"Усі ці розмови, пов'язані з сентиментами, слід відкласти до кращих часів", - так молдовський прем'єр Павел Філіп прокоментував можливе об'єднання Молдови з Румунією в інтерв'ю The Guardian. Водночас очільник уряду Молдови зазначив, що "ми можемо бути разом з Румунією в ЄС".
У цій заяві немає нічого нового. Однак навіщо Павелу Філіпу вкотре довелося роз'яснювати, що Молдова є суверенною державою і зовсім не прагне возз'єднання з Румунією?
2018 рік - знаковий для Молдови. Восени відбудуться парламентські вибори. Швидше за все, вони дадуть відповідь на запитання, який зовнішньополітичний вектор вибере республіка, - буде продовжувати рух у Європу чи зробить різкий поворот у бік Росії. Нинішній рік - також рік 100-ліття "Унірі" - з'єднання Бессарабії з Румунією. Точніше, для когось - возз'єднання, а для когось - окупації, що скінчилася 1940 р. з приходом радянських військ і створенням Молдавської РСР.
Щоб зрозуміти суть нинішніх суперечок, потрібен серйозний історичний екскурс, як мінімум, до XIX ст., а то й глибше. Тому варто бодай стисло зупинитися на подіях століття ХХ.
15 грудня 1917 р., після Жовтневої революції, Сфатул Церій (Рада країни) проголосив Молдавську демократичну республіку на території колишньої Бессарабської губернії. Новій державі судилося недовге життя. 6 лютого було оголошено незалежність, а вже 27 березня 1918 р. Сфатул Церій ухвалив рішення про з'єднання МДР з Румунією. Процес цей відбувався в умовах, коли Бессарабія була зайнята румунськими військами, які прибули на прохання того ж Сфатул Церія, що давало підстави говорити про його насильницький характер. Радянський Союз не визнав з'єднання, і Бессарабія на картах того часу позначалася як окупована територія. На Лівобережжі Дністра у 1924 р. було створено Молдавську Автономну РСР у складі Української РСР, якій відводилася роль форпосту світової революції.
У 1940 р., на підставі Таємного протоколу до Пакту Молотова-Ріббентропа, Бессарабія була приєднана до Радянського Союзу і її територія розподілена між двома союзними республіками: Українській РСР дісталися Хотинщина та південні райони Бессарабії з високим відсотком українців. На решті території було утворено Молдавську РСР, до якої приєднали більшу частину Молдавської автономії. Остаточно в цих кордонах союзні республіки утвердилися вже після Другої світової війни.
"Молдовенізм" і румунофобія стали ключовими парадигмами національної політики в радянській Молдавії. Тоді ж були сформульовані основні ідеологічні концепти й штампи, наприклад протиставлення молдован румунам, опис румунського періоду як періоду гноблення молдован румунами. Культивована румунофобія дала свої плоди вже в 90-х роках, коли переведення молдавської мови на латинську графіку і прийняття близького до румунського державного прапора розглядалися на Лівобережжі як перші ознаки румунізації.
Національно-демократичний рух у МРСР, що виник із початком перебудови, відрізнявся від інших аналогічних рухів у колишніх республіках саме наявністю уніоністської складової. Уніонізм (від румунського Unirea - союз, єднання) виходить із того, що молдовани й румуни - єдиний, штучно розділений народ. Уніонізм швидко завойовував симпатії громадян МРСР. Особливо успішними були дві акції під назвою "Міст квітів", коли жителі двох країн змогли без жодних документів перетнути Прут, який розділяє Молдову й Румунію. Під час першої акції 6 травня 1990 р. більше одного мільйона румунів відвідало Молдову, що дало підстави порівняти цю подію з падінням Берлінської стіни.
Пік впливу уніоністів припадає на 1990-1991 рр., коли посаду прем'єр-міністра Молдови обіймав один із лідерів Народного фронту Молдови Мірча Друк. Саме у період його прем'єрства сталася гагаузька криза і зросли сепаратистські настрої у Придністров'ї. Цей факт активно експлуатують придністровська сторона й проросійські політики Молдови, які воліють бачити винуватцями придністровського конфлікту саме уніоністів.
Після 1991 р. уніоністи вже не мали такого серйозного впливу. Участь Румунії у війні на Дністрі 1992 р. обмежилася допомогою зброєю та дипломатичною підтримкою, хоча придністровські ідеологи розповідали, що вони воюють із румунськими солдатами. Прикметно, що Мірча Друк продовжив політичну кар'єру в Румунії, а один із найпомітніших уніоністів 90-х, лідер Християнсько-демократичної народної партії (ХДНП) Юріє Рошка останніми роками пропагує вчення одіозного ідеолога "русского мира" Олександра Дугіна. Роль головного борця за єдність із "матір'ю-Вітчизною" перейшла від християнських демократів до Ліберальної партії, а тепер - до Партії національної єдності.
Незважаючи на те, що підтримка уніоністських партій коливається в межах 10-12%, привидом уніонізму продовжували й продовжують лякати як на лівому, так і на правому берегах Дністра. Тим більше що для цього є ніби й певні підстави. У молдовських школах, наприклад, продовжують викладати "Історію румунів", а не історію Молдови, румунська сторона вустами експертів, політиків, істориків заперечує існування такої нації, як молдовани, воліючи використовувати термін "бессарабські румуни", тощо.
