UA / RU
Підтримати ZN.ua

Придністров’я: ми його втрачаємо?

Цілком реальними можуть стати дедалі жорсткіші спроби Росії протистояти зближенню Молдови з ЄС.

Автор: Віталій Кулик

17-18 квітня у Відні успіхом завершився ще один раунд переговорів із придністровського врегулювання у форматі «5+2»: Кишиневу й Тирасполю нарешті вдалося погодити документ про принципи та процедури переговорного процесу.

Останнім часом перспективи придністровського врегулювання стали більш оптимістичними - у вересні минулого року відновлено так звані офіційні переговори у форматі «5+2», у грудні, після двадцяти років незмінного правління батька-творця Придніст­ровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова, до влади прийшов риночник-реформатор Євгеній Шевчук.

І все б гаразд, якби не Москва. Буквально через кілька днів по завершенні внутрішньополітичної кризи в Молдові, пов’язаної з обранням президента цієї країни, Кремль призначає спецпредставником щодо Придністров’я (зауважте, не з придністровського врегулювання) Дмитра Рогозіна. Цей крок вкрай негативно оцінили у Молдові й на Заході. У Кишиневі, наприклад, дехто вирішив, що призначення спецпредставника Росії з питань Придністров’я - не що інше як встановлення зовнішнього управління над частиною суверенної території Республіки Молдова, тобто пряма загроза її державності. Як зазначив Рогозін на своїй сторінці у Facebook, «не встиг півень і слова сказати, а в курятнику вже переполох».

В Україні, схоже, також особливо не зраділи цьому призначенню Кремля. Воно й зрозуміло: у багатьох ще в пам’ятку заяви Рогозіна зразка 2003 року - «Тузла - наша й Севастополь - наш».

Ще кілька тижнів тому в ЗМІ було анонсовано плани Д.Рогозіна навідатись у Молдову та При­дніст­ров’я 16-17 квітня. Однак побачити в ролі «передової групи» Д.Рогозіна російського мініст­ра оборони Сердюкова не очікував, мабуть, ніхто. При цьому Сердюков вирішив відвідати Молдову, так би мовити, «з тилу», і попросив в України дозволу на свій вертолітний переліт з Одеси у Придністров’я, а також супровід у вигляді піввзводу російських автоматників. Але українські Мін­оборони та МЗС запал російського чиновника трохи остудили, запропонувавши проїзд через кордон автотранспортом і без озброє­ної охорони.

Спроба демонстративно побрязкати зброєю явно не сприяла створенню позитивного тла для ознайомлювальної поїздки Дмит­ра Рогозіна в регіон, тому Москва, схоже, була змушена коректувати свої плани на ходу. Російському переговорнику в рамках формату «5+2» Сергію Губарєву було дано інструкції не перешкоджати завершенню процесу погодження до­кумен­та про принципи переговорного процесу з придністровського врегулювання (при цьому більшість учасників переговорів, зокрема Москва, чудово усвідомлюють безперспективність пошуку моделі врегулювання в рамках формату «5+2»). Відомий кремлівський глашатай Володимир Соловйов опублікував у «Коммер­санте» статтю, в якій, посилаючись на просочування інформації з російського МЗС, повідомив про нібито реальні плани вивезення російських військових складів з Придністров’я, причому процес має початися не пізніше кінця 2012 року. Підкреслюється, що вивезення російської зброї й боєприпасів із регіону сприятиме якнайшвидшому врегулюванню придністровського конфлікту. Іншою надзвичайно важливою передумовою «примирення двох берегів Дністра називається знаходження консенсусу між Росією та Заходом у питанні побудови системи безпеки в Чорно­морському регіоні» (гадаю, я не єдиний, хто, прочитавши цю цитату, замислився над тим, хто ж реальні сторони у придністровському конфлікті).

Сумнівів немає - Росія з поверненням Володимира Путіна в президентське крісло не тільки не має наміру здавати «придніст­ровське питання» без бою, а й спробує перетворити його на одну з розмінних карт у своєму діалозі з ЄС та США щодо системи регіональної безпеки в Європі. І хоч не йдеться про розміщення російських «Искандеров» у Придніст­ров’ї на противагу елементам ЄвроПРО в Румунії, жевріючий конфлікт у цьому регіоні залишатиметься одним із ключових чинників утримання Молдови (і частково України) в зоні російського впливу. Як мовиться, війни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться.

Із призначенням Дмитра Ро­го­зіна на посаду головного ро­сійсь­кого куратора Придністров’я чимало експертів почали вкотре згадувати про можливу реанімацію так званого плану Козака в тій чи іншій його інтерпретації. Якщо стисло - цей проект передбачав об’єднання Молдови на вигідних для Росії умовах: збереження російської військової й політичної присутності Кремля в регіоні, запровадження російської мови як другої державної на території об’єднаної держави і право вето Придністров’я на прийняття зовнішньополітичних рішень Кишинева (читай - «хрест» на євроінтеграційних прагненнях Молдови).

Однак будьмо реалістами - на сьогодні Росії не має потрібних ресурсів для гарантованого просування такого об’єднавчого проекту. Ба більше, саме після усвідомлення Кремлем неможливості реалізації «концепту Дмитра Коза­ка» (обрання проєвропейською коаліцією в парламенті Молдови президента цієї країни стало своє­рідним моментом істини для Росії) і з’явився Дмитро Рогозін у його нинішній іпостасі. Його амплуа, на відміну від «човникової дипломатії» Дмитра Козака, передбачає роль трибуна з гучними заявами та грою на публіку. Таким чином, очікувати, що незабаром Росія вивезе свої боєприпаси з Придністров’я або буде досягнуто якогось істотного прогресу в переговорному процесі щодо визначення статусу При­дністров’я, навряд чи варто. Тим часом цілком реальними можуть стати дедалі жорсткіші спроби Росії протистояти зближенню Молдови з ЄС, аж до шантажу стосовно готовності Москви «зрозуміти небажання придністровців повертатися під юрисдикцію Кишинева».

У таких умовах Україна має посилити свою увагу до придніст­ровського досьє, як мінімум для того, щоб забезпечити адекватну відповідь загрозам своїй національній безпеці, які можуть незабаром з’явитися внаслідок посилення конфронтації між Росією та Заходом, зокрема і з приводу Придністров’я. Можливо, хоча б після недавньої активізації Москви на придністровському напрямі в РНБОУ дійдуть руки до розгляду цього питання.