (в) створення ультралівого уряду з участю соціал-демократів, «зелених» та посткомуністичної «Лівої партії», тобто повернення до влади комуністів. З погляду німецьких реалій це поки що видається дуже і дуже малоймовірним.

Допоки світова криза тасує політичну колоду, не зайвим було б замислитися, які карти отримає в результаті на руки Україна. Європейські розклади несуть їй щонайменше дві новини: одну відносно погану і одну відносно добру.

Відносно погана полягає в тому, що доцентрові процеси в Європейському Союзі, скоріш за все, посиляться. Якщо в Британії прийде до влади Камерон і реалізує свою обіцянку винести на референдум Лісабонську угоду, то це може поставити невтішну крапку в багаторічній епопеї з приняттям європейської конституції. Поки що лідер консерваторів виглядає достатньо рішучим у своїх намірах усупереч (а може й завдяки) жорсткій риториці з боку Ангели Меркель, яка застерегла, що «не простягне руки жодному, хто противиться ухваленню Лісабонської угоди і водночас виступає за подальше розширення ЄС».

Зростаюча обережність франко-німецького тандема в питаннях розширення Євросоюзу взагалі може створити для України нові проблеми. Скажімо, нещодавній прозорий натяк Меркель і Саркозі стосовно того, що їхні країни принципово не підтримуватимуть вступ до ЄС Туреччини, має примусити насторожитися і Україну, оскільки жорстке блокування турецького питання створює невтішний прецедент і в питанні українському. Цілком можливо, що Меркель, яка прийшла до влади на хвилі «візового скандалу» навколо України, не відчуватиме щодо нас особливих сентиментів і під час кампанії 2009 року.

Не несе добрих передвість для української зовнішньої політики і зростаюча «москвоцентричність» Берліна, Парижа, Рима, Вашингтона, а якщо до влади прийде Камерон, то, можливо, і Лондона.

«Відносно добра» новина полягає в тому, що можливі ускладнення для України на європейському шляху аж ніяк не означають розриву. Це — не розчарування. Це — прощання з ілюзіями, причому як з боку Європи, так і з боку України. Хай як парадоксально, але навіть найгірші сценарії не так багато змінять навколо нас. Так, російський пресинг стане жорст­кішим. Так він і не був м’яким. Так, Європа стане більш обережною. Так вона і не була надто відкритою. Так, Україна ще певний час перебуватиме на перетині світових геополітичних векторів. Але й ця диспозиція не нова для нас.

Справжня проблема України — в самій Україні. І річ не в тому, що вона припускається помилок. Проблема в тому, що вона на них часто наполягає, а іноді і доводить до рівня високого мистецтва. Приміром, скільки синців ми маємо набити, доки збагнемо, що в сучасному світі у нас немає ні постійних друзів, ні постійних ворогів, а лише постійні інтереси? ЄС, НАТО, Росія, Америка — у кожного із цих глобальних гравців свій шлях і свої інтереси, які подекуди перетинаються з нашими, а подекуди й конфліктують. Вправна зовнішня політика зводиться до здатності сплести із цих мінливих ниток мереживо, яке було б приємне для ока, доступне для розуму і зручне для рук. Політика ж штучного обривання ниток з одного боку і так само штучного прив’язування — з іншого, хоч скільки називай її «одновекторністю», насправді сумнівна з погляду практичної доцільності. Газовий конфлікт засвідчив, що це питання не теоретичне і навіть не практичне, а суто шкурне, себто таке, що позначається на «шкурі» пересічного українця.

Не варто тішити себе ілюзіями стосовно ключового геополітичного місця України в Європі. Час міжнародних альянсів, заварених на протистоянні Захід—Схід, минув. Кризова і післякризова диспозиції лише підсилять цей ефект. Україна не може і не зможе грати на міжнародних амбіціях Америки, Європейського Союзу чи Росії. Їй ніхто не допоможе, якщо вона не допоможе сама собі. І якщо ми справді цього прагнемо, якщо ми хочемо об’єднати націю, то, імовірно, це варто робити не тільки і не стільки навколо метикуватих геополітичних стратегій, скільки навколо простих людських прагнень: бути багатим, здоровим, впливовим, успішним. Американці називають це американською мрією, і їм її достатньо для розвитку. Чому ж українцям недостатньо української мрії про Україну як заможну демократичну європейську державу? Чому, аби рухатися до неї, нам періодично потрібні милиці у вигляді політичних благословень згаданих вище західних лідерів, для яких чужі ми, і які, поклавши руку на серце, чужі для нас?

