Хочеш бути політиком, будь готовий до того, що все особисте й таємне, не лише про тебе й твоїх родичів, а навіть про друзів, стане явним і доступним суспільству. Цей неписаний закон британського політикуму діє проте жорсткіше, ніж багато інших. Його ретельними виконавцями є журналісти, вони ж — «ланцюгові пси демократії», вони ж — очі та вуха суспільства. Тому, якщо є «скелети в шафі», у політику краще не йти. Ну а якщо пішов, то — «будь готовий». І передусім правило це стосується найвищих політичних небожителів, а у випадку Великобританії — прем’єр-міністра. Відразу зауважу, що партія лейбористів на чолі з нинішнім прем’єром Тоні Блером виграли минулої весни треті поспіль парламентські вибори багато в чому завдяки тому, що на самого прем’єра за всі роки його перебування при владі скрупульозні британські журналісти так і не змогли «накопати» жодного серйозного компромату — ні у фінансовій площині, ні у приватному житті.
Щоправда, відсутність знайденого компромату не є доказом його повної відсутності. Про що свідчить приклад із біографії попередника Тоні Блера — Джона Мейджора, прем’єра від партії консерваторів. Його любовний чотирирічний зв’язок із Едвіною Каррі в 80-роках, коли він був одним із керівників правлячої консервативної партії, а вона — рядовим депутатом, став надбанням публіки через багато років. І то лишень тому, що 2002 року дама вирішила опублікувати свої щоденники. Джон Мейджор у той момент уже не був політично значимою постаттю. Якби таке викриття сталося за часів його прем’єрства, відставки не минути.
Не секрет, що британські журналісти найбільше «обожнюють» викривати політиків, незалежно від партійної приналежності останніх. Причому сильніше «б’ють» саме тих, хто при владі.
За все прем’єрство Тоні Блера найгучніший скандал стався в грудні 2002 року. Викривальну кампанію проти дружини прем’єра Шері Блер розпочала бульварна преса, зокрема газети Mail on Sunday і Daily Mail, а потім тему підхопили всі видання Британії від регіональних до загальнонаціональних. Не залишилися осторонь радіо та телебачення.
Суть історії коротенько така. Шері Блер задумала купити квартиру в Брістолі, де в місцевому університеті навчався старший син Блерів. Щоб не займатися пошуками нерухомості самій та не привертати до покупки зайвої уваги тієї самої преси, Шері Блер наймає для цього якогось австралійця Пітера Фостера, бойфренда її близької подруги. Він успішно проводить переговори про купівлю двох квартир, домовляється про ціну, оформляє потрібні папери й про свої успіхи регулярно доповідає Шері по електронній пошті. Та незабаром з’ясовується, що Фостер — шахрай зі стажем. Що в 1989-му за продаж чаю для схуднення він відсидів чотири місяці у в’язниці США, а в 1995-му був засуджений на два місяці в Британії, знову за ті самі підроблені чаї, а в 2000 році австралійський суд присудив його до 2,5 року позбавлення волі за підробку документів.
У руки журналістів потрапляє листування Фостера з друзями, із якого випливає, що він сподівався відновити в Британії свою бізнес-діяльність і розгорнути рекламу таблеток для схуднення з залученням сім’ї прем’єр-міністра. Справа набуває особливо неприємного обороту, коли в руки газетярів потрапляє електронне листування Фостера та місіс Блер. Daily Mail роздрукувало ту частину листів, що торкається питання нерухомості. Вся таємниця бізнес-угоди (і нібито «приятельські» безкоштовні послуги Фостера) виносять на суд читачів. Шері Блер починають звинувачувати в тому, що своїм фінансовим радником вона вибрала людину з кримінальним минулим.
Змучена газетами й телебаченням, Шері Блер наважується на офіційну заяву. Під час читання якої перед безліччю телекамер у прямому ефірі голос її тремтить від прихованих сліз. Вона зізнається в помилках, не обвинувачує нікого, крім себе, пояснює, що не мала ні найменшого поняття про минуле містера Фостера. На цьому, здавалося б, історію «Шеригейта» можна було б вважати закритою. Якби не одне істотне «але», про яке не втомлювалися говорити «нещадні» журналісти: незнання не звільняє від відповідальності. І місіс Блер, як один із найвідоміших юристів країни, не могла цього не знати.
