UA / RU
Підтримати ZN.ua

Придністров’я: особливості третьої «економічної блокади»

Під напутні слова Євросоюзу Україна приступила до виконання Спільної заяви українського й молдав...

Автор: Альона Гетьманчук

Під напутні слова Євросоюзу Україна приступила до виконання Спільної заяви українського й молдавського прем’єр-міністрів Юрія Єханурова й Васілє Тарлєва від 30 грудня 2005 року, що передбачає запровадження уніфікованого митного порядку перетину кордону. Рішення, оформлене розпорядженням Кабінету міністрів від 1 березня 2006 року, далося Києву непросто: до останнього моменту з вуст представників профільних відомств звучали сумніви щодо правильності такого кроку. Найпоширеніше побоювання зводилося до того, що Брюссель і Кишинів хочуть українськими руками покінчити з режимом Смирнова. Примітно, що про це говорили навіть ті високопосадовці і дипломати, яких досить важко запідозрити в симпатіях до керівництва самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки. Як, утім, і до самого факту її існування.

Йшлося й про те, що досвід аналогічних виховних заходів в інших країнах засвідчив: ані Євросоюз, ані Сполучені Штати втрати країн, сусідніх із «блокованою», не відшкодовують. Про це, до речі, під час переговорів згадував і нинішній голова місії ОБСЄ в Молдові Вільям Хілл. І хоча товарооборот Києва з Тирасполем досить скромний (близько 250 млн. дол. щорічно), це може позначитися на стані деяких українських підприємств. До того ж українцям належать деякі об’єкти в самому Придністров’ї. За певною інформацією, частка вітчизняного капіталу тут
становить приблизно 30—35%.

Якщо врахувати, що участь у приватизаційних процесах у ПМР не заохочувалася українським урядом (як, наприклад, це робилося в Росії), а сама приватизація супроводжувалася перманентними попередженнями з боку молдавського президента Вороніна про скасування її результатів після об’єднання країни, то цифри не такі вже і скромні.

Ще в Києві побоювалися, що молдавська сторона перетворить реєстрацію придністровських підприємств на цілий ритуал. Однак у заяві українського уряду від 7 березня 2006 року звучали заклики не створювати перешкод у реєстрації, адресовані вже придністровському лідеру Смирнову. Молдавани ще минулого понеділка відрапортували, що на постійній основі в Кишиневі зареєструвалися понад 50 економічних об’єктів із Придністров’я, на тимчасовій — понад 30. Інша справа, що в перші дні так званої блокади на лівому березі Дністра утворилася величезна пробка, і ніякий документ із молдавської столиці був не здатен прискорити процес проходження вантажів. Водночас зауважимо, що це питання технічного характеру, значення якого не варто перебільшувати.

Проте в українській столиці усвідомлювали: відхід від багаторічної риторики, що зводиться до улюбленої формули часів кучмізму про захист інтересів співвітчизників, які проживають на лівому березі Дністра, рівнозначний для ЄС відмові від проведення Києвом традиційної політики багатовекторності в даному напрямі. На конкретному прикладі із запровадженням нових митних правил у Євросоюзі мали переконатися: команда Ющенка не має нічого спільного зі своїми попередниками, які виявляли самостійність у придністровському питанні хіба що у вигляді заяв про підтримку заміни російської миротворчої місії на міжнародну під егідою ОБСЄ. Нова українська влада мала пройти своєрідний тест на декларовану європейськість.

Інша справа, чи зможе Україна з допомогою настільки «сміливого», за висловом одного високопоставленого єесівського переговорника, кроку поповнити свій євроінтеграційний актив. Адже, наскільки нам відомо, навіть після прийняття розпорядження Кабміну представникам української делегації все ще доводилося вислуховувати докори євросоюзівських гостей із цього приводу під час засідання трійки ЄС, що відбулося 3 березня в Києві. Хоча, можливо, представники Євросоюзу просто намагалися попередити чергову відстрочку початку реалізації Спільної заяви, що насправді мала бути призначена ще на 25 січня 2006 року.