Треба бути об’єктивним: єднання українців навколо європейської ідеї не стало реальністю, бо, як показав досвід останніх років, не декларації роблять країну справді європейською, а серйозні, непопулярні реформи і чесна, копітка праця. А саме із цим у нас в Україні дефіцит. Питання «куди рухається Україна?» насправді від лукавого, від нього надто часто відгонить тими часами, коли вона у складі Радянського Союзу нібито прямувала до комунізму. У свідомості багатьох українців ідеологічна ніша залишилася незмінною, змінився лише вектор: тепер Україна нібито прямує в Європейський Союз і НАТО. Насправді, хоч би які закони і стратегії ми приймали, Україна нікуди не прямуватиме, допоки в неї не з’явиться дієва правоохоронна система, допоки її система освіти, державного управління, судочинства, наука, культура, армія є лише блідим синьо-жовтим віддзеркаленням «спадщини похмурих часів».

Європейська інтеграція не стала тим позитивом, на якому може працювати українська дер­жавна машина. Ще менше вона може працювати на негативі щодо Росії. Так, Росія зі своєю новою імперською личиною малосимпатична для багатьох українців. Так, Україна, європейський «боксер середньої ваги», обрала для себе інший шлях розвитку, ніж імперський «важкоатлет» Росія. Проте чи означає це, що вони повинні постійно і з будь-якого приводу чубитися? І якщо ці чвари цілком відповідають інтересам «важкоатлета» (розрахунок на розбрат в Україні та єднання росіян перед обличчям зради «хохлів»), то чи потрібні вони «боксеру середньої ваги»?

У попередні часи ми намагалися будувати відносини з Росією, спираючись на постулат, що «нам нема куди від неї подітися». Але ось грянув Майдан, і з легкої руки нової влади ми вирішили взагалі відмовитися навіть від номінальних спроб побудувати з Росією нормальні відносини — на тій підставі, що «Росія поважає тільки силу». Мені цікаво, невже наша держава справді збирається силою домогтися поваги від ядерної імперії, тим більше що членство в НАТО Україні, зважаючи на все, не світить. Чи конфліктний режим буде тепер постійним тлом української зовнішньої політики, як це відбулося в грузинсько-російських відносинах? Імовірно, все ж таки є сенс не розглядати існуючу на рівні рядових українців і росіян взаємну прихильність як прикрий баласт, а спробувати шляхом взаємних компромісів перенести бодай частину цього позитиву на державний рівень.

Схильні до лаконізму американці назвали б нинішню ситуацію a make or break moment. Тобто в результаті затяжної економічної і ще більш затяжної політичної кризи ми підійшли до моменту, коли Україна або зламається, або здобуде нову якість. Як писав апостол Павло, «Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче». На часі і нам, українцям, відкинути дитячі уповання на американську парасолю, європейські обрії та російське «авось». Якщо ми хочемо жити в цивілізованій європейській дер­жаві, то до неї немає іншого шляху, ніж засукати рукави і почати тяжко працювати. У світі, у тому числі в Росії, поважають не силу, а успіх. Наш успіх, як і наш провал, — у наших руках. Ні європейські перспективи, ні американські аванси, ні російські погрози не змінять самі по собі нашу історичну долю, якщо її не змінимо ми самі. Тому не треба хамити чи вірнопіддано зазирати у вічі Росії. Не треба прогинатися перед Європою чи ігнорувати її. І тим більше не треба набиватися у передові полки американської боротьби за демократію, які, до того ж, тимчасово розформовані і розпущені по домівках. Треба думати і робити висновки щодо слабких місць української державності, хоч би якими гіркими вони були.

Нова якість, яка потрібна українській державі, — це насамперед нова якість мізків її чиновників. Нова якість рішень та їх зрозумілість для рядового українця. Україною надто довго керували «міцні господарники». Вони знали, як побудувати дачу, але не знали, як вибудувати адекватну політику, зрозумілу і прийнятну для виборців. Їхній час закінчується. Йому на зміну прийде або безлад, руїна, або час молодих, сильних, зрозумілих Україні, Заходу і Сходу менеджерів, ремесло яких не політичні баталії з геополітичними вітряками, а реформи і наповнення державної казни. Давно на часі.