17-18 квітня у Відні успіхом завершився ще один раунд переговорів із придністровського врегулювання у форматі «5+2»: Кишиневу й Тирасполю нарешті вдалося погодити документ про принципи та процедури переговорного процесу.
Останнім часом перспективи придністровського врегулювання стали більш оптимістичними - у вересні минулого року відновлено так звані офіційні переговори у форматі «5+2», у грудні, після двадцяти років незмінного правління батька-творця Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова, до влади прийшов риночник-реформатор Євгеній Шевчук.
І все б гаразд, якби не Москва. Буквально через кілька днів по завершенні внутрішньополітичної кризи в Молдові, пов’язаної з обранням президента цієї країни, Кремль призначає спецпредставником щодо Придністров’я (зауважте, не з придністровського врегулювання) Дмитра Рогозіна. Цей крок вкрай негативно оцінили у Молдові й на Заході. У Кишиневі, наприклад, дехто вирішив, що призначення спецпредставника Росії з питань Придністров’я - не що інше як встановлення зовнішнього управління над частиною суверенної території Республіки Молдова, тобто пряма загроза її державності. Як зазначив Рогозін на своїй сторінці у Facebook, «не встиг півень і слова сказати, а в курятнику вже переполох».
В Україні, схоже, також особливо не зраділи цьому призначенню Кремля. Воно й зрозуміло: у багатьох ще в пам’ятку заяви Рогозіна зразка 2003 року - «Тузла - наша й Севастополь - наш».
Ще кілька тижнів тому в ЗМІ було анонсовано плани Д.Рогозіна навідатись у Молдову та Придністров’я 16-17 квітня. Однак побачити в ролі «передової групи» Д.Рогозіна російського міністра оборони Сердюкова не очікував, мабуть, ніхто. При цьому Сердюков вирішив відвідати Молдову, так би мовити, «з тилу», і попросив в України дозволу на свій вертолітний переліт з Одеси у Придністров’я, а також супровід у вигляді піввзводу російських автоматників. Але українські Міноборони та МЗС запал російського чиновника трохи остудили, запропонувавши проїзд через кордон автотранспортом і без озброєної охорони.
Спроба демонстративно побрязкати зброєю явно не сприяла створенню позитивного тла для ознайомлювальної поїздки Дмитра Рогозіна в регіон, тому Москва, схоже, була змушена коректувати свої плани на ходу. Російському переговорнику в рамках формату «5+2» Сергію Губарєву було дано інструкції не перешкоджати завершенню процесу погодження документа про принципи переговорного процесу з придністровського врегулювання (при цьому більшість учасників переговорів, зокрема Москва, чудово усвідомлюють безперспективність пошуку моделі врегулювання в рамках формату «5+2»). Відомий кремлівський глашатай Володимир Соловйов опублікував у «Коммерсанте» статтю, в якій, посилаючись на просочування інформації з російського МЗС, повідомив про нібито реальні плани вивезення російських військових складів з Придністров’я, причому процес має початися не пізніше кінця 2012 року. Підкреслюється, що вивезення російської зброї й боєприпасів із регіону сприятиме якнайшвидшому врегулюванню придністровського конфлікту. Іншою надзвичайно важливою передумовою «примирення двох берегів Дністра називається знаходження консенсусу між Росією та Заходом у питанні побудови системи безпеки в Чорноморському регіоні» (гадаю, я не єдиний, хто, прочитавши цю цитату, замислився над тим, хто ж реальні сторони у придністровському конфлікті).
Сумнівів немає - Росія з поверненням Володимира Путіна в президентське крісло не тільки не має наміру здавати «придністровське питання» без бою, а й спробує перетворити його на одну з розмінних карт у своєму діалозі з ЄС та США щодо системи регіональної безпеки в Європі. І хоч не йдеться про розміщення російських «Искандеров» у Придністров’ї на противагу елементам ЄвроПРО в Румунії, жевріючий конфлікт у цьому регіоні залишатиметься одним із ключових чинників утримання Молдови (і частково України) в зоні російського впливу. Як мовиться, війни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться.
Із призначенням Дмитра Рогозіна на посаду головного російського куратора Придністров’я чимало експертів почали вкотре згадувати про можливу реанімацію так званого плану Козака в тій чи іншій його інтерпретації. Якщо стисло - цей проект передбачав об’єднання Молдови на вигідних для Росії умовах: збереження російської військової й політичної присутності Кремля в регіоні, запровадження російської мови як другої державної на території об’єднаної держави і право вето Придністров’я на прийняття зовнішньополітичних рішень Кишинева (читай - «хрест» на євроінтеграційних прагненнях Молдови).
Однак будьмо реалістами - на сьогодні Росії не має потрібних ресурсів для гарантованого просування такого об’єднавчого проекту. Ба більше, саме після усвідомлення Кремлем неможливості реалізації «концепту Дмитра Козака» (обрання проєвропейською коаліцією в парламенті Молдови президента цієї країни стало своєрідним моментом істини для Росії) і з’явився Дмитро Рогозін у його нинішній іпостасі. Його амплуа, на відміну від «човникової дипломатії» Дмитра Козака, передбачає роль трибуна з гучними заявами та грою на публіку. Таким чином, очікувати, що незабаром Росія вивезе свої боєприпаси з Придністров’я або буде досягнуто якогось істотного прогресу в переговорному процесі щодо визначення статусу Придністров’я, навряд чи варто. Тим часом цілком реальними можуть стати дедалі жорсткіші спроби Росії протистояти зближенню Молдови з ЄС, аж до шантажу стосовно готовності Москви «зрозуміти небажання придністровців повертатися під юрисдикцію Кишинева».
У таких умовах Україна має посилити свою увагу до придністровського досьє, як мінімум для того, щоб забезпечити адекватну відповідь загрозам своїй національній безпеці, які можуть незабаром з’явитися внаслідок посилення конфронтації між Росією та Заходом, зокрема і з приводу Придністров’я. Можливо, хоча б після недавньої активізації Москви на придністровському напрямі в РНБОУ дійдуть руки до розгляду цього питання.