Перший тур президентських виборів у Франції шокував своїми результатами не лише французів, а й увесь мислячий світ. Нинішній президент Жак Ширак набрав усього 19,88 відсотка голосів, на друге місце вийшов лідер ультраправих Жан-Марі Ле Пен із 16,86%. Прем’єр-міністр Ліонель Жоспен, якому соціологічні опитування упевнено пророкували якщо не президентство, то упевнену участь у другому турі, вибув із змагання, набравши усього 16,18%.
Відчуття повного шоку, розгубленості, здивування, гіркоти... Сплеск емоцій, які вириваються з екранів телевізорів і радіостанцій у, здавалося б, усталене французьке життя, свідчив, що Франція була не готова дізнатися про себе правду.
Ту правду, що кожен п’ятий, котрий проголосував за ультраправих у першому турі президентських виборів, або схильний до ксенофобії, або на смерть переляканий усякого роду реальними і перебільшеними загрозами. Ту правду, що політичні лідери так званих традиційних правих і лівих партій насправді зовсім не знають свій народ, інакше б виборчі кампанії були побудовані зовсім на інших гаслах.
«У першому турі ми вибираємо, а в другому — відрізаємо найменш приємного для нас кандидата», — ця фраза дуже часто звучала під час виборчої кампанії. Зачасто, як виявилося. Рекордна кількість кандидатів — 16 претендентів на президентське крісло — розтягнули між собою голоси лівого і правого поміркованого електорату, граючи на відтінках і нюансах програм.
Шість ультралівих, два екологи, соціалісти, праві республіканці, три центристи, два ліберали… Франція повірила в ілюзію, що в неї є можливість вибирати за покликом серця. Однак твереза правда виборчої стратегії завжди одна: якщо хочеш не програти, голосувати слід за того кандидата, котрий виб’є найменш прийнятного для вас кандидата.
«Ми повинні виграти третій тур»
Лідер партії зелених, колишній журналіст Ноель Мамер, уже через годину після оголошення результатів першого туру закликав «усі політично здорові сили Франції об’єднатися і не пустити до влади Ле Пена — кандидата, котрий пропонує ксенофобію як єдину перспективу для країни». Комуністи виявилися змушеними агітувати за Ширака, соціалісти виявилися змушеними агітувати за Ширака, — повоєнна Франція жодного разу не бачила подібних політичних комбінацій. «Ми повинні виграти третій тур», — заявив той же Ноель Мамер, маючи на увазі парламентські вибори, які відбудуться 6 червня цього року.
«Ширак, я ненавиджу тебе, але я за тебе проголосую», — із такими плакатами вийшли на вулиці Парижа студенти та робоча молодь. Атмосфера чимось нагадує російські вибори, коли навіть Алла Пугачова публічно закликала підтримати Бориса Єльцина, голосуючи проти комуніста Геннадія Зюганова. Втім, навіщо далеко ходити? Другий тур українських президентських виборів 1999 року теж був сприйнятий багатьма як необхідність вибрати між холерою та чумою.
Ліві мобілізуються, обговорюють можливість висування єдиного кандидата в округи на парламентських виборах. Група підтримки Ширака зі свого боку закликає правих об’єднатися в більшу партію з президентом на чолі...
Демонстрації протесту проходять у великих містах щодня. В основному в них бере участь молодь, часто — учні ліцеїв і коледжів, котрі ще не мають права голосувати. На 1 травня заплановано відразу дві масові демонстрації. Ті, хто проти Ле Пена, сподіваються зібрати на вулицях кілька мільйонів під прапорами дня захисту демократії, сам Ле Пен, у пам’ять про Жанну д’Арк, збирає прибічників «незалежної від Євросоюзу Франції».
Ультраліві рвуться на барикади, ультраправі продумують контрнаступ, праві в особі колишнього прем’єр-міністра Едуара Балладюра закликають до мудрості і зваженості.
Жак Ширак, схоже, приречений на перемогу. Але на яку перемогу? Результати першого туру показали, що 80% французів або не підтримують нинішнього президента, або не настільки в ньому упевнені, щоб вважати за необхідне витратити кілька годин сонячної неділі, щоб опустити за нього бюлетень в урну.
Ліонель Жоспен красиво пішов у відставку. «Я повністю беру на себе відповідальність за цю поразку», — заявив він, йдучи. Справді, ще жодного разу з повоєнних часів соціалісти не мали такого низького рейтингу за результатами першого туру.
І тут дійсно є над чим задуматися, оскільки економічні результати перебування Ліонеля Жоспена на посту прем’єра явно позитивні. Перехід на 35-годинний робочий тиждень, зниження безробіття, пожвавлення сектора середнього бізнесу, а також реформа сім’ї, спрощення податкової системи — усі ці результати явно полегшили життя багатьом французам. Але...
Зовнішній стиль виявився важливішим за результат. «Його мова занадто технократична, занадто суха, — зізнаються французи в численних вуличних інтерв’ю. — Його є за що поважати, але він не викликає суто людської симпатії». Однак за кілька днів після виборів Соціалістична партія Франції поповнилася сотнями нових членів — в основному за рахунок студентів.