Власне, історія й стала основним полем битви між уніоністами й молдовеністами. У молдовенізму безліч відтінків і відгалужень, але суть його зводиться до обґрунтування існування окремої молдовської нації. Як результат, вибудовується лінія наступності: Молдавське князівство - Молдавська РСР - сучасна Молдова. Ключовою стає постать молдавського господаря Штефана Великого (чел Маре), завдяки якому Молдавія у ХV ст. сягнула небувалого розквіту. Правобережна Молдавія, яка у 1859 р. об'єдналася зі спорідненою Валахією, подається як жертва "румунського експансіонізму". А "Уніря" 1918 р. і румунський період розглядаються виключно в негативному ключі - як епоха окупації, терору та національного гноблення.
Їхні опоненти зазначають, що перебування у складі Румунії дозволило бессарабцям уникнути жахів Голодомору 1932-1933 рр. і Великого терору 1937-1938 рр., а ось пришестя радянських "визволителів" ознаменувалося репресіями, депортаціями та голодом. Як результат, уся суперечка зводиться до того, що краще - "румун із нагайкою" чи "комісар із маузером"? Про об'єктивність, звісно, говорити не доводиться.
Прикметно, що на роль "хранителів молдавської ідентичності" претендує і сепаратистська Придністровська Молдавська республіка, в якій збережена кирилична графіка для "молдавської" мови.
Сучасна концепція молдовенізму почала формуватися в період правління Партії комуністів і розквітнула зусиллями соціалістів на чолі з Ігорем Додоном. Останній приклад: під патронатом І.Додона недавно було знято два документальних фільми - "Бессарабія 1918" та "Історія Молдови", які великою мірою повторюють ідеологічні штампи радянських часів. Примітно, що активну участь у їх створенні брала Олена Пахомова, у 2013-2016 рр. - головний редактор Першого придністровського телеканалу. Нині ж вона працює на НТБ-Молдова і входить до Ради громадянського суспільства при президентові Республіки Молдова.
Крім того, Ігор Додон недавно запропонував наділити законним статусом історичного державного символу прапор Штефана Великого - червоне полотнище з золотою головою тура. Зовні воно не протиставляється офіційному триколору, але слід мати на увазі, що цей прапор активно використовують соціалісти під час різних мітингів.
Останнім часом спостерігається відродження уніонізму й симпатій до "Унірі". Понад 150 населених пунктів Молдови підписали символічну декларацію про об'єднання з Румунією. Ініціатор цього процесу - громадянська платформа Actiunea-2012 (Дія-2012), що об'єднує уніоністські організації двох країн.
У Молдові по-різному оцінюють зазначену акцію. Хтось вважає це патріотичним актом, інші вбачають у ній політичну технологію, "руку Плахотнюка", елемент "керованого конфлікту" між правлячою Демократичною партією та соціалістами. Наприклад, політичний аналітик Оазу Нантой називає її "цинічним політичним лохотроном". На користь "технологічного" характеру акції свідчить і той факт, що багато примерій, які підписали символічну декларацію, контролюються демократами. Правда, така гра містить ризики і для самого Плахотнюка.
Наскільки насправді реальна постановка питання про "возз'єднання" Румунії і Молдови? Згідно з соціологічним опитуванням, проведеним у січні ц.р. Центром міської та регіональної соціології CURS, тільки 27% румунських громадян вважають за необхідне або дуже необхідним об'єднання з Молдовою, тоді як 66% вважають його недостатньо або зовсім не важливим. До речі, за значущістю це питання стоїть на третьому місці (майже нарівні з референдумом "за сім'ю", тобто проти одностатевих шлюбів).
У Молдові різні соціологічні опитування показують різні цифри, але середній результат схожий з румунським: 28-32% ставляться позитивно до можливого об'єднання, 65-67% - проти. Однак ще десяток років тому бажаючих було десь 10-15%. У чому причина?
Їх кілька. По-перше, корупція, помножена на бідність, плюс невіра в можливість щось змінити самотужки. Багато молдован не довіряють політичній еліті та її намірам створити правову й економічно ефективну державу. Відбувається, за зауваженням Оазу Нантоя, "втрата віри у власний проект державності". Румунія ж демонструє позитивну динаміку в боротьбі з корупцією і певне економічне зростання. Так з'являється надія на те, що змін удасться досягти тільки зусиллями ззовні.
По-друге, уніонізм - це ще й можливість уникнути повернення у сферу російського впливу. Адже найзавзятішими ідеологами молдовенізму виступають саме проросійські сили, насамперед Партія соціалістів та президент Молдови Ігор Додон, відповідно й сам молдовенізм розглядається (і небезпідставно) як російський проект. По суті, в переломленій формі відроджується дилема початку ХХ ст. - возз'єднання з Румунією чи перемога більшовиків.
Для України "Уніря" - одне з чутливих питань україно-румунських відносин. Насамперед тому, що в прагненні до об'єднання Молдови й Румунії вбачають загрозу територіальній цілісності самої України. Адже найбільш завзяті адепти "Унірі" малюють карту Румунії в кордонах 1918-1940 рр., з південними районами Одеської та Чернівецької областей. Ці страхи активно підігрівалися російською пропагандою. Очевидно, що вони підігріватимуться й надалі. І тому необхідно розуміти внутрішні механізми та причини, які викликають зростання уніоністських настроїв у сусідів. Значно більшу загрозу для сучасної України становить перемога проросійських сил на майбутніх парламентських виборах.