Заява, в якій дії України схвалив верховний представник ЄС Хав’єр Солана, напевно побадьорила провідних євроінтеграторів країни. Але під сумнівом залишається інше: чи усвідомлюють євросоюзівські функціонери, що Києву довелося поставити на карту, мабуть, найбільш значущу зовнішньополітичну ініціативу нової влади: план Ющенка з придністровського врегулювання.

Адже кому-кому, а головним єесівським переговорникам напевно відомо, що саме запевняння українського президента не допустити економічної блокади краю (а для придністровців це рівнозначно введенню уніфікованого митного порядку), яке він дав придністровському колезі в липні минулого року, забезпечило підтримку українського плану з боку Тирасполя. Адже насправді розпорядження Кабінету міністрів України № 112-р, по суті, дублює розпорядження №165-р від 26 травня 2005 року «Про порядок митного оформлення товарів і транспортних засобів, які ввозяться в Україну з Республіки Молдова». Відповідно перехід Києва на новий митний формат мав відбутися ще коли прем’єр-міністром України була Юлія Тимошенко.

Але що ж змусило українського президента порушити своє слово й втілити в життя задум молдавського президента Вороніна? По-перше, майстерність переконувати, виявлена в діалозі з українськими колегами представниками Європейського Союзу. Без їхньої особистої участі молдавській дипломатії навряд чи б удалося зламати непоступливість українських колег. Тим більше після низки заяв молдавських можновладців про те, що Київ зволікає з імплементацією Спільної заяви, оскільки придністровська влада... купила українське керівництво.

Що стосується раніше аморфного в питаннях придністровського врегулювання ЄС, то для нього запровадження нового митного порядку означало набагато більше, ніж просте надання дружньої послуги молдавській стороні. І справа не лише в розширенні переговорного формату за рахунок Брюсселя й Вашингтона як спостерігачів.

Існуючий митний порядок на кордоні практично зводив нанівець доцільність функціонування Місії допомоги ЄС на українсько-молдавському кордоні, що офіційно стартувала першого грудня минулого року. Для Євросоюзу, який переживає аж ніяк не найкращі часи, сьогодні важливо продемонструвати: він усе ще залишається важливим міжнародним гравцем, здатним і контрабандні потоки зупиняти, і заморожені кризи долати.

А щоб перший такий проект моніторингової місії на пострадянському просторі себе виправдав, його учасникам для початку необхідно знати, що є контрабандою, а що ні. Попередній порядок не дозволяв це зробити. Про серйозність намірів ЄС стосовно Придністров’я свідчить й інший факт: за інформацією «ДТ», сьогодні у Брюсселі всерйоз заговорили про те, щоб майбутня багатонаціональна місія в Придністров’я під егідою ОБСЄ, яка повинна замінити російських миротворців, переважно складалася з представників країн—членів Євросоюзу.

По-друге, переговори з придністровського врегулювання вже давно почали перетворюватися на відвертий блеф. Останнім часом складалося враження, що натхнена початком переговорів про визначення статусу Косова придністровська сторона зайняла вичікувальну позицію до появи раз у раз анонсованого в місцевій пресі косовського прецеденту. Не виключено, що, озброївшись цим аргументом, придністровці спробують розпочати діалог, виходячи із зовсім інших відправних позицій.

Крім того, у Києві були досить роздратовані поводженням придністровців у питанні одного із ключових пунктів плану Ющенка — проведення в Придністров’ї демократичних виборів під егідою ОБСЄ. Слід зауважити, що українська сторона намагалася всіляко відговорити Тирасполь від проведення свята волевиявлення в грудні минулого року, однак тамтешня влада все ж таки вирішила оновити склад Верховної Ради. Але найбільше українську сторону зачепило навіть не це: після закінчення виборів придністровський лідер Смирнов відверто оголосив, що ще одні вибори (спеціально для ОБСЄ) Тирасполь проводити наміру не має.

Останній же раунд переговорів у форматі 5+2, що відбувся в Кишиневі й Тирасполі 27—28 лютого, напевно, може претендувати на роль найбільш провального в історії переговорного процесу з придністровського врегулювання. Принаймні раніше ніколи поривання молдавської делегації на чолі з міністром реінтеграції РМ Васілє Шови передчасно залишити стіл переговорів не були втілені в життя. Незважаючи на умовляння посередників (і особисто посла ОБСЄ в РМ Вільяма Хілла), молдавани все ж таки грюкнули дверима після того, як придністровська сторона проігнорувала їхню вимогу ліквідувати митно-прикордонний пост, розташований в районі села Дороцьке, і розв’язати конфлікт із землекористуванням, спираючись на заявлену молдаванами позицію.