Щоправда, і Національний фронт після небаченого успіху — виходу в другий тур уперше за всю свою історію — активно поповнює свої лави. Політична ситуація поляризується. Франція нервово вдивляється в себе, намагаючись зрозуміти: що в ній відбувається?
Народ проти системи?
Ось уже двадцять років поспіль Жан-Марі Ле Пен упевнено нарощує свій рейтинг. Повільно, але упевнено: по кілька відсотків до нових національних чи місцевих виборів.
Цей чинник явно недооцінили так звані традиційні партії. І ліві, і праві віддали перевагу принциповому бойкотуванню ультранаціоналіста, не намагаючись зрозуміти, чому дедалі більше французів — і яких саме французів — вливаються в його лави.
Тепер усі дружно звинувачують соціологів. І що не працювали як слід у глибинці, а спростили собі завдання, обмежившись опитуваннями у великих містах. Що приколисали народ запевняннями, що в другий тур «безальтернативно» вийдуть правий президент і лівий прем’єр-міністр. От народ і розслабився — 28% проігнорували плебісцит.
Насправді, не варто применшувати роль очевидної істини: тоді як політичний клас при владі розбирався зі своїми внутрішніми особистісними й організаційними проблемами, ділив портфелі й викривав супротивників у хабарництві, емісари Ле Пена методично працювали з людьми. І ліві, і праві обмежилися дияволізацією небезпечного супротивника, не приділивши належного часу реальному аналізу його методів.
«Я звертаюся до всіх невдах, до всіх дрібних комерсантів, які розорилися через глобалізацію економіки, до всіх робітників, які не зводять наприкінці місяця кінці з кінцями, до всіх звільнених і безробітних, до маленьких людей...», — так почав свою промову Ле Пен, дізнавшись, що вийшов у другий тур.
Відомо, що за лідера Національного фронту проголосувало 30% усіх безробітних Франції. Це — класичний електорат комуністів, який французька компартія не зуміла зберегти.
До речі, як показали вибори, компартія втратила більше від усіх. Вперше за всю повоєнну історію вона не набрала і 5% голосів, необхідних для повернення виборчих витрат. «Перебуваючи при владі разом із соціалістами, ми занадто розчинилися в них», — вважає генеральний секретар КПФ Робер Ю. Але існує й інший аспект проблеми: явна відчуженість політичних лідерів від тих прошарків населення, які вони начебто представляють.
Французи бояться. Бояться розростання конфлікту між західною й ісламською цивілізаціями, символом якої стали події 11 вересня в Америці: іслам є другою за поширеністю релігією в цій країні. Бояться війни на Близькому Сході, оскільки п’ять мільйонів французів арабського походження і 600 000 — єврейського. Бояться агресивних безробітних, які туляться в передмісті великих міст: безумовно, проблема молодіжної злочинності існує в Нью-Йорку і Дніпропетровську, у Токіо й Аддис-Абебі. Але від усвідомлення глобального розмаху проблеми не легшає жити.
Французька глибинка виявилася не готовою так швидко стати насамперед європейцями, а вже потім лише французами. Прибічники національної ідеї, культури, навіть валюти, котрої більше не існує, бачать у Ле Пені захисника спільних із ними цінностей — це вже підтвердили соціологи, котрі нарешті вирушили у забуті Богом села.
Ле Пен ніколи не був при владі, і йому простіше, аніж будь-кому, коментувати чужі результати. Його ідеї прості до примітивізму і не реалізовані в принципі. Але, виявилося, не так багато людей здатні це зрозуміти.
Будучи переконаним супротивником Євросоюзу, Жан-Марі Ле Пен прекрасно володіє європейською лексикою, блискуче жонглює словами, які в усіх на слуху, спритно маніпулює чужими цитатами. «Я — син народу, і я готовий очолити народ у боротьбі проти системи, котра втратила всяку людську подобу», — заявляє він зараз, напередодні другого туру. Ле Пен багатий, бундючний до абсолютної міри снобізму, бридливий до всіх, хто відрізняється від нього кольором шкіри чи відчуттям батьківщини. Але народ дійсно втомився від «системи». Та кількість голосів, яка була віддана новим кандидатам, «ні правим, ні лівим», як Жан Сен-Жос, лідер руху «Риболовля, полювання, природа», говорить про те, що класична французька політика себе багато в чому вичерпала. Потрібні свіжа кров, нові ідеї.
Втім, Ле Пен ось уже два десятки років не повідомляє нічого нового: джерело проблем зі злочинністю — імміграція, потрібно скасувати допомогу багатодітним нефранцузьким сім’ям і закрити кордони... Програма стара, але він чуйно уловив назрілу потребу в «третьому шляху». «Я в соціальних питаннях згоден із лівими, в економічних — із правими, а в національних питаннях я з французами», — це гасло стало лейтмотивом його виборчої кампанії.
У загальноєвропейському контексті популярність Ле Пена виглядає підтвердженням тенденції на тлі успіху Влаамс Блоку в Бельгії, Берлусконі в Італії, ультраправих у Німеччині та Португалії. Та все ж Франція виявилася явно збентеженою власними політичними симпатіями. Наскільки «ефект електрошоку» протверезив противників французьких ультраправих, покажуть уже не президентські, а парламентські вибори в червні 2002 року.