Насправді дружина прем’єра не вчинила нічого протизаконного. Вона купувала нерухомість на власні, а не державні гроші. Місіс Блер — не бідна жінка, її річний дохід набагато перевищує заробітну плату чоловіка. І навіть те, що одна квартира призначалася сину, а інша купувалася як інвестиція, її особиста справа. Проте головне питання британської преси, і не тільки таблоїдної, стосувалося не самої покупки. Журналісти вважали, що суспільство має право довідатися, чому дружина прем’єр-міністра дозволяє собі мати справу з темними особистостями й чому вона така нерозбірлива в бізнес-зв’язках? І як вона може гарантувати, що шахраї за надані послуги не зажадають від неї плати більш істотної, яка може зачепити інтереси держави?
Крім дружини прем’єр-міністра, на перших сторінках британських газет уже кількаразово з’являвся в ролі скандальної зірки старший син Блерів. Уперше Юен Блер привернув до себе увагу преси у віці 16 років — у липні 2000 року. Він був затриманий поліцією в нетверезому стані в громадському місці. Вірніше, його знайшли сплячим у центрі Лондона на Лестер-сквер, після того, як він із друзями відзначив успішне закінчення навчального року. Наступного дня багато таблоїдів прикрасили свої перші сторінки красномовними фоторепортажами про сп’янілого прем’єрського сина. Блер публічно, перед камерами, перепросив за поведінку сина і навіть сумно пожартував, що «бути батьком — нелегка професія».
Через рік Юен Блер знову став героєм скандальних публікацій. Цього разу журналісти обвинуватили його в тому, що співробітники уряду допомагали йому робити домашні завдання. А справа, власне, була дріб’язковою. Шері Блер попросила одного зі співробітників, які працювали в штаб-квартирі прем’єр-міністра, допомогти її сину підготуватися до шкільних дебатів з теми ядерної реакції. У результаті, син отримав допомогу безпосередньо з міністерства оборони. Після скандалу, що вибухнув у пресі, де головним обвинуваченням було те, що «сім’я Блерів дозволяє собі витрачати через дрібниці ресурси міністерства оборони», представник місіс Блер змушений був роз’яснити всі деталі «шкільної операції». Виявилося, що Шері не зверталася особисто в міністерство оборони за допомогою. Вона лише запитала одного зі співробітників канцелярії прем’єра, чи немає в нього під рукою підхожих матеріалів. Співробітник із власної ініціативи зв’язався з міністерством оборони, де й отримав необхідні «матеріали». Звідки відбувся витік інформації, ніхто вже не цікавився. Поживу для скандалу було знайдено.
Життя подружжя Блерів, не тільки публічне, а й приватне, постійно перебуває в полі зору британських мас-медіа. Читачу, який раз на чотири-п’ять років стає електоратом, регулярно доносять всю інформацію, яку тільки вдасться добути. Особливо старанно відслідковуються фінансові доходи й витрати. На сторінках газет завжди можна знайти не тільки дані про вартість ремонту, проведеного в квартирі прем’єр-міністра на Даунінг-стріт,10, про купівлю меблів, килимів, квітів чи посуду. Кожна поїздка сім’ї на відпочинок висвітлюється в пресі з погляду фінансових витрат, включаючи ціну авіаквитків, готельних номерів і навіть обідів у ресторанах. Не кажучи вже про висвітлення вартості гардеробу, як самого прем’єра, так і його дружини.
Що ж до заробітної плати, нерухомості чи додаткових доходів провідних політиків і членів їхніх сімей, то ніхто навіть не намагається не те що приховувати, а навіть замовчувати подібну інформацію. Тому що для британських журналістів розкопати її вважається справою честі. А, крім того, про зарплату прем’єра чи міністра або парламентарія можна вичитати в будь-якому довіднику. Десь наприкінці 2004 року Тоні Блера під час SMS-чату хтось запитав про заробітну плату, і він із легкістю відповів, що всі в країні, мовляв, знають, його зарплату — 180 тисяч фунтів стерлінгів на рік (близько 300 тисяч доларів). І весело додав: «Зарплата непогана, на життя вистачає».
Цікаво, до речі, що за британськими законами, прем’єр-міністр, як будь-який інший міністр, не може приймати в подарунок предмети, вартість яких перевищує 140 фунтів (250 доларів). Якщо подарунок дорожчий, то різницю слід доплатити з власної кишені. Напевно, тому Тоні Блер так і не прийняв у подарунок гітару від лідера групи U2 Боно.