Тож реалізація плану Ющенка серйозно пробуксовувала й без нових митних порядків. Рішення України впорядкувати перетин вантажів на кордоні з Молдовою (як, до речі, і демарш молдавської сторони на останньому раунді переговорів) лише розв’язали руки Тирасполю, який миттєво перекваліфікував Україну із країни-гаранта на сторону конфлікту.

Примітно, що в 2003 році, коли молдавська влада вже випробувала новий порядок перетину кордону для економічних агентів Придністров’я, влада останнього настільки різких висловлень на адресу Києва собі не дозволяла. Це при тому, що такий митний режим проіснував тоді понад рік — поки Тирасполь не взявся до наведення порядку в придністровських школах з румунською мовою викладання.

Понад те, вперше про економічну блокаду у Придністров’ї заговорили в 2001 році, коли Кишинів в обов’язковому порядку запровадив нові митні печатки. Придністровці так само видавали на-гора зведення про втрати своїх підприємств і щосили таврували організаторів «гуманітарної катастрофи». Україна Кучми в їхніх лавах не значилася. Натомість Росію в зрадництві інтересів братнього придністровського народу звинувачували неодноразово.

Політичні результати тодішньої «агресії» проти Придністров’я проявилися в республіці дещо пізніше: на грудневих 2001 року президентських виборах Ігоря Смирнова в єдиному пориві переобрали на головну посаду в ПМР. Замкнути на собі всі важелі влади придністровському лідерові не завадила навіть інформаційна кампанія проти нього на центральних російських каналах.

За дивним збігом обставин у грудні 2006 року в Придністров’ї знову очікуються президентські вибори. Міністр закордонних справ республіки Валерій Ліцкай у розмові з автором цих рядків відкрито зізнався, що коли раніше були сумніви, чи треба Ігорю Смирнову балотуватися на третій термін, то після рішення України підтримати «економічну блокаду» їх уже не залишилося: програма, з якою беззмінний придністровський лідер піде «назустріч людям», вималювалася сама по собі.

Суттєва різниця між двома попередніми «блокадами» і нинішньою полягає в тому, що Росії сьогодні вже ніщо не заважає відкрито виступити на захист братнього Придністров’я: молдавський комуніст Воронін так і не дотримався своєї передвиборної обіцянки зробити російську мову другою державною (не кажучи вже про приєднання РМ до Союзу Росії й Білорусі), а єдина миротворча ініціатива з Придністров’я часів Путіна — відомий план Козака — так і не стала тріумфом російської дипломатії. З вини молдавського президента.

Нинішня криза з політичного погляду, безумовно, вигідна російській стороні. По-перше, вона дозволяє зняти з порядку денного (принаймні в короткостроковій перспективі) реалізацію плану Ющенка. Не секрет: у Москві були змушені підтримати цей документ лише тому, що його схвалили безпосередні сторони конфлікту. По-друге, російській делегації вдасться відтягнути в часі обговорення заміни російської миротворчої місії на багатонаціональну під егідою ОБСЄ, а заодно ще більше зміцнити свої позиції на території бунтівної республіки.

Відчуваючи за своєю спиною сильне російське плече, придністровці, у свою чергу, дозволяють собі тиражувати заяви про вихід із переговорного процесу, а українських можновладців, бажаючих обговорити ситуацію, що склалася, відкритим текстом відправляють до Білокам’яної. Ось тільки питання про те, хто повинен вести діалог від імені української сторони, як і раніше, залишається відкритим. Спеціальний представник України з придністровського врегулювання Дмитро Ткач — відтепер посол України в Угорщині, а кандидатуру нового головного переговірника так і не визначено. На момент підготовки цього матеріалу в дипломатичних колах називали три кандидатури — Віктора Кірика (посол України в Хорватії), Юрія Костенка (посол у Японії) й Олександра Майданика (представляє нашу країну у Фінляндії). Можливо, поки призначення когось із них стане реальністю, план Ющенка спіткає доля Меморандуму Козака.